30 причин мого мовчання

Можливо, мені варто звернутися до психолога. Психотерапевта. Психіатра. Як називається стан, коли заздриш самій собі з минулого? Реальність?

Я заздрю двом версіям себе.

Передусім — тій, що ще місяць-півтора тому навіть не думала про Артура. Жила в столиці. Після роботи гладила Стю. Мала тата. Планувала щось на літо.

Вона ще не знала, як швидко життя може перекроїти її навпіл. Їй здавалося, що найбільша проблема — ракети над головою. А вони виявилися дешевими залізяками порівняно зі страхом душевного болю.

Але чи була та Каріна повністю щасливою?

Ні.

Мене гнітила сірість довкола. Війна. Постійна тривога. Страх за тата. І десь глибоко під цим шаром пилу лежали почуття.

Ті, які я так старанно намагалася потравити дихлофосом усі п’ять років. Вони лежали скручені клубочком. Тихі. Майже мертві. Але все ж ворушили пальцями.

Дочекалися?

Та найбільше я заздрю тій собі, яка ще могла просто сказати: “я тебе кохаю”.

Вона обрала столицю замість стосунків. От тоді ця ідіотка все зламала.

Але до того їй було добре. Ні ковіду. Ні повномасштабки. Ні цього відчуття, що дно — це лише перша сходинка вниз.

Мені здавалося, що я вже пробила своє дно. А виявилося — під ним ще колодязь гівна.

Як же чудово було в тих стосунках. Які там сварки? Яке знецінення? Єдиною проблемою тоді була я.

Ну гаразд. Не єдиною. Але всі ті “проблеми” вирішувалися діалогом. Або дурними милими подарунками, які ми вигадували одне для одного. Світ тоді здавався лагіднішим. Або я була.

Три дні… Три.

Три дні, як я прийняла це вистраждане рішення написати.

І трохи більше години до того рішення, як Артур вирішив жити власне життя — без урахування моїх внутрішніх драм.

Чесно, вже з’являється бажання знайти його друзів і спитати, чи з ним усе гаразд. Я ще та слідопитка. Розшукаю, з ким він досі спілкується, швидше, ніж свиня знаходить трюфель під землею.

Але як це виглядатиме з боку?

Оця жінка, що була з ним вісім років. Потім зникла на п’ять. Не приїхала на похорон власного батька вчасно. Бачила його в місті — і три тижні мовчала.

І от тепер пише його друзям: “А як там Артур?”

Жах.

Але, якщо чесно, ще більший жах — це заздрити самій собі з минулого й нічого не робити, щоб перестати нею бути.

Ну нічого. Я зачекаю.

Я чекала двадцять днів запевняючи себе, що не буду писати. Зачекаю ще кілька, щоб написати.