Розділ І. Глава 1— "Я починаю говорити"
Сьогодні я вирішила почати писати. Не тому, що знаю, з чого все починається, і не тому, що маю що сказати красиво. Просто в якийсь момент всередині стало так тісно, що мовчати більше не виходить. Думки ніби штовхаються, просять вийти назовні, і якщо я їх не запишу, вони мене з’їдять. Це не початок великої історії — це спроба не загубитися в собі.
Я не знаю, для кого цей щоденник. Можливо, тільки для мене. Можливо, для тієї версії мене, яка колись захоче згадати, якою я була насправді, а не якою здавалася. А може, для когось, хто випадково прочитає ці рядки й зрозуміє, що він не один такий розгублений. Я не хочу нічого доводити. Я просто хочу бути чесною. Хоча чесність — це страшно.
Мені сімнадцять. Це дивний вік. Всі кажуть, що це найкращий час, але чомусь саме зараз я відчуваю найбільшу втому. Від людей, від слів, від очікувань. Від того, що постійно треба бути кимось: старанною, сильною, вдячною, правильною. А я часто не відчуваю себе жодною з цих. Я відчуваю себе просто людиною, яка намагається прожити день і не зламатися.
Є дні, коли я мовчу більше, ніж говорю. Не тому, що мені нічого сказати, а тому, що слова застрягають десь усередині. Я можу знати відповідь, але не можу її вимовити. Я можу хотіти підійти, але не підходжу. І потім картаю себе за це мовчання, ніби воно — моя провина. Мені здається, що всередині я голосна, але світ чує тільки тишу.
Іноді я думаю, що проблема в мені. Що я недостатньо стараюся. Недостатньо смілива. Недостатньо нормальна. Я порівнюю себе з іншими і завжди програю. Вони вільні, впевнені, знають, чого хочуть. А я часто не знаю навіть, чого боюся більше — зробити крок чи залишитися на місці. Ці думки приходять без запрошення, особливо ввечері, коли навколо тихо.
Я живу між мовами. Інколи мені здається, що я застрягла десь посередині і не належу жодній з них повністю. Я думаю однією мовою, говорю іншою, а відчуваю третьою — тією, для якої взагалі немає слів. Це виснажує. Люди думають, що мови — це цікаво і красиво. Але ніхто не говорить про те, як важко бути зрозумілою, коли навіть сама себе не завжди розумієш.
Часом я почуваюся чужою навіть там, де маю бути своєю. Я можу бути серед людей і все одно почуватися самотньою. Ніби між нами є скло: я бачу їх, вони бачать мене, але доторкнутися не можемо. І тоді я думаю — може, зі мною щось не так? Чому мені так важко просто бути?
Я часто думаю про Бога. Не так, як у книжках або на уроках. Я думаю про Нього вночі, коли не можу заснути. Коли питаю: «Ти взагалі тут?» У мене не завжди є віра, зате є багато питань. Іноді — образа. Іноді — надія, яка з’являється зовсім несподівано. Я не вмію молитися правильно. Найчастіше це просто думки, кинуті в темряву. Але я все одно кидаю їх. Бо інакше було б ще порожніше.
Бувають дні, коли я тримаюся. Коли в мене виходить посміхатися, відповідати, робити вигляд, що все добре. А бувають дні, коли навіть це здається надто важким. Я вчуся приймати ці стани, але чесно — не завжди виходить. Я злюся на себе за слабкість, хоча глибоко всередині розумію: я не слабка, я просто втомлена.
Цей щоденник — не про те, як стати кращою версією себе. Не про успіх і не про мотивацію. Це місце, де я дозволяю собі бути справжньою. Тут можна плакати без причини. Тут можна писати криво і не боятися помилок. Тут не треба відповідати очікуванням. Тут я не повинна нікому подобатися.
Я не знаю, куди мене приведе цей шлях. Я не знаю, ким буду через рік чи п’ять. Але я знаю, що сьогодні я тут. З цим блокнотом, з цими думками, з цією втомою і маленькою іскрою надії. Можливо, цього достатньо для початку.
Якщо колись я перечитуватиму ці рядки, я хочу, щоб пам’ятала: я старалась. Навіть тоді, коли здавалося, що нічого не виходить. Я жила. Я відчувала. Я не мовчала всередині, навіть якщо мовчала вголос.
Це перша сторінка. Не ідеальна. Але справжня. І, мабуть, саме так усе і має починатися.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!