Невже ми схожі?

Присвята: панночці з мереживними манжетами

При місячному сяйві,

Серед мереживних рядків,

У кожному слові —

Вся ти, твоя подряпана душа.

Музика давно проїла мозок,

Вже не розуміючи слова,

Уявляю я тебе серед місячного полотна,

Серед тисячі порожніх слів.

Невже ти — відображення моє?

Переплетене тугою й смутком.

Невже ми схожі?

Серед тисячі слів ти мовчиш.

Художник на полотні зобразив постать:

Волосся спадає на лице,

Сумні очі, спраглі губи —

Це дзеркало так схоже на моє.

У вагоні тому, сидячи

Серед тих злісних душ,

Являється ти мені

З очами, повних мук.

Покаятись я так хочу перед тобою,

Не знаю, що з тобой робити.

Залишишся ти там на віки

Серед тих мереживних мук.

Заплямовані дощами ті рядки —

Твоїми чи моїми, не збагнеш.

Лише душа з тобою поруч на віки

Серед темних лісів тихенько бреде.

Використаєш шанс чи помреш?

Шанс жити вільно хоча б раз.

Залежить від мене...

Та я поганий автор для тебе.

Моя душа там поруч з тобою

Плаче від власних рядків.

Пробач, мила, я не знаю

Залишишся жити ти...чи ні.