Біль

Частина нас, що мовчки простогнала,

сміялась гучно, в трепеті фанфар.

Тепер зійшла росою понад ранок,

могилою — в простріляних лугах.

І стяг стоїть, щоб біль зійшов до неба,

гучніше — щоб почути скрегіт душ.

Під тихий спів жертовного — «за тебе» —

спустили кілька темнооких руж.

І жовто-синім кольором — між ребер —

назавжди в’ївся болісно метал,

В той день, коли земля пішла від тебе.

За що ти душу Богові віддав?

Бій безупинний — колір рани — чорний.

Туман і запах страчених ідей.

Для чого ж ми шукаємо нагоди,

щоб стяг ввійшов між ребер до грудей?