Той, що знав усі імена

Усіх на світі знав людей

Злих і хворих, добрих й дужих

Тих – хто все життя горів вогнем

і тих – що тінню кличуть неминуче

Щораз мав одну розмову

За мить я чув життєвий плин

Оповідав хтось за хвилини

Хтось й за безліч літ не міг

Мав вже думку – взнав людей

Та спіх мене в оману кинув

Зустрів тебе я, Сину мій!

Тебе, що я зліпив із глини!

Я вгледів погляд твій безумний

Шкіру, що мов пісок й луска

Облиті чужою кров’ю руки…

Свій біль, що ти у них стискав

До смерті лик твій був байдужий

Мій жах тебе не здивував

В житті вже бачив ти страждання?

Щоб не страждати - ти вбивав?

Мій син до мене промовчав

Чому ж? Хіба бува моя провина?

О ні! Як так?! І не посмію…

Невже мене виниш, Дитино?

Це я створив тебе таким?

Всіляко збавив каяття,

Надав гніву пекла; сили й вміння

Щоб нищив ти живе створіння?

О Сину мій, життя проміння

Надав не я тобі це жаху вміння

Повір, такої думи і не мав

Інакший сенс я закладав…

Ліпив усіх вас я з чеснот

Вчив вірі, доблесті й звитязі

Любові, щирості та насназі

Усьому світлу, що мав в уяві…

Та невже я помилився?

Мій задум в часі розчинився?

Вам тепер він не потрібен?

В утраті Істини я винен?

О Сину мій, мій тужить біль!

За тебе, за тих, кого покинув

Прошу, не зводь на мене цих очей!

Бачу я, що в них загинув…

Помер я, помер весь Світ

Добро згнило в душі твоїй

Назви ж тепер його, Дитино

Ім’я того, хто вбивця мій?