Парадоксальний баланс

Едмунд не йшов — він майже летів, долаючи останні метри поля. Його серце калатало не від страху, а від нетерпіння, яке він раніше відчував лише перед запуском складного парового двигуна.

Ліс прийняв його в тінь своїх дерев, і шум міста миттєво зник, замінившись глибокою, вібруючою тишею. Тіні тут були густішими, а повітря — насиченим запахом міді та озону.

Він ішов стежкою, яку ледь помітно виділяли серед моху сліди від коліс парового екіпажу, що явно користувався нею зовсім недавно. В голові крутилися слова Томаса: «Вона — вчитель. Ліс — це школа».

— Якщо це школа, — прошепотів Едмунд, розсуваючи папороть, — то хто тут директор?

Раптом стежка закінчилася, вивівши його на невелику галявину. У центрі неї стояло щось, що змусило його зупинитися. Це була не розвалена хатина, а споруда з міді та чорного дерева, що нагадувала велетенську музичну скриньку, занурену в землю. З її надр долинало ритмічне клацання, яке він чув у мерії, але тут воно було голоснішим, сильнішим.

На порозі цієї споруди стояла жінка. Вона не була схожа на монстра з легенд Ванхєлінів. Вона була вдягнена в елегантну сукню, що нагадувала стиль міста, але її шкіра була неприродньо блідою, а очі світилися тим самим золотистим світлом, яке Едмунд бачив у Томаса.

Вона дивилася на нього без ворожості. Лише з глибокою, майже втомленою цікавістю. Обличчя було блідим, але не мертвим. Очі — уважні. Надто уважні. Гілка позаду молодого чоловіка тріснула дуже гучно, майже демонстративно. Він озирнувся. Нікого. Тільки гілки дерева ворушилися без вітру. Листя тремтіло, наче від невидимого подиху. Тиша стала щільнішою.

Коли він розвернувся назад, жінки вже не було. Не було й споруди, яку він тільки-но встиг помітити між деревами — щось схоже на арку чи фрагмент металевої конструкції, вплетеної в стовбури. Усе зникло. Ліс знову виглядав звичайним — диким, старим, непрохідним. Наче нічого й не сталося.

Едмунд стояв нерухомо ще кілька секунд.

Він зробив кілька кроків углиб. Повітря стало важчим, насиченим ароматом вологої кори й чогось невловимо електричного. Під ногами гілки не ламалися — вони ніби м’яко відступали.

Ще крок. І раптом відчуття межі. Не стіна. Не бар’єр. А внутрішнє розуміння: далі — не зараз.

Спочатку поспостерігати та вистежити. Треба довести, що та жінка з блідою шкірою справді заслуговує на те, щоб продовжити віковічне полювання.

Він увійшов до маєтку, зачинив важкі двері й відчув, як ритмічне клацання годинникових механізмів у стінах вітає його повернення. Вперше цей звук не дратував його. Він здавався йому серцебиттям величезної бази даних.

— Спадкоємець слави... — Едмунд підійшов до великого дзеркала в передпокої, дивлячись на своє відображення в тьмяному склі. — Ні. Спадкоємець дослідження.

Він нарешті спустився у підвал. Запах сухого паперу та металевого пилу тут був набагато сильнішим, ніж у кабінеті. Він увімкнув ефірну лампу, і її м'яке світло вихопило з темряви ряди металевих шаф та стелажів із книгами, папірусами, сувоями, пожовклими паперами.

Він знайшов останні записи. Почав із розділу «Містична луна». Це були не просто журнали полювання, а щоденники прадіда — людини, яка, як він тепер розумів, більше займалася інженерією, ніж убивствами.

— Десь тут... — бурмотів Едмунд, гортаючи сторінки, вкриті кресленнями зубчастих коліс, що перепліталися з анатомічними малюнками.

Нарешті він знайшов те, що шукав. Це був не малюнок, а детальний опис, зроблений прадідом: «Вони. Я спостерігав за ними. Він білосніжний, з крилами. Вона його повна протилежність але лише разом вони лишають цей світ у балансі.

Вона кусає, висмоктує енергію. Він ліквідовує наслідки її дій, але занадто часто вони стали переховуватись в горах. В лісі. Навіть між кущами та колосками в полі. В маєтках та простих хатинках. Вони можуть бути скрізь.

Складається враження, що для того щоб захистити населення темну та світлу силу не можна розділяти. Тому, я просто за ними спостерігатиму».

Він довго дивився на останній рядок. Чорнило там трохи розпливлося, ніби рука прадіда тремтіла — чи від віку, чи від усвідомлення.

«Темну та світлу силу не можна розділяти…»

Молодий чоловік повторив це подумки кілька разів. Усі роки родинна традиція зводилася до простого: вистежити, ізолювати, знищити. Полювання як ремесло. Як обов’язок. Як спадок.

«Але якщо прадід мав рацію? А що, якщо Вона – отрута, а Він – антидот?»

Едмунд закрив щоденник. Опис майже повністю збігався з тим, що він побачив на галявині. Тепер він знав, що шукати. «Виходить, Томас перевтілився? Він не механоїд. Потрібно повернутись до міста. А ще краще, до околиць міста. Треба все детально дослідити та підготуватись до наступної зустрічі».