Парадоксальний баланс

Наступний ранок не приніс полегшення. Ранковий туман стелився між дахами міста. Сонце, хоч і зійшло, здавалося тьмяним, затягнутим маревом, що підіймалося від вологого поля.

Едмунд прокинувся в підвалі. Відірвав пожовклий папір від щоки, відчуваючи присмак застарілого чорнила та пилу. Його м'язи затерпли від незручної пози, а в голові досі відлунював нічний шепіт будинку.

Зібравшись із думками, він вирішив прогулятись. Настав час навідатись до каплиці. Він узяв пістоль зі столу і піднявся нагору.

Церковне приміщення зустріло його холодом. Коли Едмунд увійшов, запах ладану здався йому занадто гострим, майже хімічним. Отець Альбрехт стояв біля вівтаря, повільно витираючи срібну чашу.

— Ви рано, — сказав він, не обертаючись.

— Я погано сплю, — відповів Едмунд.

Священник нарешті повернувся. Його погляд ковзнув стильно вбраному молодому чоловіка. Він зробив крок назустріч. Його ряса шелестіла по кам'яній підлозі, наче сухе листя.

— Ви прийшли за сповіддю чи за відповідями? — Альбрехт зупинився, і Едмунд помічив, що пальці пастиря були неприродно жовтими, ніби він щодня занурював їх у сірку.

Едмунд хотів було відповісти, але важкі дубові двері каплиці відчинилися. У проході, розрізаючи туман, що заповзав усередину, стояв високий чоловік у темному пальті з високим коміром. Його обличчя було освітленим, витонченим, але мужнім водночас. Пан Едвардсон не вільно задивився на його обличчя поки той посміхаючись не полишив співбесідників.

-Це Мілош,– Зустрівшись зі спантеличеним поглядом Едмунда священник.

- Перепрошую, - зашарівся той. – у нього такий умиротворюючий вигляд.

- Мій пономар.

-Пономар?! Такий «молодий».

Священник посміхнувся якось криво і запропонував жестом пройтись вздовж каплиці:

-Часи не ті. Молодь більше зі своїми механоїдами носиться. Благо син у мене, ще допомагає.

-Теж пономар? І до вина має вільний доступ?

Священник зупинився. Спокійним та рівним голосом він сказав гостю дивлячись в його зелені очі:

-Так само як у Вас до цієї справи. – Його рука приколола папірець з новиною на груди Едмунда.

Швидким збентеженим поглядом чоловік пробіг по тексту:

«Зникла дівчина в ніч з 5-го на 6-те. Знайдено пораненим курьєра…6-го в ранці до лікарні доставили молодого чоловіка засліпленого невідомим апаратом..»

Едмунд підняв очі. Альбрехт все ще дивився на нього уважно вивчаючи кожен м’яз, кожну звивину його волосся, лінії та шестерні одягу.

-Хочете сказати, що з моєю появою тут почали коїтись дивні речі..

-Ви кажете…- Вказуючи на вихід спокійно промовив священник. – Шукаєте відповіді? Тут сьогодні Ви їх не знайдете.

-А. Ну так, помовчувати. Зрозумів.

Опинившись за дверима каплиці на зовні пан Едвардсон потер потилицю.

-Цікава сповідь вийшла. – і пішов у бік майстерні Матіаса.

Альбрехт стояв ще якийсь час біля вівтаря, навпроти сповідальні. Він відчув, як чиясь присутність порушила його глибокі роздуми. Він повернув голову. Син стояв поряд.

-Ти знов ходив до Лілі. – це прозвучало, як ствердження, а не питання.

Білосніжночолий юнак винувато опустив голову:

-Не до неї.

-Ганьба. – похитав батько головою.

-Але, тату…ти ж знаєш, її компанія мене заспокоює.

-Сподіваюсь так воно і залишиться. Що тобі не захочеться піти далі.

Їх діалог перервала метушня в глибині каплиці. Мілош метушився до виходу. Кинувши на останок, що зробив на сьогодні всі справи і йому час до лікарні. Матір постраждалої сьогодні зранку дівчини потребує духовної підтримки.

Едмунд крокував бруківкою, і кожен удар його підборів об камінь віддавався в голові механічним ритмом. Слова священника і цей приколотий до грудей папірець пекли сильніше, ніж ранковий мороз. «Зникла дівчина», «засліплений чоловік»... Пазл ставав дедалі містичнішим.

Він майже дістався до майстерні Матіаса, коли побачив сусіда вороже налаштованого в дверях. Завидівши Едмунда поблизу старий накинувся на нього майже з кулаками:

-Ти навіщо збрехав, що придбав маєток, а не отримав його у спадок! – Шипів Матіас не підбираючи слів.

Едмунд сковтнув. Не знаючи що сказати на своє виправдання він просто робив стоп сигнали руками. Коли він став віддалятись від колись приязного майстра в бік свого дому він почув лагідний голос пані Марти.

-Ти мабуть нічого сьогодні не їв - Вона поспіхом сунула йому кошик з продуктами в руку й прослідувала за чоловіком до майстерні.

Едмунд встиг тільки люб’язно їй всміхнутись та зажмурив очі коли двері майстерні гучно гримнули.

«Не задався, щось сьогодні день» - подумав він.

Коли Едмунд нарешті дістався до маєтку голод скомандував пройти одразу на кухню. Тут він розгорнув дбайливо приготовлені продукти пані Фільчик. Вдихнув аромат свіжої, ще ледь але теплої випічки та посміхнувся, якось із ностальгією та загадковістю. Швидко щось собі наклав на піднос та піднявся до кабінету. Вчорашня вечеря від незнайомки все ще стояла на столі. Трохи підкусана постійними мешканцями будь якого масивного житла. Сірий хвіст одного з них зник за каміном, як тільки господар увійшов до приміщення.

Едмунд скривився трохи але сів у крісло та закинув ноги між тарілок. Поставив піднос собі на пояс та став жувати. Філософські думки не турбували його зараз. Живіт урчав та вимагав інших потуг. Коли швидкісну трапезу було завершено він потягнувся за графіном вина і його очі вловили напис під стелею: «Не хочеш розчаровуватись – не зачаровуйся».

«Хм.» - Подумав пан та підвівся. Але перш ніж підійти ближче до вікна та роздивитись напис він зняв старе простирадло, що мало закривати меблі від пилу. Та змів у нього все, що було на столі. Зібрав усе в катомку в одну руку, окремо взявши графін з вином в іншу виніс все на задній двір.

Коли він повертався повз кухню, то захопив із собою кувшин із водою, якою за звичай вмивався зранку. Повернувшись до напису він ще раз його перечитав. Прокрутив в голові та помітив, що під вікном інший напис «Все пройде, пройде і це»

-Біблійні цитати? – звернувся сам до себе Едмунд ставивши графін на міні колону поряд з вікном. Але промахнувся. Графн впав та розбився. Вода залишила мокрий відбиток. Чоловік різко обернувся й помітив, що за колоною є якісь тріщіни. Не хаотичні. Системні. Схожі на контури дверей.

Він підніс до них руку й відчув легкий вітерець. Збагнувши, що це може означати він став шукати прихований механізм на різблених виступах стіни. І…Бінго!

Вузькі потаємні двері відкрились на диво тихо й методично. Жодної пилинки не впало з них, коли він зазирнув за них. Сумніву не виникало:

-Так, от як ти проникла сюди з вечерею. Лілі.. – припустив Едмунд. – Подивимось що там і куди ведуть ці сходи.

Він озброївся сімейними раритетами у вигляді шпаги, пістоля та кинджала. Запалив гасову лампу та ступив у невизначеність, яка сьогодні мала прояснитись.