Село

Моє село застигло під грубим полотном,

Під терновим, колючим — трав’яним щитом.

Дрімають хати, вгрузли в землю

по самі вікна,

Стираються стежки, до кроків

більше не звиклі.

Мерехтить тьмяна лампа над хитким столом,

Горнятко чаю обпікає, напуваючи теплом.

Сонним поглядом рядки виводжу до краю,

Та про що тобі писати — і сама не знаю.

Хоча... втікай. Рятуйся.

Десь там жевріє шанс.

Цей лист однаково згорить,

розсиплеться на спроби.

Живи, аби не вмерти в цьому

затишші і безчасі,

Бо доля підозріло мовкне,

коли ти нарешті обира.

А поки я тут — ніде. Ні голосу. Ні мене.