Без назви

Весна потускніла, бо вічну пітьму

Створили хмаринки, сховавши надію

Під висохшим деревом лягу й засну,

Закрию тяжкі, повні відчаю вії.

Тож будь моїм сонцем, що теплим промінням

Мене приласкає, зігріє вуста.

Тож будь моїм полем, де шепотить тихо

Сховавши від лиха висока трава.

Спіткнусь і впаду, обличчя зітру,

Підставить підніжку розгніваний вихор.

І в чорній воді я, смирившись, втону,

Мені вже не лячно, я навіть не крикну.

Тож будь моїм вітром, що двине назустріч

Щасливому літу, що вмерло давно.

Тож будь моїм морем, що місце болюче

Залиже водою, щоб те не пекло.

Віднині ніщо не існує для мене,

Бо більше не бачу твоєї краси.

Ти зіркою білою сяєш далеко,

Хоча й похована в сірій землі.

Тож будь моїм світом, поглинь мої муки

Фарбами світлими всесвіту мрій.

Тож будь моїм Богом, подай мені руку,

До себе на небо мене забери.