Три
Ранок приходить не одразу. Спершу — сірість. Потім — звук. Пташки, як дрібні гвинтики ранку. І вже тоді — світло.
Олган стоїть біля сторожки з мішком у руці. Очі щипає — чи від недосипу, чи від диму.
— Ну що, — каже сам до себе. — Працюємо.
Менш пафосу. Більше роботи. Іде стежкою і підбирає перше, що трапляється під ноги: пластикова пляшка. Прозора. Зім’ята. Легка, як порожня думка порожньої цивілізації.
Сміття — це не просто залишок. Це підпис.
Олган швидко це зрозумів.
Ось пляшка з-під дешевого пива — значить, сиділи довго. Говорили голосно. Можливо, сварились. Можливо, мирились.
Ось стаканчик з кави — хтось поспішав. Не допив. Викинув.
Ось обгортка від солодкого — дитина. Або дорослий, що прикидається дитиною. Або дитина, що прикидається... Ну, ви зрозуміли.
Різні люди.
Один наслідок.
Він складає усе в мішок. Пластик до пластику. Скло окремо. Метал — рідко, але трапляється.
На його планеті сміття теж було. Але інше. Там усе перероблялось. Поверталось у цикл. А тут — накопичується. І залишається. І починає працювати, як виразка.
Пляшка не просто лежить. Вона гріє ґрунт. Перекриває доступ повітря. Змінює вологість. Під нею трава жовтіє. Потім чорніє.
Пакет — ще гірше. Він душить. Обіймає рослину і не відпускає. Та задихається.
Скло — ріже. Не тільки людей. Коріння теж.
А шприци…
Олган піднімає один. Обережно. Двома пальцями. Голка блищить на сонці.
— Це вже інший рівень, — бурмоче він.
Він не знає точно, що це. Але відчуває: небезпека. Концентрована. Як маленька зброя.
Він кладе його окремо. У банку.
Пташки співають. Десь поруч щось шелестить — їжак, мабуть. Його голки не штучні. А може, не їжак, щось інше. Тут усе може бути «щось інше»
Парк виглядає майже мирно. Сонце пробивається крізь гілля. Роса тримається на траві, як маленькі лінзи.
І серед цього — недопалки.
Сотні.
— Дивно, — каже Олган. — Ви вдихаєте дим, щоб жити, і вбиваєте все навколо, щоб відпочити.
Він не розуміє.
Але прибирає.
Чим далі вглиб — тим гірше.
Сміття стає як мова в п’яної людини. Все менш зрозумілим.
Олган вже не збирає — розгрібає.
І ось воно.
Кладовище домашніх тварин. Вдень воно виглядає гірше, ніж уночі. Вночі хоча б є темрява, що ховає деталі. А тепер — усе видно.
Пластик. Багато пластику. Пляшки, пакети, обгортки. Розкидані, втоптані, напівзакопані.
Хтось перевернув кілька хрестів. Дошки валяються поруч. Імена стерлись.
— Гарна робота, — тихо каже Олган. — Вшанували пам’ять.
Він заходить далі. І бачить дивне. Пляшка в пляшці. Одна вставлена в іншу. Він бере це в руки. Крутить.
— Для чого?
Не розуміє.
Механізм є. Призначення — ні.
Поруч — ще такі самі. І фольга. І чорні сліди на землі.
Олган морщиться.
— Це не просто сміття, — каже він. — Це процес.
Тут не просто були люди. Вони щось робили. Змінювали себе. Чи намагались. Поруч — шприци. Багато. Деякі з кров’ю. Засохлою. Темною.
Він дивиться на землю.
Трава тут інша. Рідша. Плямами. Деякі місця — голі.
Ґрунт твердий. Як спресований.
— Ін’єкції, — думає він уголос. — Але не в землю.
Вона отримує залишки. І теж змінюється. Пташки тут не співають, нема їжачків. Лише сміття, що викинули ті, хто прикидається людьми.
Вітер ворушить пакети. І вони шурхотять. Як щось живе. Олган піднімає мішок. Зітхає.
— Різні люди, — каже він. — Один наслідок.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!