Фор
У сторожці пахне пилом і дешевим пластиком. Ноут знову світиться, ніби величезна зірка.
— То до новин, — бурмоче Олган і тисне на пробіл.
Екран оживає. Ведуча — усміхнена, як дурепа, рівна, як лінійка.
«…триває розслідування зникнення дворазового олімпійського чемпіона з плавання…»
Олган завмирає.
Картинка змінюється. Вода. Басейн. Тіло — гладке, сильне, блискуче. Чоловік ріже воду, як лезо.
— Дурень, — шепоче Олган. — Любив світитись, то люби й померти. Ги.
Далі — інша картинка.
Жінка.
Засмагла. Волосся світле, зібране недбало. Очі червоні, але тримаються. Говорить щось у мікрофон. Про надію. Про те, що він повернеться.
— Не повернеться.
І він закриває ноут. Різко. Треба прийняти заспокійливе і подихати свіжим повітрям. Саме в такому порядку.
Парк вже прокинувся. Все огортає дим. І Сміх. І Голоси. Десь смажать шашлики. Хтось розкладає мангал прямо на траві. Пляшки стоять рядком, як солдати. Діти бігають. М’яч летить криво, недокачаний, але всім весело.
— Відпочинок, — бурмоче Олган. — Масове пошкодження середовища.
Він іде стежкою.
Ось компанія — молоді, голосні. Пиво, чіпси, музика з телефону.
Ось інші — старші, тихіші. Горілка, хліб, м’ясо.
Ось діти — бігають, кричать, не залишають після себе нічого… поки що.
Різні люди — один наслідок.
І тут він її бачить.
Дівчинка.
Стоїть біля доріжки. Тримає в руках квіти.
Пластикові, бляха. Яскраві. Неправдоподібно яскраві. Червоні, сині, жовті — всі одразу.
Вона маленька. Років десять. Волосся темне, заплетене в косу, але трохи розтріпане. Куртка завелика. Черевики — стоптані. Стоїть і дивиться вперед. Наче збирається з духом.
Потім іде. Ага, саме туди. До кладовища.
Олган дивиться їй услід.
— Ну звісно, — каже. — Пластик до пластику.
Він не поспішає. Дає їй час.
Через кілька хвилин вона повертається.
Іде повільніше. Дивиться під ноги.
Олган підходить.
— Слухай, — каже він. — Ти знаєш, що це погано?
Вона піднімає очі.
Мовчить.
— Пластик, — пояснює він. — Він не розкладається. Він лишається. Вбиває ґрунт. Рослини. Тварин.
Вона дивиться.
— Ти могла б принести одну квітку. Справжню. Вона б зів’яла. І стала частиною землі. Це правильно.
Пауза.
— А це, — він киває на кладовище, — це сміття. Ти просто додаєш ще.
Вона нічого не каже.
Киває ледь-ледь.
І йде.
Повільно.
Олган дивиться їй услід.
— Ну от, — каже він. — Може, хоч хтось зрозуміє.
Він не помічає, як вона витирає очі.
Він іде до кладовища.
І бачить ті квіти. Ті самі. Лежать акуратно. Біля маленької могилки. Хрестик, що вночі втоптали в землю піднятий. Хоч і криво. Земля ще розворушена. Сліди. Учорашні.
— Хм, — каже Олган. — Значить, що дарма? — питає він в себе.
Але голос звучить якось… порожньо.
Назад.
Парк знову шумить. І тут — під ногами дзенькіт. Скло. Розбите. Олган зупиняється. На доріжці — уламки і гострий блиск. Поруч — компанія. Сміються. Один тримає пляшку. Інший щось розповідає.
— Знову, — тихо каже Олган.
Його щелепа стискається.
Він дивиться на них.
І думає.
Маленький поштовх.
Ледь-ледь.
Ніхто не помітить.
Він фокусується.
На одному.
— Прибери, — думає він.
Чоловік раптом замовкає.
Дивиться вниз.
— Блін, скло, — каже він. — Треба прибрати.
— Та забий, — відповідають йому.
Але він вже нахиляється.
Руками. Голими! Підбирає!
Один шматок. Другий.
— Ти шо, дебіл? — сміються друзі.
— Та… треба, — бурмоче він.
Кров! Тонка лінія на долоні! Потім ще.
Олган дивиться. І відчуває. Щось тепле. Задоволення?
— Так, — тихо каже він. — Сам винен.
Це просто. Це логічно. Це правильно. Сам розбив — сам прибрав. Навіть якщо боляче. Особливо якщо боляче.
Він усміхається.
І тут —
стоп.
Сигнал.
Думка.
Як удар.
— Не можна.
Очі розширюються.
— Не можна!
Він різко відвертається.
Серце б’ється.
Занадто швидко.
— Вони відчують, — шепоче він. — Вони завжди відчувають.
Небо.
Десь там.
Зайві зірки.
Він уже зробив це. Навіть трохи — це вже слід.
— Чорт…
Олган розвертається.
І біжить.
Крізь парк. Повз людей. Повз сміх. Повз запах м’яса.
Назад.
До сторожки.
Двері.
Замок.
Тиша.
Він стоїть.
Дихає.
І слухає.
Чи не гуде... ?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!
Спойлер!