Доглядач парку з відкритого космосу

Квартира Ігоря Ігоровича містилася на дев’ятому поверсі типової панельки, де балкони були схожі один на одного, як службові кабінети після ремонту — начебто нові, але з тим самим запахом просиджених життів. Вночі будинок стояв тихим-тихим, лише інколи в трубах буркотіла вода і сеча.

Тієї ночі Ігор прокинувся різко, без видимої причини. Лише, цей, ніби щось гуділо у голові. Він ще деякий час лежав, дивлячись у темряву, намагаючись зрозуміти, що це - звук, думка чи, може, яка хвороба?

Він обережно підвівся, накинув халат і вийшов на балкон. Запальничка-дурничка клацнула голосніше, ніж треба, і вже за кілька секунд у дверях з’явилась Ольга — розкуйовджена, невдоволена і, судячи з погляду, готова до сварки.

— Ти знову куриш уночі? — сказала вона, загортаючись у светр. — Лікар що казав? Чи ти тепер лікар сам собі, як і всім своїм підлеглим?

— Олю, не починай, — відповів Ігор Ігорович, видихаючи дим у темряву. — У мене відповідальна робота. Стрес. І ще це...

— Що?

— Ну, недотрах. Розумієш, кхе-кхе.

— У всіх так, — відрізала вона. — Але не всі о третій ночі виходять димити, ніби локомотив.

Вона стала поруч, відібрала в нього цигарку і затягнулась, демонстративно порушуючи власні ж принципи. Видихала дим прямісінько у зоряне небо.

— До речі, — додала вона вже спокійніше, — у телеграм-каналі писали, що над Києвом бачили якісь тарілки. Літаючі.

Ігор Ігорович хмикнув, навіть не обертаючись.

— Звісно. Вдень люди дивляться під ноги і скаржаться на сміття в парку, а вночі, коли виходять на балкони — на інопланетян. Класичний цикл. Треба скаржитись, бо планета зупиниться.

Він ущипнув її за сідницю і Ольга зойкнула.

— Ідіот.

— От, і ти скаржишся.

Цигарка повернулась до чоловіка.

— Там не один писав, — продовжила Ольга. — І відео є.

— Відео зараз чого тільки нема, — сказав він. — Учора мені скинули ролик, де якийсь тип переконує, що у всі ліхтарі і навіть лампочки енергозберігаючі вставляють міні-камери. Типу так слідкують за людьми.

Ольга скоса глянула на нього.

— Почекай, — згадав Ігор. — А пам'ятаєш я тобі казав за нашого нового доглядача парку?

— Ти казав, що він дивний.

— Дивний — це м’яко сказано, — зітхнув Ігор Ігорович. — Учора мені пише звіт, де на дві сторінки розписує, як недопалки впливають на екосистему. Я йому кажу: ти мені, будь ласка, кількість зібраного сміття напиши, а не роман.

— Ну, може, людина старається, — знизала плечима Ольга. — Краще такий.

Ігор Ігорович хотів щось відповісти, але вдавився димом і завмер. У небі з’явилася пляма.

Спочатку вона була ледь помітна, як дефект зору, але поступово набирала чіткості, стаючи чимось таким, що вже не можна було списати на гвинтокрил чи поганий зір. Вона не світилась і не рухалась різко, але її присутність відчувалась настільки явно, що обидва замовкли, ніби за командою.

— Ти це бачиш? — тихо запитала Ольга.

— Бачу, — відповів Ігор Ігорович і, на власний подив, не спробував пожартувати.

Пляма повільно зміщувалась, і в якийсь момент стало зрозуміло, що вона знаходиться саме над їхнім районом, ніби зависла спеціально тут, над цими панельками, дворами і парком, який він щодня проклинав у службових записках.

— Воно над нами, — сказав він, уже серйозно. — Прямо над нашим сектором.

Ольга метнулась у кімнату і повернулась з телефоном.

— Треба зняти, — сказала вона. — Інакше такі як ти казатимуть, що мені привиділось.

Чоловік щось бовкнув, але теж дістав телефон.

Вони стояли поруч і знімали, коментуючи процес так, ніби це було щось буденне, як перевірка лічильника чи зняття показників.

— Тримай рівно, — казав Ігор Ігорович. — І фокус наведи.

— Сам наведи, начальник, — огризнулась Ольга. — Я тобі не підлегла.

— А могла б і лягти, — відповів він і всміхнувся.

Тепер вже жінка вщипнула чоловіка.

Вони ще трохи знімали, зробили кілька фото, після чого Ігор Ігорович, сам не розуміючи навіщо, пішов будити дітей. Ті вийшли сонні, дивились у небо без особливого інтересу і явно не розуміли, чому їх витягли з ліжка посеред ночі.

— Запам’ятайте, — сказав їм батько, — ви це бачили.

— Що саме? — запитав молодший.

Ігор Ігорович на секунду замислився.

— Ну, оте... Потім поясню, — відповів він.

Пляма тим часом почала зникати, розчиняючись у нічному небі так само тихо, як і з’явилась. За кілька хвилин не залишилось нічого, крім звичних зірок і легкого відчуття, що щось тут було не так.

Вони повернулися в кімнату, вклали дітей і самі лягли, хоча сон уже не приходив так легко, як раніше. Ігор Ігорович лежав, дивлячись у стелю, і знову думав про доглядача Олега, про його розповіді... про прибульців.

— Слухай, — тихо сказала Ольга, — у мене в голові щось гуде.

Ігор згадав про той гул, що розбудив його — рівний, монотонний гул, який ніби проходив крізь голову і не мав чіткої причини.

— У мене теж, — сказав він після паузи. — Може, це… від цієї штуки.

— А може...

Гул не зникав, лише ставав частиною фону, як шум холодильника чи далекого транспорту.