На один менше за вісім
Ось так воно і буває. Спочатку ти переносиш урни, бо вони стоять не там. Потім начальник дивиться на тебе крізь скло кав’ярні, як на фокусника без дозволу. А тоді приходить ранок, і ти знову збираєш чуже сміття, ніби нічого й не сталося. Ніби все нормально. Ага. Нічого.
Ранок. Роса. Пташки. І сморід гару.
Кладовище домашніх тварин виглядає гірше, ніж учора. І гірше, ніж позавчора. І, якщо вже чесно, гірше, ніж будь-коли, бо завжди є куди падати, навіть, якщо ти на кладовищі. Хрестики повалені. Деякі — обвуглені. Деякі — просто зламані, як сірники. Земля втоптана, горбики могилок розвезені підошвами. А ще пляшки. І пакети. І фольга. І шприци. Звичайна ніч.
— Ну що ж, — бурмоче Олган, беручи мішок. — Працюємо.
І за всим отим він піднімає пластикові квіти. Ті самі. Вчора ще яскраві, сьогодні — чорні, як смола. Пелюстки злиплися. Запах — хімічний, гидкий. Краса, яка не вміє вмирати, тож горить найогидніше і найдовше.
— Ось тобі й пластик, — каже він. — Прогрес, який смердить.
Він складає їх окремо. Не в загальний мішок. Чомусь не може. Сам не знає чому.
Тоді помічає рух.
Дівчинка.
Та сама.
Стоїть трохи осторонь, ніби боїться зайти глибше. В руках — квітка. Одна. Маленька. Жива. І біла.
— Привіт, — каже вона.
— Привіт, — відповідає Олган.
Вона дивиться на все довкола. На зламані хрести. На чорні плями від вогню. На сміття.
— Чому тут так брудно? — питає вона. — Хто це робить?
Олган на секунду задумується. Можна сказати правду, а можна — не дуже.
— Чаклуни, — каже він. — Приходять уночі. Роблять обряди. Викликають духів.
Дівчинка дивиться на нього і хитає головою.
— Ви жартуєте.
— Трохи, — знизує плечима Олган. — Насправді — це погані люди. Вони… — він шукає слово, — псують себе. І все навколо.
— Наркомани? — тихо каже вона.
— Ага, саме так.
Вона стискає квітку сильніше.
— Чому ви їх не проженете?
— Я тобі що, схожий на супергероя?
— А поліція? — не відступає вона. — Чому не викликати поліцію?
Олган криво усміхається.
— Поліція приїде, — каже він. — Подивиться. І знаєш, що зробить?
Вона мовчить.
— Скаже, що цього не має бути. Що це незаконно. І звелить усе прибрати. Не тільки сміття, а й могилки.
Дівчинка завмирає.
— Викопати? — питає вона.
— Так.
Тиша.
Пташки десь співають. Але тут — ні.
— Тому ми не кличемо поліцію, — додає Олган. — Ми прибираємо самі.
Вона киває. Повільно.
Підходить до могилки. Тієї самої. Вирівняної. З кривим хрестиком.
Ставить квітку.
Акуратно.
— Я принесла справжню, — каже вона, не обертаючись. — Як ви казали.
— Бачу, — відповідає Олган.
— Мене звати Тома.
— А мене… — він зупиняється на секунду, — Олган.
Вона обертається.
— Дивне ім’я.
— Знаю.
Вона сідає навпочіпки біля могилки.
— Це мій пес, — каже вона. — Його звали Рекс. Він був великий. І дурний. Але хороший.
Олган мовчить.
— Його мені подарував тато, — продовжує вона. — А потім тато поїхав. На війну.
Пауза.
— І не повернувся.
Олган дивиться вбік.
— Пів року вже, — додає вона.
Вона проводить рукою по землі.
— А потім помер Рекс. І я з мамою його сюди принесла.
Олган не знаходить слів.
Це дивно. Він знає багато слів. Дуже багато. Але зараз — жодного.
— Він був теплий, — каже Тома. — А потім став холодний.
Вона піднімається.
— Тож ви їх не проженете? — питає вона.
— Кхм, не можу, — відповідає Олган. І він переконує себе, що не може. За ним стежать. Його шукають.
Вона киває.
І йде. Повільно. Не обертаючись.
Олган дивиться їй услід.
— От і все, — каже він тихо.
Потім бере мішок. Повертається до роботи.
Пластик. Скло. Шприци. Чорні, смолянисті квіти.
Все як завжди. Константа цивілізації, бляха.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!