Слід

Шлагбаум на переїзді опустився саме тоді, коли Степан під’їхав до колії.

Товарний потяг ішов так повільно, ніби віз не вугілля, а когось хворого. Степан рахував вагони, щоб не дивитися в дзеркало на заднє сидіння. На сорок третьому збився. Ганна лежала, поклавши голову матері на коліна, і тримала руку на животі.

— Дихай, — казала Марія. — Дихай, донечко.

— Я й так дихаю, — сказала Ганна. — Хай він краще поїде.

Потяг не поїхав швидше.

Районна лікарня стояла одразу за переїздом. Жіноче відділення займало третій поверх, і пахло там хлоркою та вареною капустою так давно, що запах в’ївся у фарбу на стінах.

Степан заніс Ганну на руках аж до приймального. Медсестра двічі сказала, що вже можна покласти. Він поклав лише тоді, коли Ганна сама попросила.

— Постав уже, — сказала вона. — Бо тебе самого покладуть.

Марія сіла на стілець під дверима й тримала на колінах Ганнину сумку, наче сумка теж могла злякатися.

Лікарка вийшла через пів години. Молода, з рівним голосом людини, яка щодня каже чужим родинам однакові слова.

— Серцебиття є. Кровотечі немає. Полежить у нас, подивимось.

Марія перехрестилася. Степан сів на підлогу під стіною, бо стільця поруч не було.

— А болить чого? — запитала Марія.

— Буває. Хвилювалася, може?

— Батька вчора поминали.

— От і нерви.

Марія кивнула так, ніби її звинуватили.

Степан підвівся, сказав, що піде купити води, і вийшов на подвір’я. Сараю там не було, тож він стояв за гаражем швидкої, доки водій не запитав, чи не треба йому чим допомогти.

Воду він так і не купив.

Ганну поклали в палаті на чотири ліжка. Два стояли порожні, на третьому спала жінка, яка за весь день ні разу не повернулася від стіни. Ганна лежала на спині, склавши долоні на животі, й дивилася в стелю.

Медсестра, що прийшла міряти тиск, запитала, де саме болить.

— Там, де ви натискаєте, — сказала Ганна.

Медсестра перестала натискати.

Марія сіла поруч на табурет.

Степана до вечора кілька разів виганяли з відділення, але щоразу він повертався з чимось іншим: з яблуками, з пляшкою кефіру, з рушником, якого ніхто не просив. Коли почало темніти, Ганна покликала його ближче.

— Подзвони Іванові.

— Навіщо?

— Спитай, чи підписав.

Степан подивився на Марію. Марія дивилася на дочку.

— Ганю, тобі зараз не про поле думати.

— А про що? Лежати мені ще довго, а думати можна тільки лежачи.

Степан вийшов із телефоном у коридор. Повернувся за хвилину.

— Не підписав. Той із райцентру папери залишив.

— А Юрко?

— Приходив зранку по машину. Каже, не поїхав.

Ганна заплющила очі.

— Якби ми не поїхали, Іван би підписав.

— Не до того було, — сказала Марія.

— Та вже ж, — сказала Ганна. — Не до того.

Вона повернулася до Степана.

— Іди спати.

— Я в машині.

— То йди в машину.

Він поцілував її в чоло й пішов.

Ганна кілька разів коротко втягувала повітря крізь зуби. Марія щоразу підводилася з табурета.

— Болить?

— Трохи.

— Покликати?

— Не треба. Минає.

Марія сідала назад.

— Мамо.

— Що?

— А якщо я її втрачу?

— Не кажи такого.

— Одинадцять років, мамо.

Ганна повернула голову до неї.

— Я думала, мене хтось прокляв.

— Не тебе.

Марія сказала це швидше, ніж подумала.

Жінка на сусідньому ліжку заворушилася, щось пробурмотіла уві сні й знову затихла.

Ганна дивилася на матір.

— А кого?

Марія розгладила ковдру на її ногах. Розгладила ще раз.

— Нікого. Спи.

— Ти сказала «не тебе».

— Я сказала, що нікого не проклинали. Це в тебе від ліків у голові плутається.

— Мені не давали ліків.

Марія встала, налила з пляшки води й подала Ганні склянку. Поки та пила, дивилася у вікно, на темну машину внизу.

— Батько твій не любив, коли про таке говорили, — сказала вона. — Казав, хто шукає прокляття, той його знайде.

І замовкла так рішуче, що Ганна зрозуміла: більше нічого не буде.

О восьмій у дверях з’явилася чергова медсестра.

— Відвідувачам пора.

Марія не сперечалася. Поправила Ганні ковдру, перехрестила її й вийшла.

Додому вона не поїхала. Удома лежав договір на столі й чекав Іван, але Марія знала: без родини він нічого не підпише. Не з любові й не зі страху. Так не заведено.

У кінці коридору, під вікном, стояла лавка, на якій завжди хтось сидів. Із палат у районній лікарні після восьмої виганяли, але з коридору — ніколи. Марія сіла на край лавки, склала руки на колінах і дивилася на двері Ганниної палати, поки в коридорі не погасили лампи через одну.

За все життя Марія мліла лише раз — на власному весіллі, посеред першого танцю. Весілля грали в січні.

Під ранок вона задрімала сидячи, як колись засинала над колисками.

Поруч сухо хруснуло, ніби хтось ступив на тонкий наст.

Марія не розплющила очей.

— Обтруси ноги.

Степан прокинувся в машині, коли за переїздом тільки почало сіріти. Шия затерпла, скло запітніло зсередини. Він витер його рукавом, подивився на вікна третього поверху й пішов до входу.

Черговий на дверях його вже пам’ятав і нічого не сказав.

Марія спала на лавці, опустивши підборіддя на груди. Хустка з’їхала, і з-під неї виглядало сиве волосся, якого Степан за одинадцять років ні разу не бачив.

Він не став її будити. Сів на другий край лавки, обережно, щоб та не рипнула, і став чекати, поки теща прокинеться сама.

Марія щось пробурмотіла. Слів не можна було розібрати, крім одного. Вона вимовила його тихо, майже ласкаво, так, як кличуть того, хто давно не озивається.

— Уляно.

Степан перебрав у пам’яті всіх, кого знав у цій родині. Живих і мертвих, тих, про кого розповідали за столом, і тих, про кого мовчали. Уляни серед них не було.

Марія розплющила очі, побачила його й одразу поправила хустку.

— Давно сидиш?

— Щойно прийшов.

Про Уляну він не спитав. Вирішив, що спитає потім. За одинадцять років він навчився й цього.

Під лавкою, біля Маріїних черевиків, стояла невелика калюжа. Надворі того ранку снігу не було.

Коли медсестра пустила його до палати, Ганна вже не лежала. Вона стояла біля вікна, склавши руки на животі.

— Болить?

— Минуло.

Степан поставив на тумбочку кефір, який так і не відкрили з учорашнього дня, і пішов шукати чаю.

Ганна поклала руку на живіт.

Живіт не болів.

«Не тебе», — сказала вчора мати. Ганна стояла біля вікна й думала, кого ж тоді.

У цій родині такі запитання відкладали на потім, а потім забували.

Ганна вирішила не забувати.