Слід

Мертвих у тій хаті годували краще, ніж живих.

Живому могли сказати, що борщ скінчився, хліб треба лишити до ранку, а останній пиріг — дітям. Перед тим, кого вже не було, ставили повну миску, найрівніший окраєць і чарку, якої ніхто не торкався. Робили це не так із любові, як із давнього переконання, що голодний господар неодмінно повернеться перевірити комору.

Хто завів цей звичай, у родині сперечалися досі.

Правду давно забули.

Миска залишилася.

На сороковий день перед Петровим місцем стояло все: борщ, ложка, хліб із дрібкою солі й чарка горілки. Тільки стілець був трохи відсунутий, наче господар іще не вирішив, чи сідатиме з усіма.

Катерина допомагала бабі розставляти посуд. Порахувала миски, далі людей.

— А мамі?

— Що мамі?

— Миску не поставили.

— Матері твоєї немає.

Катерина глянула на Петрове місце.

— Діда теж.

Марія завмерла з ополоником у руці.

— Не рівняй живу людину з мертвою.

— Я не рівняю.

— Тоді сядь.

Катерина сіла біля сестер. Іван посунувся, звільняючи біля себе місце, якого ніхто не зайняв.

Принесений Степаном стіл стояв поряд зі старим, накритий окремим шматком скатертини. Вони майже зрівнялися, тільки між ними лишилася вузька щілина. Степан перевірив, чи дощечка під ніжкою на місці, й сів біля стику.

Марія перехрестила хліб.

— Пом’янімо батька.

Усі підвелися. Степан почав молитву. Він знав початок і кінець, а середину промовив тихіше, сподіваючись, що Господь, як і люди, найбільше слухає перші й останні слова. Діти перехрестилися кожне у свій бік.

Перші ложки з’їли мовчки. Борщ вийшов густий і пересолений. За життя Петро неодмінно сказав би, що сіль не казенна, але тепер ніхто не скаржився. Лише Миколка кілька разів ковтнув води й нахилився до матері.

— Дідові теж солоне.

— Їж, — сказала Галина.

— А він їсть?

— Миколко.

— Я просто питаю.

Марія почула.

— Сьогодні їсть.

Хлопчик подивився на порожній стілець.

— А як?

— Як уміє.

Миколка подумав і продовжив їсти.

Степан налив чоловікам по чарці. Марії теж хотів, але вона накрила склянку долонею.

— Я не буду.

— Сорок днів, — нагадав Юрко.

— Я й без горілки пам’ятаю.

Ганна підняла склянку з водою.

— За тата.

Випили.

Петро за життя не любив, коли його хвалили в очі, тому після смерті рідні не знали, що про нього говорити. Добрі слова здавалися запізнілими, погані — недоречними, а правдиві кожен пам’ятав по-своєму. Першим заговорив Миколка.

— Дід навчив мене свистіти через жолудь.

Юрко глянув на сина.

— Не через жолудь. Через шапочку.

— Однаково.

— Не однаково. Через цілий ти тільки слиною плювався.

Ольга засміялася.

— А мені дід казав, що коли проковтнути вишневу кісточку, з вуха виросте дерево.

— Не казав, — заперечила Марія.

— Казав.

— То щоб ти кісточки не ковтала.

— Я потім три дні в дзеркалі вухо роздивлялася.

— І що? — запитав Степан.

— Нічого. Дід сказав, що земля в голові погана.

Засміялися всі.

Навіть Марія.

Після цього говорити стало легше. Катерина згадала, як дід навчив її розпалювати піч одним сірником. Юрко — як вони з батьком витягли з болота трактор. Ганна сказала, що батько десять років ховав від Марії цукерки в ящику з цвяхами.

— Не десять, — сказала Марія.

— А скільки?

— Два.

— Я бачила їх ще малою.

— То були інші цукерки.

— В іншому ящику?

— У тому самому.

На тому й зійшлися: цукерки були інші, а ящик — той самий.

Марійка взяла пиріг, розламала навпіл і поклала одну половину біля дідової миски.

Ніхто її не спинив.

Деякий час за столом було майже добре.

Потім Ганна перевела погляд на порожнє місце біля Івана.

— Надія так і не подзвонила?

Іван не відірвав очей від миски.

— Ні.

— Могла б і приїхати. Сороковини все-таки.

— Збиралася. Поки не знайшла в моїй кишені той аркуш.

Юрко перестав жувати.

— А Надія що — продавати не дозволяє?

Іван подивився на нього.

— Надію не чіпай.

Марія поставила на стіл миску з пирогами.

Ганна повернулася до матері.

— А з хатою як буде? Батько ж казав, що вона мені.

Марія повільно підвела голову й поклала долоні на стіл.

— Я ще жива.

— Знаю, мамо. Я ключів не прошу. Хочу знати, чи буде мені куди повернутися, коли Степанові батьки продадуть свій дім.

— Якщо доведеться, винайматимемо, — озвався Степан.

Ганна не обернулася.

— Не про це мова, Степане.

Степан поклав одну долоню на старий стіл, другу — на принесений. Більше нічого не сказав.

Юрко дивився на матір.

— А мені він техніку лишив.

— Трактор. Причіп. Сівалку, — відповіла Марія.

Юрко криво всміхнувся.

— Трактор я зібрав із двох. Причіп переварив своїми руками. Сівалка десять років стояла під дощем, доки я її з болота не витяг.

— Але вони твої.

— Після того, як я зробив їх придатними.

— Ти завжди любив із залізом поратися.

— Я багато чого любив, бо більше нікому було.

Галина поклала ложку. Зробила це тихо, але Юрко відразу подивився на неї.

— Поле старшому, — сказала вона. — Хата дочці. А молодшому — те, що він сам і відновив.

Марія повернулася до невістки.

— А техніка, по-твоєму, нічого не варта?

— Тепер варта. Він на неї скільки років поклав.

— Батько знав, кому що залишати.

— Ніхто Юрка не обділяє, — сказала Ганна.

Галина глянула на неї.

— Поміняєшся?

Ганна відсунула склянку.

— Я не про те.

— А я про те.

— Досить, — сказала Марія. — Не будете ви за цим столом торгуватися.

Галина замовкла. Миколка потягнувся повз неї до пирогів. Вона підсунула йому миску й почекала, поки вибере.

— Він не для забавки під тим трактором лежав, мамо. А тепер Іван поле продасть. І що Юркові з тієї техніки?

Іван підвів голову.

— Я ще нічого не продав.

— Я знаю, — сказала Галина. — Ти думаєш. Ганна питає про хату. А Юркові вже все вирішили.

Марія взяла ніж і почала різати хліб.

— Не я це вирішила.

— То тепер нічого змінити не можна?

— Батько так хотів.

— А Юрко як хоче?

Марія поклала ніж.

— Він сам мені скаже.

Юрко повільно провів пальцем по краю своєї миски. Галина чекала, що він озветься, але він мовчав.

— Він до вас їхав, коли треба було, — продовжила вона. — І серед ночі їхав. І роботу кидав. Бо близько, бо вміє, бо хто ж іще. А тепер виходить, що йому досить того, що він сам урятував від брухту.

— Ніхто його не гнав, — сказала Марія.

— Отож. Сам їхав.

Ганна подивилася на Юрка й на матір.

— Галю, давай хоч сьогодні без цього.

— А коли?

— Потім поговоримо.

— Коли потім? Поки батько живий — не переч батькові. Тепер його немає — не чіпай батькової волі. А Юркові коли можна сказати, що з ним несправедливо вчинили?

Марія випросталася.

— Не тобі судити, як батько дітей поділив.

— Я з одним із тих дітей живу, мамо.

Іван підвів очі на брата.

Юрко вже подався вперед, але зустрів його погляд. Іван нічого не сказав. Сидів і чекав.

Юрко повернувся до дружини.

— Не лізь у наші справи, — сказав він крізь зуби.

Галина ще дивилася на Марію. Повільно обернула голову.

— У ваші?

— Я сам розберуся.

Вона відсунула миску.

— Та я за тебе тут сварюся, Юрку! А ти мені рота затикаєш?

— Тихіше.

Галина різко підвелася. Лава рипнула по підлозі. Миколка поклав пиріг назад у миску.

— То й розбирайся сам.

Петро-молодший встав раніше, ніж вона покликала.

— Збирайтеся, — сказала Галина.

— Мамо? — запитав Миколка.

— Додому.

Юрко простягнув руку до її ліктя.

— Галино, сядь.

Вона відступила, щоб випустити Миколку з-за столу.

Марія дивилася на невістку так, ніби та порушила не просто застілля, а закон, старший за всіх присутніх.

— У нас із поминок так не йдуть.

Галина виправила Миколці загнутий комір.

— У вас усе не так. Заступилася — не лізь. Замовкла — сиди.

— Галино, — озвався Юрко.

Вона глянула на нього.

— Ти з нами?

Позаду неї стояв старший син. Молодший тримався за її спідницю.

Юрко прибрав руку з лави.

— Не зараз, Галю.

Вона ще мить дивилася на нього.

— Я тут їсти не буду.

Степан підвівся й відчинив двері. Галина вивела Миколку в сіни. Петро-молодший пішов слідом.

Юрко залишився сидіти.

Надворі почулися кроки. Миколка щось запитав. Галина відповіла тихо. Петро-молодший не сказав нічого.

Юрко ще міг наздогнати їх біля ґанку.

Не встав.

Хвіртка, яку він полагодив того ранку, відчинилася без жодного скрипу й випустила його дружину з дітьми так легко, ніби саме для цього він її й лагодив.

Коли вона зачинилася, на столі залишилися три недоїдені миски. Петро-молодший так і не торкнувся свого пирога.

Три порожні місця зробили стіл довшим, ніж він був.

Степан сів. Ганна дивилася на двері. Іван не зводив очей із брата. Марія повільно розправляла зім’ятий край скатертини.

Юрко дивився на місце старшого сина.

Першою підвела голову Марійка.

— Бабо.

Марія продовжувала розгладжувати скатертину.

— Що?

— Він дивиться.

— Хто?

Марійка показала на картину.

Усі, крім Юрка, поглянули вгору.

Два сліди залишалися на снігу. Крук сидів на викривленій гілці. Червоне сонце висіло над чорними деревами.

Але один із вовків уже не дивився в ліс.

Його тіло залишалося повернутим до кущів. Тільки голова була вивернута назад. Жовте око, якого раніше ніхто не бачив, дивилося просто в кімнату.

Степан перехрестився. Іван подивився на матір.

Марія не перехрестилася. Вона сиділа біля Петрового місця й дивилася на вовка так, ніби чекала, хто з них першим відведе очі.

Останнім підвів голову Юрко.

— Він і раніше так стояв.

— Ні, — сказала Марійка.

— Ти не могла запам’ятати.

— Я запам’ятала.

— Значить, світло падає інакше.

На столі вистигав поминальний обід. Перед Петровим місцем лежала половина пирога. Ложка торкалася краю повної миски.

Вовк не дивився вслід Галині.

Він дивився на тих, хто залишився за столом.