Слід

Юрко повернувся по забуті ключі, а вивіз із двору трактор і сівалку.

Цього вистачило, щоб до обіду в селі поділили Петрове добро. Старшому залишили землю, молодшому віддали залізо, про Ганну ще сперечалися, і кожен, хто переповідав цю новину, знав якусь подробицю, невідому самим спадкоємцям. Братів ніхто не питав.

Того ранку, коли Ганну повезли до лікарні, Юрко дійшов до колонки й тільки там згадав, що прийшов по машину. Машина лишилася в материному дворі, ключі — біля договору. Він подивився в бік свого дому, де Галина вже мала б помітити, що його довго немає, і рушив назад. Усю дорогу придумував, що скаже. Біля воріт пам’ятав тільки про ключі.

З вікна Іван бачив, як брат вертається. Він устиг накинути куртку, щоб винести забуте, але тепер зняв її й повісив у сінях. Коли Юрко зайшов, ключі лежали на тому самому місці.

— Ключі, — сказав Юрко.

Іван кивнув на стіл.

— Я до тебе збирався.

— Ти вже казав.

Цього разу Іван справді збирався, та доводити це курткою було б смішно.

— То постій. Поговоримо.

Юрко не роздягався. Простягнув руку по ключі, але затримав її над договором.

— Ти мені вчора іншу суму називав.

— Сьогодні він більше дав.

— За ніч подорожчало?

— Я звідки знаю? Питай у нього.

— Я в тебе питаю.

Петровий стілець лежав під стіною від самого ранку. Його обходили, коли несли воду, коли виносили Ганні пальто, коли проводжали перекупника, і нікому досі не спало на думку поставити його на ніжки. Іван нахилився, підняв стілець, присунув до столу й сів.

— Я не підписав.

— Ще не підписав. Я вчора прийшов до Галини й сказав, що ти не продаєш.

— Я сказав — поки.

Юрко зняв шапку. Під ногою прогнулася дошка між піччю й одвірком. На цій дошці він стояв перед батьком після розбитої шибки, після першої цигарки, після того, як утопив у ставку ключ на дванадцять. Дошку давно треба було замінити, але вона прогиналася тільки в одному місці, а всі, хто жив у хаті, знали, де його обійти.

Тепер Юрко стояв саме там і м’яв шапку обома руками. Іван сидів у Петровій сорочці, поклавши долоні на скатертину.

— Я ж не проти… — почав Юрко.

Він був проти.

— Я тільки хотів, щоб ви…

І затнувся. Батькові в цій хаті казали «ви».

Іван чекав.

— Щоб ти знав. Я восени сіяв. Насіння купував, пальне. Галина світло не заплатила, бо я ті гроші забрав. Я їй що тепер скажу?

— А скільки ти вклав?

Юрко назвав суму відразу, уточнив, скільки пішло на пальне, а скільки на насіння, і вже збирався пояснювати, чому насіння взяв дорожче, коли почув себе.

— Нащо тобі?

— Щоб знати.

— Ти спершу скажи, що з полем.

— Я ще нічого не вирішив, Юрку. Як вирішу, скажу.

Юрко дивився на братові руки. Учора ввечері він сам так сидів у своїй кухні, поки Галина говорила про світло й черевики. Прибрав їх, тільки коли вона сказала: «Мої — черевики».

Він розправив шапку, натягнув на голову й переступив на сусідню дошку.

— Тоді я трактор заберу. І сівалку.

— Забирай.

Юрко почекав.

— Батько мені їх обіцяв.

— Я ж не заперечую.

— А поле, значить, уже тільки твоє?

Іван прибрав долоні зі столу.

— Ти знову починаєш?

— Ні. Уже ні.

Юрко взяв ключі. У сінях зняв із цвяха другі, від трактора, і зачинив двері обережно, наче в хаті хтось спав.

Потім надворі закашляв мотор.

Трактор Юрко вивів із сараю заднім ходом. Щоб причепити сівалку, двічі злазив із кабіни, і до хати долітали брязкіт заліза та лайка, якою в їхньому дворі лагодили все, що не піддавалося з першого разу. Коли трактор пішов повз вікна, задзвеніли шибки. У дитячій три голови припали до скла.

— Від вікна! — гукнула Надія.

За ворітьми Юрко звернув на польову дорогу, за яр.

Пізніше Гнатюків малий бачив трактор над вербняком. Їхав на велосипеді туди — трактор стояв, вертався — стояв на тому самому місці, із заглушеним мотором. Удома хлопець сказав, що дядько Юрко сидів у кабіні й ні на що не дивився. Йому не повірили: звідти було видно все поле.

Ворота після трактора стояли навстіж. Іван вийшов їх зачинити й спинився біля сараю. На утрамбованій землі чорніло мастило. Там, де стояла сівалка, лишилася суха смуга, і на ній було видно кожну грудочку землі, що обсипалася з коліс. Без техніки сарай виявився просторим. Іван зайшов усередину, постояв і вийшов, не торкнувшись нічого.

Надія бачила його з кухонного вікна. Дістала телефон і знайшла номер, збережений ще влітку: «Квартира, третій поверх».

У тій квартирі вона побувала один раз, але й досі пам’ятала, куди відчинялися кожні двері. Найменшу кімнату віддала б Катерині. Менші жили б удвох. Улітку, спускаючись сходами, вона сказала про це Іванові, і він спитав, чи не замаленька та кімната для Катерининого стола. Відтоді Надія знала, що він теж устиг розставити там їхні меблі.

— Доброго ранку. Ми у вас улітку дивилися трикімнатну… Так, із чоловіком. Ще не продали?

Вона відсунула фіранку. Іван стояв у дверях сараю.

— А до кінця місяця потримаєте?

Жінка на тому боці говорила довго. Надія слухала, притиснувши телефон плечем, і збирала зі столу хлібні крихти.

— Зрозуміла. Ні, завдаток сьогодні не привезу. Я завтра вам передзвоню… Так, я розумію. До побачення.

Крихти вона струсила з долоні у відро під мийкою. Коли Іван ішов від сараю, вже сховала телефон у кишеню фартуха й відчинила двері до дівчат.

— Снідати будете?

Хата, яка колись прийняла Надію раніше за людей, тепер поводилася так, наче бачила її вперше. Сіль знайшлася в банці з написом «гречка», ножі — в нижній шухляді. Надія щоразу клала їх у верхню, Марія щоразу повертала вниз, і за дванадцять років вони так жодного разу й не поговорили про ножі. Ключ від комори Надія повісила на крайній цвях. Уже йшла, коли згадала, що він має висіти на середньому. Вернулася й перевісила.

У курнику товклися кури. Іван насипав їм у корито повну миску зерна. Вони відступили від його чобіт, а тоді обступили насипане з такою недовірою, наче їм принесли хабар. Він постояв, чекаючи, поки почнуть їсти. Кури дочекалися, поки він піде.

За обідом Марійка підсунула свою тарілку ближче до Катерини.

— Не штовхайся, — сказала та.

— Мені тут холодно.

Надія торкнулася печі. Глина була гаряча. Кватирку ніхто не відчиняв, від вікна не тягло. Біля печі Ольга сиділа в самій сорочці, відгорнувши рукави.

Холод стояв під картиною.

Три сліди на снігу, темний ліс, вовк із повернутою головою. Надія глянула на них, потім на Марійчині босі щиколотки.

— Де твої шкарпетки?

— Мокрі.

— Я ж казала не виходити в капцях.

Вона принесла сухі й накинула доньці на плечі свою кофту. Катерина посунулася, даючи сестрі сісти. Під картиною лишилося порожнє місце.

Доїв Іван першим, але не встав. Дівчата мовчки передавали одна одній хліб. Коли Надія відправила їх до дитячої, Марійка забрала з собою й материну кофту.

Надія сіла навпроти чоловіка.

— Я зранку подзвонила за квартирою.

Іван підвів очі.

— За якою?

— За тією, що влітку дивилися. На третьому поверсі.

— Ще не продали?

— Ще ні. Але там є люди. Без завдатку вона нікому нічого не обіцяє.

Він потер пальцем край договору. Папір після води взявся хвилею й дряпав шкіру.

— А що ти їй сказала?

— Що завтра передзвоню.

— Надю, мати з Ганною в лікарні. Юрко техніку вигнав. Дай хоч сьогодні…

— Я ж сьогодні грошей не прошу. Я хочу знати, чи ми її беремо.

— Я ще не знаю.

— Ти зранку питав у того, чи це вже чистими. Рахував, скільки вийде.

— То вже й спитати не можна?

Надія відсунула його порожню тарілку. Під нею на скатертині лишилося мокре коло.

— Можна. Тільки я почула й подумала, що ти вирішив.

— А мене спитати?

— Я зараз питаю.

Долонею Іван вирівняв договір. Коли прибрав руку, папір знову піднявся по краях.

— Катерина вже рік перевдягається у ванній, — сказала Надія. — Ольга прокидається, бо Марійка її штовхає. Я їм сьогодні зранку сказала, що, може, до Нового року переїдемо.

Він глянув на двері дитячої.

— Навіщо ти їм сказала?

— Поквапилася. Думала, ти…

За дверима хтось шикнув, і Надія не договорила.

— Я не обіцяв, — сказав Іван тихіше.

— Знаю.

Йому стало трохи легше. Відколи на столі з’явилися папери, він тільки й робив, що пояснював, чого ще не зробив. Не кликав, не підписав, не обіцяв. Усі погоджувалися й усе одно чогось чекали.

— Нехай мати повернеться. Поговоримо завтра.

— А якщо до завтра внесуть завдаток?

— Вона з літа продається.

— Ти ж не знаєш, хто її тепер дивиться.

— То що мені робити? Бігти підписувати? А Юрко?

— Я не можу за Юрка відповісти. Я тебе про нас питаю.

Іван присунув договір до себе.

— Я не буду підписувати тільки тому, що ви всі від мене чогось хочете.

Надія ще трохи посиділа. Потім зібрала тарілки, віднесла в мийку й повернулася по забуту ложку. Іван подумав, що зараз вона знову сяде навпроти, і заздалегідь розсердився, але Надія взяла ложку й пішла.

Речі вони розклали ще перед поминками. Тепер вона знімала їх зі спинок стільців, витягала з-під подушок, знаходила по одній шкарпетці там, де поклала дві. Дівчата сиділи на ліжку.

— Ми додому? — спитала Ольга.

— Завтра.

— А тато?

— Спитай у тата.

Ольга не пішла.

Надія складала кофти, щоразу розгладжуючи долонею, повільно, двічі. Так Марія розправляла скатертину, коли за столом починалася сварка. На третій кофті Надія спинилася, зібгала її й запхала в сумку. Застібка не сходилася. Довелося витягти кофту й скласти ще раз.

Сумку вона винесла в сіни, поставила поруч з Івановими чоботами й повернула так, щоб ручка не заважала пройти.

Надвечір Надія зазирнула до курника. У кориті ще лежало ранкове зерно. Вона долила води й пішла до хати.

Іван стояв у сінях над сумкою.

— Мати завтра повернеться.

— Знаю. Тому й чекаю.

Він узявся за клямку.

— Ти курям сипала?

Надія подивилася на нього.

— Їм іще з ранку є.

Іван відчинив двері й вийшов.

— Твоя мати сорок років мовчала, — сказала вона йому вслід. — Я так не буду.

Він обернувся на порозі.

— Я знаю.

— Я завтра ввечері подзвоню за квартирою.

— Я чув.

— Ти до того мені скажеш?

Іван глянув на сумку, тоді на Надію.

— Скажу.

Вона відступила від дверей, наче чекала, що він зайде. Він постояв і пішов до сараю.

Коли стемніло, Іван увімкнув у великій кімнаті світло й сів за стіл. Надія витерла скатертину, переставила хлібницю, забрала чашки. Договір обійшла.

Іван відкрив нічні знімки й надіслав їх Юркові. Дописав: «Знайшов у батьковій папці. На старому начерку біля яру інша межа. Ти про неї знаєш?» Телефон поклав екраном догори.

Двічі Іван брав телефон, щоб подзвонити Степанові, і двічі клав назад. Поки не телефонував, можна було думати, що там нічого не змінилося. Коли телефон задзвонив сам, він відповів після першого гудка.

— Як вона?

— Серцебиття є, — сказав Степан. — Залишили.

Іван видихнув і розстебнув ґудзик біля горла.

— Мати там?

— Там.

— Скажи їй…

Він подивився на сумку в сінях. Крізь відчинені двері дитячої було чути, як Надія питає, куди поділася Марійчина друга рукавиця.

— Нічого. Хай не хвилюється.

Решту Степан питав від Ганни. Іван сказав, що нічого не підписав, що перекупник залишив папери, що папери лежать на столі. Про Юрка — що той зранку приходив по машину й не поїхав.

Машина й справді стояла у дворі. Іван бачив у вікні її темний обрис.

Про трактор Степан не питав, і Іван не сказав.