Слід

Того дня хата втратила одну невістку й до вечора повернула іншу.

Сама хата поставилася до цього спокійно. Двері відчинялися так само, як завжди, дошки під ногами скрипіли на тих самих місцях, і тільки в сінях спорожнів цвях, на якому висіло Галинине пальто.

Іван обіцяв Надії повернутися з дівчатами до сутінків. Надворі вже стемніло.

Коли задзвонив телефон, він побачив на екрані її ім’я й не відповів. Поклав телефон екраном донизу, наче так Надія могла його не побачити.

Надія спитала б, чи він сказав. Він сказав. І після цього за столом стало на трьох людей менше.

У такі хвилини він поводився так само, як у дитинстві, коли падав у воду: набирав повні груди повітря й чекав, доки лихо пропливе повз. Лихо зазвичай не пропливало, зате Іван навчився довго не дихати.

Надія дивилася на годинник. За дванадцять років вона засвоїла: якщо Іван затримувався в матері довше, ніж обіцяв, значить, у тій хаті щось вирішували. Найчастіше — без нього, навіть коли йшлося саме про нього.

Вона подзвонила ще раз. Знову ніхто не відповів.

Тоді Надія викликала таксі. Водій, який возив людей до того села лише на весілля й похорони, всю дорогу потай вгадував, на яке з двох вона їде.

Сама Надія спершу сказала собі, що їде по дітей. За містом зрозуміла, що самими дітьми цього не поясниш. Дівчата могли переночувати в баби. Іван умів водити в темряві.

Надія їхала, бо дванадцять років чекала, що він сам вийде з тієї хати.

Цього вечора чекати перестала.

Коли машина зупинилася біля двору, Юрко стояв коло хвіртки. Надія розрахувалася з водієм і вийшла.

— Іван кликав? — запитав Юрко.

— Ні.

— Тоді чого приїхала?

— А ти чого тут стоїш?

Юрко не відповів. Глянув на дорогу, якою пішла Галина, і на вікна.

— Без тебе не впорається?

— Пусти, Юрку.

Він відступив.

Надія пройшла до ґанку. Юрко ще трохи постояв біля хвіртки й рушив слідом.

На стіні в сінях висіла Петрова куртка. Надія зняла пальто й повісила на вільний цвях. Рукав ліг на Петрову куртку.

Раніше вона неодмінно відсунула б його.

Цього разу залишила.

У великій кімнаті горіло світло. Степан збирав посуд на принесений стіл. Три недоїдені миски він не чіпав: коли взявся за Галинину, Марія сказала, щоб іще залишив.

Четверта, Петрова, стояла повною.

Ганна сиділа біля матері. Дівчата на лаві переглядали старий альбом. Іван стояв біля вікна. Коли Надія з’явилася у дверях, він випростався.

Першою підвелася Марійка.

— Мамо.

Надія підійшла до дочок. Поправила Марійці волосся й затримала долоню на Катерининому плечі.

— Чого ви так засиділися?

Ольга подивилася на старшу сестру.

— Тітка Галина пішла.

— І хлопців забрала, — додала Марійка.

— Що сталося?

Катерина закрила альбом.

— З бабою посварилася. А дядько Юрко сказав їй не лізти в їхні справи.

Надія озирнулася на сіни. Юрко стояв там, не знімаючи куртки.

Іван відійшов від вікна.

— Надю…

Вона вже підвела очі на картину.

На снігу темніли два сліди. Крук сидів на викривленій гілці. Один вовк дивився в ліс, другий — у кімнату.

Надія спинилася.

— Хто повернув вовка?

Ніхто не відповів.

Вона підійшла ближче.

— Він був такий зранку?

— Ні, — сказала Марійка.

— Світло інакше падає, — озвався Юрко із сіней.

Надія ще трохи постояла перед полотном. Тоді повернулася до дітей.

— Збирайте альбом. Поїдемо.

Марія підвела голову.

— Ти ж не хотіла приїжджати.

— Не хотіла.

— Тоді навіщо приїхала?

— По своїх.

— Тут немає чужих.

Надія глянула на порожні місця.

— Галина теж так думала.

— Ти не знаєш, що тут сталося.

— Бачу, чим закінчилося.

— Вона сама встала з-за столу.

— Ви нікого не виганяєте.

Марія посунула від себе тарілку з хлібом.

— А тебе я коли виганяла?

— Ніколи.

— За стіл не садила?

— Садили.

— То чого тобі бракувало?

Надія взялася за спинку стільця.

— Щоб ви перестали казати, що я його у вас забрала.

— Я такого не казала.

— Казали. І квартиру досі моєю називаєте.

— До чого тут квартира?

— Ми за неї разом платили, мамо. Він туди сам поїхав.

Марія подивилася на сина.

— Іване?

Він підійшов і став біля дружини.

— Ти це казала, мамо. Я чув.

— І мовчав?

— Мовчав.

Марія кивнула.

— Ну то й мовчи далі.

Вона розправила скатертину й забрала руки зі столу.

Надія подивилася на чоловіка. Іван залишився поруч.

Юрко зайшов до кімнати.

— Тепер і про поле вона скаже?

Надія повернулася до нього.

— У брата спитай.

Іван дивився на матір.

— Де папка?

— У моїй кімнаті.

— Принеси.

— Навіщо?

— Я заберу її.

Марія не підвелася.

Юрко зупинився біля столу.

— І що далі?

— Поки не продаватиму.

Степан перестав складати тарілки. Ганна підвела голову.

Надія дивилася на чоловіка: цього рішення вона не знала.

— Поки? — перепитав Юрко.

— Спочатку дізнаюся, що батько мав на увазі, коли казав: із полем колись учинили не по правді.

Під Маріїними пальцями вишитий колос на скатертині скрутився у вузол.

Іван це побачив. Надія теж.

Юрко дивився лише на брата.

— Коли він тобі таке казав?

— Перед смертю.

— Батько тоді багато чого говорив.

— А вранці сказав, що я вигадав.

— Може, марив.

— От я й хочу дізнатися.

Юрко розстебнув куртку.

— Дізнавайся. А папери залиш.

— Вони мені потрібні.

— Тобі все потрібне, що на тебе записали.

Іван промовчав.

— Навесні мені там сіяти чи ні? — запитав Юрко.

— Сіяти. Працюй, як працював.

— А як передумаєш?

— Скажу тобі.

— Після перекупника?

Іван потер долонею чоло.

— Про поле завтра поговоримо. Іди до Галини.

Юркова рука зупинилася на блискавці куртки.

— Не тобі мене вчити.

Іван опустив руку.

— Твоя сама мусила приїхати, — продовжив Юрко. — Бо ти без неї рота не відкриєш.

— Вона приїхала, — сказав Іван. — А твоя пішла.

Марія підвелася. Пройшла між синами й вийшла з кімнати. Обидва замовкли, поки вона була в сінях.

Повернулася з папкою, притискаючи її до грудей.

— Залиш до ранку.

Іван простягнув руку.

— Ні.

— Твій батько хотів, щоб папери лишалися в цій хаті.

Іван не опустив руки.

— Батька немає.

Марія довго дивилася на нього й повільно подала папку.

Щойно Іван узявся за обкладинку, Юрко схопив другий край.

Марія відпустила.

Кілька секунд брати тримали синю папку вдвох.

— Відпусти, — сказав Іван.

— Спочатку поговоримо.

— Уже поговорили.

— Ти не говорив. Ти оголосив.

— Моє право.

Юрко потягнув папку до себе. Її край зачепив Петрову ложку. Та дзенькнула об миску, а з обкладинки вислизнув план поля й упав на підлогу.

— Навіть папери втримати не можеш, — сказав Юрко.

Іван розтиснув пальці.

Брат хитнувся назад.

— Підніми.

— Сам піднімеш.

— Ти вихопив.

— Бо ти знову тікаєш.

— Я їду додому.

— Додому, — повторив Юрко. — А тут тоді що?

Він подивився на Надію.

— А, ну так. Тебе ж звідси забрали.

Іван ступив до нього.

— Про неї мовчи.

— Чого? Вона ж уже все сказала. Тепер і за руку тебе поведе, як малого.

Іван ударив його першим.

Кулак влучив Юркові в обличчя. Той відступив на пів кроку й завмер. Папка випала з його рук.

У дитинстві Іван відтягував Юрка від чужих хлопців і пояснював, чому так не можна. Навіть коли Петро карав обох, старший шукав слова, а молодший стискав зуби.

Юрко провів язиком по розбитій губі.

На план поля крапнула кров.

І тоді він кинувся на брата.

Вони врізалися у складаний стіл. Одна ніжка підігнулася, стільниця пішла вниз.

Посуд посунувся до краю. Дві миски впали й розбилися. Третя перекинулася на підлогу, але вціліла.

Петрова миска залишилася на старому столі.

Катерина відтягла сестер до стіни. Надія стала перед ними.

Ганна відступила, прикривши живіт обома руками.

Степан схопив Юрка за плечі. Той вивернувся, не озираючись, і знову вчепився в Іванову сорочку.

Юрко був сильніший. Іван упирався ногами в підлогу й бив, куди міг дістати. Вони сковзалися в холодному борщі, шарпали один одного за одяг і вже не чули ні Степана, ні Надії.

Марія стояла біля Петрового місця.

— Петре! — крикнула вона.

Обидва завмерли.

Степан устиг стати між ними й відтягнути Юрка. Іван відступив до старого столу.

Сорочка на ньому була розірвана біля коміра. З носа текла кров. Він затулив його долонею.

Юрко стояв навпроти, важко дихаючи. На нижній губі темнів розріз. Степан досі тримав його за плече.

Над ними один вовк дивився в кімнату.

Другий усе ще не відводив очей від лісу.

Іван опустив погляд.

Біля його ніг лежав план поля. Він нахилився по нього й відняв руку від обличчя.

Друга крапля впала поряд із першою.

Іван затримав долоню над аркушем.

Юркова кров лежала з боку яру. Його — з боку поля. Між плямами залишилася тільки вузька суха смуга, перетнута лінією межі.

Папір поволі вбирав кров.

Краї плям розповзалися назустріч одна одній. Коли вони торкнулися, межа зникла під темною червоною смугою.