Покликані: У полоні темряви. Книга 3. Частина І

Ніч була дивовижно теплою. Вікторія стояла на галявині, залита м’яким світлом свічок у декоративних підсвічниках. Подарунки та привітання вже лунали, мабуть, по третьому колу, і кожен, хто підходив, міцно обіймав її та вкотре захоплюючись її неймовірною вродою.

— А сережки… які ж гарні сережки! Це просто витвір мистецтва, — майже в унісон вигукували дівчата, посміхаючись і розглядаючи кожну деталь прикраси.

Свято було в самому розпалі. Гості розташувались повсюди: хтось за столиками, інші — на великих подушках, розкиданих прямо на м’якому газоні, сміючись і спілкуючись у невимушеній атмосфері.

Подвір’я сяяло магічним світлом. Окрім звичайних вогників і маленьких ліхтариків у банках, що висіли над головами, кілька невеликих світлових проєкторів створювали над стінами будинку справжнє зоряне небо, а рухливі візерунки танцювали по стінах, додаючи святу чарівності.

Атмосфера була чудова — приємна, затишна, ніби сама ніч огортала гостей теплом. Вампіри поводились з витонченістю, дотримуючись етикету найвищого суспільства, і це додавало святу особливої величі.

Максим взявся за музичний супровід. Він привіз величезні колонки та музичне обладнання, і тепер по всьому подвір’ю лунала сучасна, приємна мелодія, яка підкреслювала святкову атмосферу.

Хелена спустилась вниз і заглянула у величезне вікно вітальні, що виходило на подвір’я. Її погляд швидко окинув усіх присутніх. Віктор поважно ходив серед гостей, уважно спостерігаючи за кожним, як справжній господар дому.

Святослав стояв неподалік від Вікторії, проте не наважувався наблизитись: вона все ще була оточена іншими вампірами, які, перекрикуючи один одного, безперестанку вітали її та бажали щастя. Поряд зі Святославом з’явився Лука. Ймовірно, він сказав щось підтримуюче і на обличчі Святослава з’явилася посмішка. Він відповів і той теж розсміявся, ніби простий обмін жестами дружби міг розтопити будь-яку напруженість.

Щойно Хелена зробила кілька кроків до веранди, як раптово з’явились Росана та Зореслава. Вони різко затягли її назад у будинок і зашипіли, мов дві змії.

— Ти що, вирішила зіпсувати Вікторії свято? — проговорила Росана крізь зуби.

— Я? Про що ти? — очі Хелени розширились від здивування.

— Не вдавай з себе недалеку! — фиркнула Росана, випромінюючи іскри. Її очі горіли червоним полум’ям, від якого ставало моторошно. Вона поглянула на всіх гостей, і навіть повітря, здавалось, ще більш напруженим.

Хелена окинула всіх гострим поглядом, а потім зніяковіло перевела очі на Росану.

— Що ти бачиш? — ледве стримуючи себе, прошипіла Росана.

— Вампірів, — спокійно відповіла Хелена, не відводячи погляду.

Росана закипала від люті: вона майже відчула, як руки самі рвуться до неї. — Я зараз… я її придушу тут же, на місці!

Але тут втрутилась Зореслава.

— Хелено, якщо ти була уважна, ми ж усі домовились бути у чорному, — ледве стримуючи себе, почала вона, намагаючись зберегти рівновагу. — Подивись ще раз на всіх. Всі дотримуються дрес-коду… лише іменниця відрізняється від усіх.

Хелена продовжувала спокійно дивитись на вампірку, зухвало посміхаючись.

— Це ваші вампірські дурниці. Я тут ні до чого, — промовила вона спокійно, немов граючи чужою роздратованістю.

Хелена демонстративно поправила свою сукню насиченого гранатового кольору з глибоким вирізом на грудях. Відкинула назад густе волосся та зиркнула блакитними очима, немов кидаючи виклик.

— Так сталось, що мої пір’я наділені саме червоним кольором, — спокійно промовила вона, — тому мені притаманно носити червоні відтінки. Інакше я почуваюсь… не добре, — легка посмішка грала на її губах.

Росана металась, ледве стримуючи гнів:

— Та щоб ти згоріла у своїх червоних кольорах!

Зореслава почала відтягувати Росану, яка вже майже кидалась на Хелену.

— Облиш її, — спокійно промовила вона. — Хай ця червона скажена пташка палає у своєму божевіллі сама.

Росана не могла стримати себе:

— Хіба ти не бачиш? Ця відьма щось знову замислила! — вона знову рвалась на Хелену.

Зореслава стиснула її сильніше:

— Хай тільки спробує щось зробити Покликаній, я їй сама серце вирву… і з’їм на очах її хлопця.

Росані вже було важко говорити, бо Зореслава відтягувала її з усіх сил, а холодний погляд Хелени пробивав наскрізь:

— Я тебе, відьмо, бачу наскрізь… тільки посмій…

Хелена тихо посміхалась, спостерігаючи, як Зореслава міцніше тримає Росану і відтягує її назад, ніби кожен їхній рух лише підживлював її власну насолоду від цієї сцени.