Покликані: У полоні темряви. Книга 3. Частина І

Хелена прокинулась від яскравого ранкового світла, що проникало в кімнату і м’яко освітлювало все навколо. Вона тихо підвелась й обвела поглядом кімнату. Ліжко було порожнє. Судячи з незім’ятої подушки Віктора, сьогодні він не спав поруч.

Ковтаючи сльози, дівчина повільно опустила ноги на підлогу й встала. Ледь стримуючи хвилю тривоги, вона почула тихий шум з кухні внизу. Серце стислось від неспокою, і з тремтячими ногами Хелена обережно попрямувала вниз.

Вона тихо заглянула на кухню і зупинилась біля дверей. Віктор задумливо дивився у вікно, тримаючи в руках чашку кави. Його обличчя було похмуре, сповнене роздумів. Хелена зашелестіла піжамними штанами, намагаючись привернути його увагу.

Хлопець повільно перевів на неї погляд. Його очі були холодними та байдужими — такого вона ніколи раніше не бачила. Серце дівчини стиснулось від страху і непевності.

— Доброго ранку… — ледве промовила вона, відчуваючи, як слова губляться в тиші.

Віктор холодно подивився на неї та нічого не промовивши, підійшов до раковини, виливши майже всю каву. Хелена ледве стримувала сльози. Він ніколи раніше не дивився на неї з такою холодністю. Серце стискалось від болю — і водночас вона звинувачувала себе.

Але в чому саме була її провина? Останні дні вона почувалась, ніби сама не своя, наче загубилась в тумані. Вона не розуміла, що відбувається, і відчувала гостру потребу в його захисті, підтримці, його ласці, якої їй так бракувало. Але тепер вона відчувала, що втрачає його. Віктор зникає з її життя — той самий Віктор, якого вона кохає більше за власне життя.

Коли він проходив повз неї, прямуючи до виходу, Хелена різко вчепилась за його руку.

— Вітю… я так винна перед тобою, — її голос тремтів, а сльози котились по щоках. — Мене все це страшенно мучає… Я не знаю… не знаю, як просити у тебе вибачення…

Віктор перевів на неї свій суворий погляд і тихо промовив:

— Я вже запізнююсь на роботу, — його голос був стриманий і спокійний. — Мені потрібно ще обміркувати все. Ввечері спокійно поговоримо.

Він вирвав свою руку і швидко попрямував до виходу. Коли двері з гуркотом зачинилися за ним і в повітрі рознісся гул його виїжджаючої машини, Хелена впала на підлогу.

Дівчина сиділа на колінах, схиливши голову, і не стримувала сліз. Її пальці впивались в дерев’яну підлогу, по якій безжально котились сльози, рікою стікаючи з її обличчя. З грудей виривався нестерпний біль і крик, який не міг знайти спокою.

— Святозаро… Святозаро, мені так тебе не вистачає! — кричала вона. — Прости мене… прости… Це все через мене… Все повторюється через мене… Якби я послухала тебе, цього б не сталось…

Хелена проплакала ще кілька годин.

Вона ледве підвела своє тіло з підлоги. Її сили були на межі, а осінній холод пронизував до кісток. Вона вчепилась за стіну і, ледве тримаючись на ногах, зробила кілька кроків до чайника, щоб заварити свій настій.

Через кілька хвилин Хелена зачаровано спостерігала, як у прозорому чайнику плавали блакитні квіточки. Приємний аромат повільно наповнив кухню, і вона відчувала, як туга у її серці відступає, поступаючись місцем спокою і розслабленню.

Обережно наливаючи настій у чашку, Хелена глибоко вдихнула його аромат. Теплий запах огорнув легені, і дівчині стало легко та радісно на душі. Серце потроху заспокоювалось, а внутрішній світ наче наповнювався тихою гармонією.

Хелена відчула, як якась невидима сила поступово наповнює її. Перед очима все розпливалось, у вухах задзвеніло від дивного шуму. Незвичайне відчуття легкості й невимовної невагомості охопило тіло. Її приємно покочувало то в один бік, то в інший.

Зачарована, Хелена зробила ще один ковток чаю. Він здався ще солодшим, ще насиченішим. Несвідомо для себе вона допила напій до кінця. І раптом перед очима почали вимальовуватися чорні тіні, які повільно формували дивні, загадкові візерунки, ніби оживаючи на її очах.

Раптом Хелена почула гул машини. Вона повільно підійшла до вікна. Це була Вікторія. Вона вийшла з машини, але не поспішала заходити до будинку. Примружившись, Хелена помітила, як дівчина оглядає подвір’я і на мить зупинилась.

— Вона прийшла до нього, — лунав невідомий, тихий голос. — Вона хоче бути з ним.

Хелена не рухалась. Вона завмерла, прислухаючись до цього чарівного, невидимого голосу, що заворожував і притягав її увагу, змушуючи серце битися швидше.

— Ця вампірка хоче розлучити вас із Віктором, — продовжував голос. — Невже ти дозволиш їй це?

— Ні, — ледве вимовила Хелена, ніби крізь туман. — Я їй не дозволю.

— Тоді дій, — голос став командним, строгим, майже наказуючим. — Зупини її першою, інакше вона зупинить тебе.

В ту ж мить двері будинку тихо відчинились, і всередину ступила Вікторія. Вона йшла тихо, впевнено, оглядаючи кімнату. Пройшовши кілька кроків, вона прислухалась до тиші, зрадівши, що в будинку нікого немає. Та коли вже була на шляху до сходів, її раптово зупинив голос Хелени…