Вовча повня

Потоки морозного вітру кружляли поодинокі сніжинки поміж високих дерев та гірських вершин. Срібний диск був на півдорозі до повної фази ‒ він висів над гірським лісом, оповивши його своїм лагідним світлом. Промені небесного світила відбивалися від снігових кучугур, що дарувало гарну видимість довкола. Самотнє багаття наполегливо конкурувало з місяцем у прагненні розігнати пітьму.

— Маріє, підкинь, будь ласка, ще дров, ‒ сказав бородатий чоловік, ставлячи намет.

— Хмиз скінчився, ‒ зауважила дівчина. ‒ Андрію, допоможеш?

— Без питань, ‒ молодий хлопець наблизився до багаття, закінчивши зі своїм наметом. – Все зробимо якнайкраще, Віталію Івановичу.

Язики полум’я освітили обличчя юнака. Він присів поряд і пристрасно поцілував Марію. Шалені нотки грали в очах закоханих, трансформуючись у рок-н-рольну композицію.

— Я не хочу вас переривати, ‒ втрутився інший жіночий голос. ‒ Але чайник сам по собі не закипить.

— Мамо, ‒ надула губки Марія.

— Що? ‒ холодний погляд карих очей остудив запал доньки. ‒ Це була твоя ідея: піднятися на цю гору, тож…

— Добре, – змирилася дівчина. – Вже йдемо.

Закохана пара зникла в пітьмі нічного лісу. В променях місячного сяйва Марія помітила суху гілку і нагнулася за нею. Андрій швидко зліпив сніжку та поцілив прямісінько в ліву сідницю дівчини. Панянка вправно розвернулася і пірнула в обійми молодика, зваливши його з ніг. Їх губи злилися в поцілунку, а руки Андрія почали гладити стегна Марії.

— Потерпи трішки, ‒ прошепотіла дівчина йому на вушко.

Марія владно височіла над коханим, ніжне сяйво місяця подарувало особливий шарм вроді прекрасної діви, локони золотистого волосся спадали з-під в’язаної шапки, але в її очах застиг жах.

Вона закричала, перш ніж на її горлі зімкнулися могутні щелепи ‒ величезний звір відкинув дівчину до дерева. Марія притискала рану руками, але продовжувала захлинатися власною кров’ю. В очах дівчини застиг первородний страх, її куртка стала багряною від крові, яка потоками виривалася з рани. Андрій не встиг і поворухнутися, як інший хижак швидко розгриз йому горлянку, і замість крику хлопець лише тихо захрипів. Серцю знадобилася дюжина ударів, щоб вигнати кров із тіла через рану й зупинитися. Мертві очі вдивлялися в яскраві зірки – душа покинула тіло, так і не зрозумівши, що сталося. Тріумфальне завивання прокотилося лісом, криваві жертви були принесені на радість ночі. Велетенські вовки облизали закривавлені ікла, вони спрямували свої погляди в бік вогнища. Жорстокі боги ще не вгамували свій апетит.

Віталій Іванович пірнув у темінь лісу, тримаючи молоток напоготові, тривога за дочку переповнювала його, він ще не знав, що було вже запізно. Гірка сльоза покотилася по обличчю, коли погляд чоловіка уловив закривавлене тіло Марії. Його серце розривалося від горя, але жіночий крик, істеричний та моторошний, лунав вже з боку табору, однак він швидко стих. Чоловік обернувся, але лише для того, щоб зустрітися обличчям до обличчя з хижаком. Віталій Іванович застиг – бурштинові очі вовка уважно розглядали чоловіка, їх переповнював голод. Іскра надії спалахнула в свідомості, але звір оскалив свої зуби і атакував. Гострі ікла вп’ялися в плоть, кров фонтаном бризнула у різні сторони. Жертва пручалася недовго ‒ за мить її серце перестало битися, а свідомість оповив морок.

Вже наступної миті гострі зуби хижака вправно відділяли м’ясо від кісток. Гаряча кров убрала сніг у багряні фарби. Закінчивши свою трапезу, пара хижаків вирішила не дарувати рештки своєї здобичі збирачам мертвечини. Вони потягли тіла жертв до свого лігва.