Вовча повня

Невідомий чоловік наблизився до Алісії, палаючий будинок добре освітлював риси незнайомця. Суворе обличчя прикрашали пишні чорні вуса, які плавно переходили в бакенбарди, а одягом йому служив строгий чорний плащ, подібний до того, який носив Ніколаус. Він сховав револьвер до прихованої кобури й схилився над Лісою, яка вже готувалася до зустрічі зі своїми друзями, коли відчула полегшення, біль відступав.

— Хвала Всевишньому, жива, ‒ мова незнайомця здавалася специфічною. Він швидко скинув з себе плащ та укутав ним дівчину. ‒ Ще хтось зміг вижити?

Алісія продовжувала тремтіти в руках незнайомця. Він доторкнувся до дівчини, тихенько щось нашіптуючи ‒ приємне тепло почало наповнювати змучене тіло дівчини. Магічний дотик дарував полегшення, зеленоока пані відчувала, як її рани почали стягуватися.

— Ще комусь вдалося зберегти життя? ‒ повторив запитання чоловік.

Зеленоока пані заперечливо покивала головою.

— Мій любий учню, ти, як завжди, не слухаєш старших, ‒ він важко зітхнув.

— Нік врятував мені життя, ‒ прошепотіла Ліса, долаючи запаморочення. Сльози покотилися по її щоках.

— Жертва Ніколауса не буде забутою. Він врятував не тільки тебе, а й зберіг життя тих, хто ще міг потрапити в пазурі звіра.

Дівчина підняла сумний погляд на незнайомця.

— Ви, ‒ невпевнено мовила Ліса. ‒ Ви хто такий?

— Влад моє ім’я. І це все, що ти маєш знати, принаймні поки що.

— Я Алісія. А ви теж із ордену «Дракона»?

Чоловік підвів брову – темні очі обдарували Алісію хижим поглядом, від якого вона здригнулася.

— Час для цієї розмови ще не настав, ‒ мовив Влад після невеликої паузи.

Чоловік підняв Лісу на руки та посадив до автомобіля, який теж постраждав від вибуху. Сам він сів за кермо. Від іскри спалахнула горюча суміш, що змусила циліндри двигуна рухатися. Лампа єдиної вцілілої фари розігнала пітьму, в той час, як небо на сході вже посвітлішало та вбралося в рожеві тони. Похитуючись на дорозі, позашляховик рухався вперед. Величезна павутина розцвіла на лобовому склі автомобіля. Багряні промені новонародженого сонця показалися з-за гір, вони вже почали рухатися землею.

— Ось, випий, ‒ Влад протягнув фляжку.

Алісія зробила кілька ковтків, рідина обпалила горло й стравохід, але той вогонь був нічим, у порівнянні з тим полум’ям, що розгоралося у неї всередині. Дівчина зробила ще декілька ковтків.

— Тіло я твоє зцілив, але душа, ‒ чоловік зітхнув. ‒ Душу лікує тільки час і то ‒ не завжди.

Влад замовк, коли побачив, як розум Алісії плаває в пітьмі. Події цієї ночі перетворили серце Ліси на попіл, вона втратила друзів, вона втратила себе. В якийсь момент, мов фенікс із попелу, дух Алісії відродився і вдихнув у неї нове життя. Дівчина продовжувала вдивлятися у передсвітанкові сутінки, але впевнено й рішуче.