Вовча повня

Віктор кричав, незважаючи на отримані рани, він залишався живим. Дівчата заціпеніли від страху та верещали, тоді як вовк все сильніше вгризався в тіло молодика. Моментально зреагував Ніколаус ‒ своїм могутнім плечем він виштовхав хижака з будинку. Вовк, звісно, міг хапнути Ніка, але все сталося дуже швидко, та й щелепи звіра були зайняті здобиччю, яку відпускати він не збирався. Хижак розчинився у пітьмі, прихопивши з собою тіло Віктора. Дерев’яний засов підпер двері.

— Прошу вас, тихо!

Ніби за командою, дівчата замовкли, але їх губи перелякано тремтіли. З очей котилися сльози, панянки продовжили тихенько схлипувати. Ззовні було тихо, мов на цвинтарі, однак шотландець напружився, безуспішно намагаючись зрозуміти, що там відбувається. Невідомість – найстрашніша тортура.

— Віктор, ‒ заїкаючись, почала Олена, ковтаючи сльози. ‒ Помер?

— Скоріш за все, ‒ холодно мовив Ніколаус.

— Як це можливо?! ‒ істерика Елі вирвалася назовні. ‒ Лісо, як таке можливо?!

— Я, ‒ очі Алісії почали наливатися вологою. – Я не знаю.

— Матвію! Матвію! Ти тут? ‒ голос Марішки був сповнений надії, однак вона була марна. ‒ Він досі ззовні, ‒ дівчина кинулася до вхідних дверей, але її зупинив Нік.

— Стій на місці, ‒ наказав шотландець.

— Там Матвій! ‒ закричала дівчина. ‒ Ми мусимо йому допомогти!

— Якщо він не дурний, то закрився в котельні. Там міцні двері й теж є засов. Протримається.

— Скільки?! ‒ перейшла на крик Марі. ‒ День?! Два?! Тиждень?!

— Якщо відкриєш двері, то приєднаєшся до Віктора.

— Звідки ти знаєш?

— Я припускаю, ‒ спокійно продовжував шотландець. ‒ Але тут ми у відносній безпеці, решітки на вікнах та товсті двері нам дають шанс на виживання, ‒ задумливим поглядом юнак окинув подруг та продовжив: ‒ Цей звір не схожий на звичайного вовка.

Потужний удар у двері змусив осипатися пил із стін, зловісне гарчання супроводило наступні кілька ударів. Ніколаус кинувся до дверей та підпер їх плечем. Міцний дуб витримав. Слідом дзенькнуло скло, морозне повітря ринуло до середини, проникаючи в саму душу. Пазуриста лапа виринула з нічної пітьми, вона віддалено нагадувала людську руку, але її покривала густа чорна шерсть. Олена закричала, а дві її подруги просто застигли, поглинуті жахом, який встиг проникнути до самих нутрощів. Металева решітка втримала звіра, він намагався вирвати металеві спиці, але вони не піддалися. Шотландець швидко відреагував, він вихопив кочергу, що висіла біля каміна, і вдарив звіра по лапі. Хижак встиг ухилитися – він гаркнув наостанок та розчинився у пітьмі. Нік забрав ковдру з дивана і заткнув нею розбите вікно.

— Такі тут не водяться, ‒ Алісія налила собі чарку та одним махом випила.

— Виходить, ‒ голос Елі тремтів від жаху. ‒ Хтось його сюди привів.

Стрімкі погляди спрямувалися на Лісу, її обличчя виглядало задумливим у світлі лампи.

— Я тут ні до чого, ‒ почала виправдовуватися зеленоока.

— Як нам знати?! ‒ голос Марішки став загрозливим. ‒ Це була твоя ідея: приїхати сюди. Ти місцева. Тож, хто як не ти?

— Це не я! Присягаюся!

— Давайте просто заспокоємося, ‒ запропонувала Олена. ‒ Можна ж покликати на допомогу.

— Як?! ‒ вже на крик перейшла Ліса. ‒ Тут немає зв’язку!

— Зручно? Правда? ‒ іронія в голосі Марі вийшла на новий рівень. ‒ Можна випхати її на вулицю, до свого пухнатого дружка.

— Чого ти цим доб’єшся? ‒ розпочав чоловічий голос.

— Здихаємося зрадника в наших рядах.

— А якщо ти помиляєшся?

— Ну… ‒ Марішка знизала плечима. ‒ Може, він нажереться і піде геть.

— Він може бути не сам, ‒ припустив Нік.

— Ооо … То, може, це твій друг?! ‒ Марішка перевела увагу на шотландця. ‒ З мене досить! ‒ прогарчала дівчина. ‒ Я забираю Матвія, і ми вшиваємося звідси.

Дівчина направилася в напрямку дверей, але зупинилася, мов по сигналу. І сигналом цим слугувало вовче завивання, яке доносилося ззовні.

— Чого зупинилася? ‒ запитала Алісія.

Марі розвернулася, вона примружила очі, їх переповнювала недовіра.

— А тобі так і кортить нагодувати свого дружка…

— Я тебе зараз …

Ліса кинулася на Марішку з кулаками, але її перехопив Ніколаус і усадив подруг на диван.

— Заспокойтеся! Обидві! ‒ гримнув хлопець.

— Та що ти розумієш?! ‒ просичала Алісія в намаганні вирватися.

— Побільше твого. Сіли всі, ‒ Нік окинув поглядом дівчат.

Вони не хотіли слухати голос розуму, але змінили свою думку, коли завивання повторилося.

— Це що, я єдиний, хто зберіг голову на плечах?

Тихий цокіт старого годинника слугував йому відповіддю. Ніколаус подивився на нього, годинник показував десяту вечора. Потім уважно почав вивчати кожну з дівчат, намагаючись роздивитися у них щось таке, що було відоме тільки йому. Від цього погляду Олена здригнулася, а Ліса і Марішка взагалі відвернулися.

— Якщо ми хочемо вижити, нам слід працювати разом.

— А що, це ти розкомандувався?

— Заткни пельку, Марішко, ‒ долучилася Олена. ‒ Нік по діло говорить.

— Темрява ‒ то його стихія, ‒ продовжив думку Ніколаус, споглядаючи камін, де догорали дрова. На щастя, купка дров чекала своєї черги поряд. ‒ Тож, нам треба протриматися до ранку.

— Максимум ‒ до вечора, ‒ доповнила Алісія, вловивши на собі погляди, повні питань дівчина пояснила: ‒ Ввечері приїде тато з друзями, щоб прийняти будинок. У тих друзів є інші друзі, що стріляють кулями п’ять цілих і п’ятдесят шість сотих міліметра ‒ такі й слона відправлять у вічний сон.

— То є добре, але все ж таки, ‒ шотландець задумався. ‒ Нам треба протриматися, та ось що я пропоную: розіб’ємося на пари та будемо міняти один одного, по черзі. Чергові будять решту при необхідності, спати будемо нагорі.

— Чому на горі? ‒ перебила Марішка.

— Я не засну взагалі. Не зможу.

— Зможеш, Еля, звір тільки того й хоче, що виснажити нас, йому сюди не пролізти, і він це знає.

— Якщо тільки не відкрити двері, ‒ знову втрутилася Марішка.

— Не перебивай, ‒ добре все обдумавши, шотландець продовжив: ‒ Економимо дрова, в камін все не закидаємо відразу, а ліхтарик і лампу треба берегти на крайній випадок.

Алісія підійшла до столу й налила всім випити.

— На міцні нерви, ‒ мовила дівчина.

— По одній, можна, однак не втрачаймо концентрації, ‒ зауважила Олена.

— Слушно, ‒ погодився Ніколаус. Чарки спорожніли. ‒ Я не думаю, що звір зараз нападе, він прощупав нашу оборону і зрозумів, що зась. Марішка, Олена, ви чергуєте до другої години. Потім, ми з Лісою вас поміняємо.

Нік та Алісія піднялися на гору, а чергові зайняли свої місця у каміна та підкинули трохи дров у вогонь. Деревина затріщала під ніжними дотиками полум’я. Промені повного місяця тихенько пролинали до кімнати, тож морок не був суцільним. Дві пари очей вдивлялися у вогонь – німа тиша панувала в кімнаті.

— Треба випити, ‒ сказала Марішка.

— І мені налий.

Янтарна рідина наповнила склянки, які швидко спорожніли.

— Як гадаєш? ‒ голос Олени тремтів. ‒ Матвій живий?

— Скоро дізнаємося, ‒ зітхнула подруга. ‒ Мене більше цікавить: що це за звір?

— В нього густа шерсть, голова вовка і пазурі. Однак, він більше схожий на людину, ніж на звіра. Тож…

— Перевертень? Вовкулака? ‒ перебила Марішка. ‒ Ти що – страшилок передивилася?

— Але ж ти бачила його руку. Вона як у людини, тільки більша та покрита шерстю.

Темноволоса дівчина налила ром і протягла склянку подрузі. Вони випили.

— Це якийсь розіграш.

— А як же Віктор? ‒ схлипнула Олена. ‒ Його кров цілком реальна й пролита вона он там, ‒ дівчина вказала на вхідні двері. – Який тут може бути розіграш?

— Цього! Просто! Не може! Бути! – проричала Марішка.

Вона підійшла до столика і налила собі ще випити. На її обличчі грали емоції, які Марішка дуже хотіла приховати, але в неї це погано виходило, й дівчина це добре розуміла.

— Це нічого, – мовила панянка самими губами та хижо посміхнулася. – У темряві ж не видно.

Вітер розгулявся за вікном, його завивання – то єдиний звук, що панував у кімнаті. Язики полум’я оповили чергову колоду й смакували деревиною. Однак, тиша не схиляла до сну. Чергові відчужено споглядали на вогонь, розмірковуючи кожна про своє.

З тишею не змогла подружитися й Алісія. Вона самотньо лежала на своєму ліжку, не знаходячи в собі сил, щоб заснути. Гілки сосни, що росла біля будинку, шкрябали вікно, підкоряючись пориву вітру. Відчуття тривоги закралося в душу дівчини. Ліса намагалася його вгамувати, але виходило кепсько. Алісія підняла погляд до вікна ‒ пара бурштинових очей яскраво виділялася на темному фоні. Вони уважно вдивлялися в простір за склом. Дівчина хотіла закричати, але її паралізував страх. Здавалося, що монстр проник у душу Алісії. Суперечливі відчуття заполонили свідомість дівчини, вона захотіла вийти до звіра і розділити з ним здобич.

Розбилася склянка десь знизу. Звір відволікся й ослабив хватку. Ліса цим скористалася і кинулася до ліхтарика, який вона приберегла для себе. Промінь яскравого світла спрямувався на вікно, але там нікого не було.

— Може, здалося, – прошепотіла дівчина.

Звук розбитого скла повторився, Алісія підхопилася з ліжка та побігла сходами вниз. Вогні каміну розганяли морок, а місячне сяйво всіляко допомагало. Олена сиділа у кріслі, поряд з каміном, її шия неприродно вигнулася. Алісія кинулася до подруги, але її окликнув жіночий голос.

— Ось ти де, солоденька, – промуркотіла Марішка. Обличчя дівчини спотворила хижа й розважлива посмішка. – А я вже хотіла йти тебе будити.

Вона стояла біля входу повністю оголена, спокусливі вигини жіночого тіла поблискували в срібних променях місяця.

— Що ти зробила з Оленою?! ‒ крикнула Алісія.

— Ти за себе переживай. Хоча, ‒ посмішка дівчини стала ширшою. ‒ Який у цьому сенс?

Колишня подруга припала до підлоги, обличчя Марішки витягнулося, а між ідеально рівними зубами прорізалися великі ікла. Бурштинові очі запали в очницях, в них спалахнув тваринний голод. Суглоби надприродно вигиналися, а кінцівки витягнулися. Мармурову шкіру покрила щільна темна шерсть, що одразу стала дибки, а на місці манікюру з’явилися гострі пазурі. Від тендітної дівчини не залишилося й сліду, на місці Марішки стояв могутній вовк, що прагнув крові. Алісія застигла, оповита жахом, дівчина спостерігала за хижаком, що повільно наближався, оскаливши зуби.

Інстинкт самозбереження проявився в потрібний момент ‒ Алісія побігла по сходах до горища, страх гнав її вперед і неважливо куди. Вовчиця кинулася по сліду жертви. Серце Ліси шалено калатало ‒ ось вона вже вдерлася на просторе піддашшя, а промінь ліхтаря освітив глуху стіну. Шум, який доносився від люка, що служив входом до горища, свідчив про намір хижака настигнути здобич. Алісія розуміла, що дерев’яний ящик, яким вона підперла люк горища, довго не витримає. Тремтячий промінь ліхтаря блукав стінами піддашшя в пошуках спасіння, в той час, як звір розчищав собі шлях. Паніка оповила думки, й замість того, щоб підказати шлях до порятунку, уява лиш малювала картину розпотрошеного тіла молодої дівчини, нутрощами якої ласує хижак. Ліса ніби бачила, як її батько знайде понівечене тіло, і розуміла, що він цього не перенесе.

— Заспокойся, зосередься, ‒ прошепотіла Алісія, в намаганні сповільнити серцебиття. ‒ Спокійно, вдих ‒ видих.

Ясність думки повернулася до дівчини. Промінь ліхтаря уловив вікно та ще декілька дерев’яних ящиків, що стояли під стіною.

— Стрибати у вікно ‒ не варіант. Там на мене вже чекають, але…

Вовчиця вже була близькою до того, щоб пробити собі шлях і це змусило Алісію діяти. Вона відкрила вікно, а сама сховалася за ящиком, що стояв біля самісінького люка, вона закрила собі рот руками, щоб мінімізувати шум.

Хижак увірвався на горище вже наступної миті. Звір застиг, принюхуючись, та уважно все розглядаючи. Алісія затамувала подих, однак шалений ритм її серця міг видати місцезнаходження дівчини, й вона це розуміла. На щастя Ліси, вовчицю зацікавило вікно, і як тільки звір підійшов туди, дівчина стрибнула в люк, що вів на піддашшя. Розпечене залізо розпанахало спину панянки, але вона продовжувала бігти вперед. Вхід до кімнати Ніколауса був вільний, Ліса швидко закрила за собою двері та підперла їх своїм плечем. Кривава павутина проявилася на спині Алісії, одяг перетворився на ганчір’я в тому місці, де пройшлися пазурі хижака. Незважаючи на рани, зеленоока дівчина продовжувала чинити гідний супротив, адреналін надав їй сил. Сяйво повного місяця панувало в кімнаті. Погляд панянки упіймав чоловічу фігуру, що виділялася на срібному полотні, він схилив одне коліно й щось шепотів.

— Ніку! ‒ жах домінував в жіночому голосі. ‒ Клятий ти покидьок! Допоможи!

Хлопець не реагував. Тонка перешкода відділяла дівчину від смерті, бо звір знову знайшов свою здобич. Хижак загарчав і кинувся на двері. З останніх сил Ліса втрималася на ногах, вона не впустила вовчицю.

— Ніколаус! ‒ відчайдушно закричала панянка.

Алісія розуміла: тікати вже нікуди, так само вона розуміла і те, що наступний удар знищить перешкоду, але дівчина намагалася стримати звіра за дверима.

Ніколаус підвівся та перехрестився, справа наліво. Юнак повернувся до подруги, риси молодого обличчя стали грубими, а блакитні очі обпалили холодом. Хлопець змінив вбрання, тепер його прикрашав шкіряний плащ, що підкреслював статуру. У місячних променях блиснуло щось довге та металеве, але це щось швидко пірнуло під одяг.

— Відійди. Не хочу, щоб ти постраждала.

— Трясця! ‒ гримнула Ліса. ‒ Я помітила!

Шотландець відкрив двері. Він зустрівся поглядом із шаленою вовчицею, яка до цього була вродливою дівчиною. Звір загрозливо загарчав, але удар могутнього плеча збив вовчицю з ніг та змусив її котитися сходами вниз. Вогні каміну освітили поле майбутньої битви, де зійшлися обличчям до обличчя лютий хижак та відважний воїн.

Вовчиця кинулася на Ніка, однак він ухилився і дістав короткий меч, який воїн старанно ховав під одягом. Оманливим рухом, юнак провів звіра та змусив її відкритись для атаки. Рублячий удар розпанахав задню лапу хижака, вовчиця завила від болю, гаряча кров окропила підлогу. Гострі пазурі просвистіли біля грудей Ніколауса. Він встиг ухилитися, але кігті розірвали плащ біля плеча, назовні показалося плетіння кольчуги, що ховалася під одягом. Людське око ледве було здатне уловити рухи звіра та воїна ‒ численні випади та піруети не давали змоги завдати останнього удару. Цей танець смерті міг тривати ще довго, але ось вовчиця атакувала збоку, коли побачила, як Нік оступився і відкрив лівий бік, однак цей рух хлопця був пасткою, відпрацьованою комбінацією, яку вмілий воїн відпрацьовував роками. Лезо пройшло по спині звіра, крик зірвався з пащі вовчиці, він був більше схожий на плач людини, ніж на мову звіра. Марішка жалісно скулила, повільно перетворюючись на людину.

— Прошу, подаруй милість, ‒ молила дівчина, з її ран витікала кров.

— А ти проявила милосердя до Олени? ‒ Ніколаус повільно наближався, тримаючи меч напоготові. ‒ Я вже мовчу про інших ваших жертв.

— Мої інстинкти, ‒ дівчина важко дихала. ‒ Я не можу з ними боротися.

— Клята маячня. Не роби з мене ідіота, – воїн посміхнувся своєю холодною, виваженою посмішкою. – Ти не була вовкулакою від народження, а стала такою, причому ‒ не так давно.

— Звідки? – фраза обірвалася переривчастим диханням. – Звідки ти це знаєш? Ти інквізитор?

— Інквізитор? О ні, ти просто не уявляєш…

Потужний удар у вхідні двері обірвав фразу Ніколауса. Оборона витримала, і зовсім скоро розбилося чергове вікно. Пара шалених очей, в яких порівну перемішалися лють та ненависть, хаотично блукала по кімнаті. Звір намагався увірватися до будинку, він виривав решітки, бігав довкола, виламував двері, але всі його зусилля були марні.

— Розкажи мені, ‒ рівним і спокійним голосом мовив шотландець. ‒ Хто тебе посвятив?

— Прошу, допоможи, ‒ молила Марішка.

— Повторюю: хто тебе посвятив?

— Його ім’я ‒ Бальтазар. З ним мене познайомив Матвій рік тому. Чаклун провів надо мною якийсь обряд, ‒ дівчина важко дихала і затискала розрізану ногу. ‒ Потім дав мазь, він сказав намазатися нею в прийдешню повню. Я так і зробила, після чого й долучилася до Матвія в полюванні. Бальтазар обіцяв вічну молодість, красу та силу, яким позаздрили б боги.

Хижак, що бігав ззовні, не полишав своїх спроб увірватися до будинку. Ніколаус не зважав на звіра і продовжував допит:

— Коли й де ви бачили чарівника востаннє?

— В Бухаресті, місяць тому, ‒ темноволоса продовжувала втрачати кров ‒ вона слабшала на очах. ‒ В місцевій мерії він працює юристом чи консультантом.

— Вічне життя та молодість, ‒ зітхнув Ніколаус. ‒ Дівчинко, тебе обдурили.

— Прошу…

Пісня меча перервала слова Марішки, лезо пройшло чітко між хребцями та відділило голову від тіла. Фонтан крові вирвався з понівеченого тіла, яке замертво впало на підлогу. Ніч розірвав лютий рик звіра, його голос лунав синхронно з криком Алісії, яка споглядала за всім із першої сходинки. Шотландець вказав на вікно кінчиком свого меча, до нього крізь ґрати рвався вовкулака, щоб помститися за смерть своєї самиці. Згодом звір відступив – було зрозуміло, що він підготує інший план помсти.

Ніколаус підійшов до столу і взяв відкриту пляшку з ромом, зробивши ковток. Він наблизився до Ліси, що сиділа на сходах. Дівчина була шокована, вона обхопила себе руками, серед тіней на її обличчі було чітко видно слід від сліз.

— Ось, випий і заспокойся, ‒ юнак протягнув подрузі пляшку.

Тремтяча рука обхопила сулію з янтарною рідиною, спиртне обпалило горло і направилося до шлунка.

— Твої рани треба обробити, ‒ зауважив Ніколаус.

Алісія не відреагувала, вона продовжувала усвідомлювати, що відбулося не так давно. Нік розірвав якесь простирадло, пролив на нього ром і взявся обробляти рани. На щастя, пазурі Марішки розпанахали лише верхні тканини, тому значної шкоди не завдали. Німа тиша оповила своїми обіймами будинок, навіть звір десь причаївся. Подих зими змусив тремтіти вогні в каміні, довгі тіні танцювали на стінах будинку. Вони були готові зникнути, але Ніколаус їх врятував, як тільки закінчив із ранами подруги. Юний воїн закрив ковдрою чергове розбите вікно й підкинув дров. Тихенько потріскуючи, вогонь розгорівся з новою силою. Алісія приклалася до пляшки, що стояла поряд.

— Мені ще знадобиться твоя допомога, ‒ мовив шотландець, коли підійшов до подруги. ‒ Сильно не налягай на спиртне.

— Що? ‒ страх і слабкість змішалися в голосі дівчини. Самотня сльоза скотилася по вродливому обличчю. ‒ Що тобі ще від мене треба?

— Покидька слід зупинити. Інакше всі ці жертви, всі ці зусилля будуть марними. Знову.

— Знову? ‒ брови Ліси полізли вгору. ‒ Це що виходить ‒ ти знав про звіра?

— Так, я на нього полюю.

— Я б мала здогадатися, ‒ сумна посмішка промайнула на обличчі. ‒ Але ще кілька годин тому, я б ні за що не повірила в те, що трапилося. А ти! ‒ лють спалахнула в очах дівчини. ‒ Ти ‒ клятий покидьок, ти нас використав! Використав, як приманку!

— Я не знав, під якою маскою ховається зло. Вовкулака вбив мого вчителя, брата по духу і …

— І ми стали інструментами твоєї помсти, ‒ перебила шотландця Ліса.

— Я не хотів цього. Розслідування привело мене до Львівського національного університету, і я вирішив вислідити звіра в його стінах.

— Хто б сумнівався, ‒ Алісія зробила черговий ковток рому. ‒ І дехто з нас тепер мертвий!

— Лісо, послухай: цей вовкулак ‒ дуже небезпечний, і могутні чари над ним владні. Вони старанно приховували його від мене, я навіть не знав, що у нього є подружка. Але зараз, ‒ Ніколаус зітхнув. ‒ Зараз є реальний шанс його зупинити. Зберегти десятки людських життів.

— Чому ти нас не попередив про небезпеку?

— А хто б мені повірив? ‒ він забрав пляшку в дівчини та сам зробив кілька ковтків. ‒ Цей світ старанно приховує свої таємниці, за ширмою брехні він приховує істину.

— Але, чому?

— Незнання ‒ то спасіння людства.

— Що ти у біса верзеш?! ‒ дівчина перейшла на крик. ‒ Коли знаєш свого ворога ‒ то можеш йому протистояти…

— Саме цим, ‒ Ніколаус обірвав слова Ліси. ‒ Займається орден «Дракона». Тихо, не привертаючи зайвої уваги, бо колесо історії вже робило оберт у напрямку, про який ти кажеш. Все закінчилося полюванням на відьом і ріками безневинної крові.

— Але люди все одно гинуть, ‒ дорікнула Алісія.

— Ми на війні, а війна без жертв ‒ не буває. Це по-перше.

— А по-друге?

— Не всі надприродні істоти ‒ кровожерливі монстри. Однак людська природа, без видимих на те причин, малює в них потенційного ворога.

Алісія замовкла й прийнялася обмірковувати все почуте. Тиша повисла в кімнаті, так тривало дві дюжини ударів серця.

— Ти маєш рацію, ‒ погодилася Алісія. ‒ Але не повністю.

— Людська історія говорить про інше.

Завивання вовка обірвало Ніка на півслові ‒ голос звіра був роздратованим та повним ненависті.

— На подібні дискусії у нас ще буде час, ‒ продовжив молодий воїн після паузи. ‒ Якщо протягнемо до ранку. Якщо ні, то який у цьому сенс?

— Згодна, ‒ очі Алісії переповнювала рішучість, незважаючи на страх у серці. Швидким поглядом дівчина окинула жертв сьогоднішніх подій і не бажала, щоб подібне повторилося. ‒ Давай освіжуємо покидька, ‒ Ліса витерла сліди від сліз. ‒ Кажи: що треба робити.

— Як ти вже чула, ‒ Нік вказав на двері. ‒ Наш друг зовсім поруч. Я заманю його в будинок, а ти зачиниш двері, щоб покидьок не втік. Потім ‒ справа за малим.

Ніколаус витер свій меч від крові Марішки ганчіркою, яка раніше служила покійній одягом.

— Мені здається, Матвій буде сильнішим за свою сучку, ‒ зухвала посмішка торкнулася вродливого обличчя дівчини.

— Тобі правильно здається, ‒ швидкий погляд блакитних очей окинув кімнату. ‒ У випадку своєї поразки я підірву газовий балон, до якого під’єднана газова плита.

— Це ж вб’є тебе!

— Так, ‒ Ніколаус сумно посміхнувся. ‒ І його теж. Це справедлива ціна, яку я готовий заплатити.

— Але я ‒ не готова.

— Лісо, послухай, ‒ шотландець скував своїми могутніми долонями тендітні плечі дівчини. ‒ Я не зміг врятувати Олену і Віктора. Дай врятувати хоча б тебе.

Сльози знову прокотилися по щоках подруги.

— Молю тебе, ‒ лагідно мовив юнак. ‒ Зроби, як я кажу: зачини за звіром двері та тікай через вікно горища назовні. Там, сідай у машину й тікай звідси. Зрозуміла?

Ніколаус підняв руку і провів по щоці дівчини. Алісія упіймала його долоню, щоб поцілувати, але Нік її перехопив, і їхні уста зустрілися. Після цього пані кивнула головою в знак згоди, але не переставала плакати. Вони обійнялися. Вовк нагадав про себе гучним завиванням, його голос був подібний до грому, в ньому відчувалися відчуженість і обпалюючий холод.

— Все, час діяти, ‒ шотландець поплескав дівчину по плечу.

— Зачекай, ‒ Алісія підійшла до столу і відкрила нову пляшку з ромом, наступної миті вона повернулася до шотландця. ‒ Давай, вип’ємо на удачу.

Ліса зробила ковток і передала пляшку Ніколаусу, воїн її прийняв.

— Як ти збираєшся керувати машиною напідпитку? ‒ запитав хлопець і відпив з пляшки.

Алісія знизала плечима, вона направилася до вхідних дверей. Нік підхопив відрубану голову Марішки та наздогнав дівчину. Місячне сяйво проникало до будинку через вхід; білий сніг відбивав срібні промені, тому було досить добре видно.

— Матвій! ‒ потужний голос розбудив ніч. ‒ Ось макітра твоєї хвойди, ‒ Ніколаус запустив скривавлену голову Марішки в напрямку лісу. ‒ Решту, теж можеш забрати, якщо зможеш.

Швидка тінь зірвалася з місця та наближалася до будинку. Нік її помітив, але неквапливо зайшов до будинку, кожен його крок був виваженим та розрахованим. Шотландець заздалегідь повернув вентиль газу, приготував меч і чекав. Свіжі дрова розгоралися в каміні, язики полум’я танцювали на лезі клинка, ніби благословляючи його. Вовк пірнув всередину, двері за ним зачинилися, але він цього не помітив. Лють горіла в хижих очах, сліпа лють в дуеті з диким голодом.

Полум’я каміна уривчасто освітлювало двобій, висвітлюючи випадкові епізоди. Довгі пазурі розрізали повітря, завчені кульбіти та піруети послужили добру службу воїну – звір не зміг його зачепити. Вчасний випад і клинок розпанахав бік хижакові, але наступна атака була заблокована. Вовк пустив у хід свої пазурі, й оборонятися вже довелося Ніколаусу. Двоє сплелися у смертельному двобої.

Алісія відмовилася від своїх слів, дівчина мовчки споглядала, вона приготувала металеву кочергу, якою розгрібають жар в каміні, щоб пригостити хижака залізом у потрібний момент. Ліса не могла полишити Ніка самого, чи просто не хотіла. Кімнату наповнював газ.

Хижак атакував гострими пазурами, змушуючи воїна відступати, але він не рухався просто назад, піруети та фінти направляли його то в одну, то в іншу сторону, шотландець терпляче вишукував слабкі місця опонента. Гострий клинок засвистів в контратаці, але він пройшовся поряд із ребром звіра. Смертельний танець ставав все гарячішим з кожним рухом секундної стрілки старовинного годинника.

Вовк не зважав на отруту в повітрі, його повністю поглинула жага помсти, чого не можна було сказати про Ніколауса. Газ наповнював легені шотландця з кожним ударом серця, він важко дихав, але продовжував тримати темп і битися. Нік оступився, і цим скористався вовкулак, гострі пазурі одразу розірвали плащ та кольчугу, що була під ним. Частинки обладунку розліталися в різні сторони, немов монети з розрізаного кошеля. Тіло шотландця зустрілося із підлогою, багряна кров хлинула з ран. Хижак занурив свої кігті в тіло Ніколауса, юнак завив від болю та розпачу.

— Здохни, покидьок! ‒ Алісія кинулася на звіра з кочергою.

Вовкулака відволікся на мить, звір випустив воїна зі своїх обіймів, але тільки для того, щоб відмахнутися від набридливої дівчини. Кігтиста лапа відкинула Лісу до каміна, три рівні розрізи спотворили вродливе обличчя Алісії, рубінові краплі виступили на місці ран. Звір залишив Лісу на десерт, облизнувши закривавлену пащу, він попрямував назад, до безпорадного Ніколауса. Вибухова суміш майже дійшла до полум’я і готувалася вибухнути в будь-який момент. Очі дівчини зустріли погляд Ніка. Він посміхався, а в його руці блиснула запальничка. Панянка підірвалася з місця та побігла до вхідних дверей, як тільки вони рипнули за спиною дівчини, пролунав вибух.

Ударна хвиля відкинула Алісію на добрі десять метрів, сніг пом’якшив падіння, а каркас будинку зменшив силу вибуху. Зеленоока пані лежала в снігу, намагаючись прийти до тями, у вухах стояв страшний гул, і кров витікала з них тоненькою цівкою, а в роті домінував металевий присмак. Дві сотні ударів серця знадобилися Лісі для того, щоб зібрати сили та перевернутися на спину. Язики полум’я оповили будинок, стовпи чорного диму підіймалися в небо і затуляли зорі. Порожній погляд зелених очей не зміг уловити якийсь рух спочатку, але холод поступово приводив дівчину до тями.

Вовкулака виповз із палаючого будинку. Він шкутильгав на задню лапу, ліве око було випалено вогнем, лівого вуха не було зовсім. Все тіло хижака покривали криваві опіки, але він був живий і наближався до Алісії.

— Трясця, ‒ прошепотіла дівчина.

Ліса спробувала піднятися, однак сил їй бракувало. Вона ледь повзла по снігу, але звір її наганяв. Вовкулака був зовсім поруч, страх і відчай з’їдали свідомість Алісії, ці відчуття її повністю паралізували. Смарагдові очі уловили силует пораненого вовка, звір оскалив гострі зуби і вже передчував смак крові беззахисної жертви. Гострі ікла увійшли в ногу, тисячі голок пронизали нервові закінчення, принаймні, так здавалося. Цей момент продовжувався цілу вічність, як раптом щось гримнуло. Здавалося, мов самі небеса збунтувалися проти такої несправедливості, бо звір впав замертво. Кров витікала з широко розкритої щелепи, шерсть моментально облізла, і він почав перетворюватися на людину. Ще дюжину ударів серця Алісія просто лежала на снігу і дивилася на зорі, вона помирала.