Вовча повня

Сонячне проміння пробивалося крізь вікна головного вестибюлю університету, будівлю переповнювали студенти. Молоді люди обговорювали свою успішність та амурні походеньки, плітки та плани на майбутній вікенд, по дорозі до навчальних аудиторій. Біля одного з дзеркал вестибюлю чепурилася молода дівчина, вона пильно розглядала новий в’язаний светр, який їй прислала мама. Молода пані поправляла скуйовджене кучеряве волосся темно-червоного відтінку. Вона відчула крижаний дотик унизу живота ‒ від якого перехопило подих, дівчина різко обернулася.

— Вік, що це робиш? – злегка прогнівалась панянка і надула губки.

Хлопець стояв з нею віч-на-віч та широко посміхався, його холодні руки після розвороту перемістилися на талію коханої. Він різко потягнув її на себе, їхні вуста сплелися у ніжному поцілунку.

— Взагалі-то – холодно, – прошепотіла рудоволоса йому на вухо.

— Я знаю, Оленко, – відповів юнак, продовжуючи посміхатися. – Я знаю.

Хлопець своїми обіймами узяв кохану в полон, їй тільки й лишалося вдивлятися у бездонні сині очі Віктора, його світле волосся розвивалося на протязі, а пухкі губи підкреслювали білизну зубів.

— Добре, – резюмувала дівчина, розриваючи обійми. – Ходімо на заняття, а то спізнимося.

Вони поспішали величезними сходами нагору, даруючи посмішки та вітання всім на своєму шляху. Швидко пройшовши просторим коридором, парочка закоханих прослизнула в аудиторію, на дверях красувався напис: «Кабінет Біології».

— Вік, Олено, сюди, – запрошувала темноволоса дівчина.

— Може, сядемо ближче до дошки, – запропонував Віктор.

— Не думаю, що це хороша ідея, ти ж знаєш Болотницю.

Закохані поспішили зайняти вільні місця на останніх партах, поряд із подругою. Під час зустрічі дівчата обмінялися поцілунками у щоку.

— Алісія Вовк власною персоною. Давно не бачились.

— Сімейні обставини, – ніби виправдовуючись, мовила подруга. – Нічого особливого.

— Може, після занять зберемося? Нашою компанією, – запропонував Віктор.

— Я не проти.

— Я теж, – злегка знизавши плечима, погодилася Алісія.

Двері в аудиторію відчинилися, і усередину увійшла невисока жінка ‒ на вигляд – років п’ятдесяти, хоча насправді вона була молодшою. Її темне волосся було зібране в пучок на потилиці, а невиразний макіяж, у комплекті з великими окулярами, не додавав їй привабливості. Вишенькою на торті іміджу жінки служили незмінний темно-зелений піджак та довга спідниця того ж кольору, одяг вже почав тьмяніти від багаторазового використання.

— А ось і Болотниця, – прошепотіла Олена.

Немолода жінка окинула суворим поглядом майже заповнену аудиторію. Ряди довгих парт були збудовані за принципом амфітеатру: кожен наступний ряд був на порядок вищий за попередній. Стіни класу прикрашали зображення різних рослин і тварин, а крізь величезні вікна пробивалося яскраве сонячне світло, що було нехарактерно для січня місяця. Сонячні зайчики бавилися на стінах та партах, відбиваючись від скляних поверхонь. Жінка зайняла місце за столом біля дошки, а зовсім поряд розташувалися фігури вовка та лисиці у натуральну величину.

— Староста, чи всі присутні? ‒ запитала Болотниця та відкрила журнал, що лежав у неї на столі.

З першої парти встала молоденька дівчина з пишним каштановим волоссям, яке було розділене на дві коси.

— Магачек і Козак хворіють, решта присутні, ‒ відповіла вона.

Викладачка схвально кивнула, і староста зайняла своє місце. Жінка склала перед собою руки, вона почала вивчати студентів, переводячи погляд то на одного, то на іншого, ніби вишукуючи слабку ланку.

— Сьогодні ми дізнаємося: наскільки ви були уважні на лекціях та як добре засвоїли матеріал, ‒ порушила тишу Болотниця. ‒ Тема сьогоднішнього семінару ‒ земноводні та ареал їх проживання.

— Хто б сумнівався, ‒ фиркнула Оленка. ‒ Я більше ніж впевнена, що головна представниця цього виду, сама живе неподалік якогось болота.

— Дівчата, дивіться, неподалік села Ясіння, що на Закарпатті, загубилося четверо туристів, ‒ Віктор вказав на свій телефон та відкрив відповідну статтю.

— І що? ‒ відмахнулася Алісія. ‒ Я, як жителька тих країв, можу сказати, що туристи частенько губляться по дорозі на гору Петрос. До двадцяти випадків на рік, інколи доходить.

— Це не все. Після проведення пошукової операції, було знайдено тіла лише двох туристів, вони були розірвані на шматки, їх ідентифікували лише за одягом і маркуванням на ньому. При цьому, тіла були розкидані на відстані близько сотні метрів одне від одного.

— Який жах, ‒ мовила рудоволоса дівчина, вивчаючи фотографії з місця події.

Один із знімків зображав сніг серед дерев, який був пофарбований у багряні тони, на наступному ‒ закривавлена відірвана рука з насиченим чорним манікюром, що лежить на снігу. Останній знімок змальовував розпотрошене тіло жертви, черевна порожнина була розкрита так, що було видно внутрішні органи, кишківник. Голови не було, як і однієї ноги.

— Як такі знімки пропустила цензура?! ‒ обурилася Олена.

— Робота вовків, ‒ резюмувала Алісія, оглядаючи статтю. ‒ Так часто буває з тими, хто місцевості не знає, ‒ дівчина прикусила нижню губу. ‒ Зайшли до мисливських угідь вовчої зграї ‒ й ось результат.

— Ти так спокійно про це говориш?

Темноволоса пані знизала плечима.

— І не страшно тобі жити в такій місцевості, де такі страшні речі відбуваються? ‒ спитав Віктор.

— Як там кажуть: вовків боятися – в ліс не ходити, ‒ Ліса посміхнулася. ‒ Тим більше, що батько мій, добрий мисливець, вовків близько не підпускає.

— А що з рештою туристів? Їх знайшли? ‒ поцікавилася Оленка.

— Молоді люди, я вам не заважаю? ‒ втрутилася викладачка, зупинивши процес опитування студента.

— Анітрохи, ‒ впевнено відповіла Алісія. ‒ Ми саме обговорювали ареал проживання очеретянки.

— Пересідайте на першу парту, – наказала Болотниця. – Я залюбки вислухаю вашу доповідь.

Друзі перемістилися до першого ряду, і семінар продовжився. Захоплива та детальна розповідь Алісії про спосіб життя та харчові звички сірої жаби зайняла майже усе заняття. Згодом пролунав дзвінок, що сигналізував про перерву. У самих дверях аудиторії Віктор зупинив дівчат.

— Значить, сьогодні збираємося у «Вепрі»?

Подруги синхронно кивнули головами.

— Тільки ти оповістиш інших, ‒ наказала темноволоса красуня.

— Не питання.

Оленка обійняла коханого й пристрасно поцілувала його в губи.

— До вечора. Нетерпляче буду чекати кульмінації зустрічи, ‒ прошепотіла вона бойфренду на вухо та прослідувала за подругою.

Спільні заняття у них закінчилися, тому Віктор поспішив в інше крило, до кабінету вищої математики. Перед дверима аудиторії Вік помітив знайоме обличчя.

— О, Ніку, привіт.

Хлопці обмінялися рукостисканнями. Ніколаус був трохи вищий за друга, кремезний, добре складений. Незважаючи на те, що Віктор був міцним юнаком, його товариш все одно виділявся на його фоні ‒ тривалі заняття плаванням та важкою атлетикою давалися взнаки. Темне, кучеряве волосся контрастувало на тлі синіх очей та блідого обличчя, від якого віяло холодом.

«Жодних емоцій, як завжди, ‒ хотів було сказати юнак, але промовчав. ‒ Хоча ні, іноді він посміхається».

— Спортзал для тебе, як рідний дім?

— А що в цьому поганого? ‒ відповів йому товариш.

— Нічого, просто я хотів тобі скласти компанію. Візьмеш над мною шефство?

— Вікторе Лупінський, я тренуватиму тебе, ‒ погодився Ніколаус.

— Нічого собі, як офіційно, дуже дякую, ‒ юнак відвісив уклін. ‒ Тільки давай почнемо завтра, добре?

— Чому не сьогодні?

— Сьогодні можна зібратися у «Вепрі». Дівчата ідею підтримали.

— Я не проти, ‒ Нік погладив масивне підборіддя.

— От і добре. За одне і борг повернеш.

Ніколаус посміхнувся.

— Тобі пощастило, що я був п'яним. На тверезу голову ‒ ти б не взяв гору.

— Ну, навіть не знаю, ‒ Віктор посміхнувся у відповідь. ‒ Сьогодні я дам тобі шанс відігратися.

— На цей раз ‒ ти мене не проведеш.

— Ще побачимося, ‒ кинув Вік наостанок і прошмигнув до аудиторії.

Заняття з вищої математики не мали успіху у студентів. Викладач, старенький сивий професор, у більшості випадків бурмотів навчальний матеріал собі під ніс, тому учні часто засинали на лекціях з цього предмета. Сьогодні Віктор став жертвою азів математики, він проспав увесь урок за однією з задніх парт, але чітко по дзвінку юнак прокинувся та залишив аудиторію.

Оскільки заняття на сьогодні закінчилися, Вік впевнено попрямував до центрального виходу з навчального корпусу. Двері університету скрипнули за спиною, а морозне повітря вдарило в обличчя молодика. Незважаючи на досить ранню годину, сонце вже сховалося за горизонтом, і на небі почали з’являтися зірки. Сніжок поблискував в срібних променях небесних світил. Усього кілька хвилин знадобилося Віктору, щоб дійти до своєї кімнати в гуртожитку та прийняти гарячий душ. Сьогодні він буде ночувати один, тому що його сусіди по кімнаті, двоє братів Олександр та Сергій Іваненко, не приїхали після вихідних з дому через хворобу.

— Без них буде нудно. Цікаво спостерігати за їхніми періодичними сварками, ‒ озвучив свої думки хлопець і ліг на своє ліжко. ‒ Сподіваюсь, мені сьогодні пощастить?

Від цієї думки в очах молодика заграли маленькі іскорки. Віктор лежав і мрійливо вдивлявся в стелю кімнати, захопленої пітьмою. Молодий місяць і маленькі зірочки на небі давали зрозуміти, що вечір уже вступив у свої законні права.

Стук у двері порушив вечірню ідилію.

— Вік, ти як? Можна увійти? ‒ пролунав знайомий голос.

— Зачекай хвилинку, я тільки-но одягнуся і відчиню.

Віктор клацнув вмикачем світла, одягнувся та поспішив відчинити двері. Ніколаус стояв на порозі, одягнений у чорну шкіряну куртку, на фоні якої виднілася тартанова сорочка в синіх і чорних тонах, її узор був досить незвичайним.

— Тобі оце не холодно? ‒ здивувався Віктор, вивчаючи досить легке вбрання друга, а потім подивився на годинник. ‒ Ти пунктуальний, як завжди.

— Справа у моєму британському вихованні.

— Можливо, можливо.

Ніколаус Макгрі пройшов до кімнати та сів в одне із крісел. Біглим поглядом він почав вивчати оточення, але так і не зміг знайти якихось характерних відмінностей від кімнати, в якій жив він сам. Холодний погляд линув до вікна, за яким вже почав підійматися місяць.

— Скоро повня, перший повний місяць цього року. Вовча повня.

— Брр, аж мороз пробіг по спині, ‒ здригнувся Віктор. ‒ Поетично прозвучало й доволі моторошно. Вовча повня, це звідки?

— Не звертай уваги.

— Як завжди, у своєму репертуарі. Мені завжди було цікаво, ‒ Вік застиг на півслові і подивився на друга, той кивнув, даючи дозвіл задати питання. ‒ Одного не зрозумію, Ніку: як тебе занесло в Львівський національний університет? У вас в Единбурзі університетів мало?

— Справа не в тому, багато чи мало.

— А в чому? ‒ спитав Віктор, він продовжував приводити себе у презентабельний вигляд.

— У мене мама родом з України. Ось я і вирішив до вас, за програмою обміну досвідом. Мову підтягнути, ‒ він зробив театральну паузу, після чого продовжив: ‒ І природа у вас гарна, гори поряд.

— Мову підтягнути? У тебе майже немає акценту, ти навіть закарпатських селюків розумієш, ‒ обурився друг. ‒ Тільки прізвище видає в тобі іноземця.

— Ну, не скажи, ‒ заперечив Ніколаус. ‒ Олена з першого погляду мене розкусила.

— Можливо, але зі мною своїми здогадками вона не поділилася. ‒ Віктор розгладив товстий сірий светр і поправив зачіску. ‒ Я готовий. Але щось мені підказує, що дівчата запізняться. На годину, як мінімум, та й Матвій і Марішка будуть не раніше восьмої години.

— Вони приїхали?

— Так, сьогодні зранку. Зараз закінчують розбирати речі.

— Нічого страшного, ‒ Нік хижо посміхнувся. ‒ Якраз буде час ‒ вирішити нашу суперечку. Ти обіцяв реванш. Пам’ятаєш?

— Як скажеш. До речі, ‒ юнаки зустрілися поглядами. ‒ Де ти взяв цю сорочку?

— А що з нею не так?

— Просто вона якась, ‒ промимрив Віктор. ‒ Якась старомодна.

— Цей тартан представляє візерунок мого клану, ‒ в очах Ніколауса спалахнули шалені вогники. ‒ У мене на батьківщині ‒ це велика честь носити кольори свого клану.

— Тихше, тихше, здоровань, ‒ почав його заспокоювати друг. ‒ Я не хотів тебе образити.

— Я чекаю тебе внизу, ‒ гаркнув шотландець і вийшов з кімнати.

До виходу попрямував і Віктор, захопивши по дорозі свою куртку. У світлі вуличного ліхтаря він побачив знайомий силует.

— Ніку, не ображайся. Я не знав, що це так багато для тебе означає, ‒ почав вибачатися Вік.

— Що було ‒ те минуло, ‒ видихнув товариш. ‒ Тепер, ми можемо йти?

Віктор кивнув і покрокував у напрямку парку, вдихаючи холодне вечірнє повітря. Сніжок рипів під ногами хлопців, а вуличні ліхтарі добре освічували широку дорогу, встелену кам’яною бруківкою. Шум машин було чути в далечині, вони поспішали по своїх справах, але при зустрічі все ж встигали моргнути одна одній фарами. Залишивши декілька кварталів позаду, увагу привернула цегляна будівля з великими вікнами, фасад якої прикрашала яскрава неонова вивіска: «Дикий Вепр». Кожна літера підсвічувалася своїм власним кольором. Друзі зайшли до середини. «Свіже чеське пиво» – майорів напис прямо над барною стійкою, стіни біля неї прикрашали голови здоровенних диких кабанів, а посеред залу стояв більярдний стіл. За прилавком, в білому фартуху, стояв чоловік середніх років, міцної статури, з сивуватою борідкою. Незважаючи на відносно ранню годину, більше половини столиків було вже зайнято.

— Давай займімо цей, ‒ вказав Віктор на столик в кутку, напроти вікна.

— Не заперечую.

Хлопці взяли по пляшці пива в барі та направилися до столика, той був розрахований на велику компанію.

— Дартс був минулого разу. Як щодо більярду?

Николаус задумався ненадовго, після чого схвально кивнув головою.

— Той, хто програє, оплачує рахунок.

— Тоді я розбиваю, ‒ вніс корективи шотландець.

Віктор підійшов до бармена, він отримав від нього спеціальну монету для більярдного столу та приєднався до приятеля. Більярдний стіл був вільний, Нік влучним ударом розігнав різнокольорові кульки в різні сторони. З поперемінним успіхом хлопці вганяли кулі до лунок. Вік приготувався до удару.

— Ви вже тут?

Почувся знайомий голос зі спини, саме тому кийок ледве зустрівся з білою кулею, той ледве зрушив з місця й зупинився біля протилежного борту. До більярдного столу підійшли Алісія та Олена, вони вже зняли верхній одяг на ходу. Шкіряні штани та блуза з глибоким декольте підкреслювали всі вигини та окружності привабливого тіла Ліси, в той час, як Оленка надала перевагу блакитній сукні з вирізом.

— Чорт.

— Не поминай нечистого, він тобі не допоможе, ‒ усміхнувся Ніколаус. Він обмінявся із дівчатами дружніми поцілунками та вказав на столик, який хлопці зайняли.

— Вмієш ти вчасно з'явитися, ‒ злобно процідив Віктор крізь зуби.

— Що це з ним? ‒ розгубилася Еля.

— Йому сьогодні не щастить.

Кремезний Нік відправив в лузу смугасту кулю та перейшов на інший край столу, щоб завдати наступного удару.

— Сьогоднішній чек на кону, ‒ нервово промовив Віктор, юнак проводжав поглядом чергову кулю, яка поспішала до лунки. ‒ А ти мені завадила, коли я бив, ‒ дорікнув він коханій.

— Переживеш, ‒ відмахнулася Алісія, вона підійшла ближче до Ніколауса, було помітно, що здоровань їй не байдужий.

Шотландець відволікся на мить, погляд молодика ковзнув по привабливій діві, що підійшла. Тому він схибив.

— Ага! ‒ радісно закричав Віктор, хлопець вже націлився на те, щоб увігнати кулю номер вісім і закінчити партію. ‒ Тримай гаманець ширше, клятий лепрекон!

— Віктор ‒ ти невіглас, ‒ дорікнула Олена. ‒ Лепрекони живуть в Ірландії.

Але Вік не зважав, легеньким прицільним ударом він направив чорну кулю в напрямку лунки, але масивна чоловіча рука перехопила її біля краю столу.

— Поступіться столом, дітки, дядьки трохи кулі поганяють, ‒ втрутився високий, міцний брюнет, він грався чорною кулею в долоні. Шрам над його правим оком легенько здригнувся.

— Клята курва! ‒ заричав Вік. ‒ Якого дідька ви лізете? Ми б уже закінчили!

— Ось бачиш, Ігоре, ніякої поваги до старших, ‒ продовжив другий чоловік середніх років з густою чорною бородою, він з'явився прямо за спиною Віктора.

Бородатий ударив кулаком Віктора в живіт, від чого він зігнувся, а після удару в обличчя хлопець впав. Ігор водночас схопив кий, що стояв біля столу, і почав розмахувати ним з боку в бік, намагаючись зачепити Ніколауса. Алісія не стала стояти в стороні, вона позбулася високих підборів і наблизилася до бородатого, щоб полоснути його по обличчю нігтями.

— Ах ти ж сучка, ‒ процідив той.

Кров бризнула на борт більярдного столу та в обличчя дівчині, вона хижо облизнула губи. Здоровань кинувся на Лісу, але Нік перегородив йому дорогу і потужним аперкотом відправив його під стіл.

— Ви що тут влаштували, ‒ втрутився бармен та поспішив в епіцентр подій.

— Відійди, якщо не хочеш бути битим, ‒ пригрозив Ігор, стискаючи уламок кію у руках.

Але в момент, поки він відволікся, в його обличчя прилетів удар, туша впала на підлогу. Шотландець потирав збиті кулаки та лаявся незрозумілою мовою. Ігор почав було приходити до тями, але знову зустрівся обличчям з дерев'яною підлогою пабу після удару бармена ногою. Алісія, тим часом сіла зверху на бородатого, своїми пазурами дівчина шматувала йому обличчя. Бармен зробив крок в її сторону, але закляк, як тільки їхні погляди зустрілися. Щось було в цих очах, щось таке, що бармен сам не міг пояснити. Алісію довелося заспокоювати Віктору, який вже прийшов до тями.

— Забирай свого друга, Юро, і забирайся з мого бару, поки я не покликав поліцію, ‒ наказав бармен, як тільки відійшов від ступору. ‒ І щоб я вас тут більше не бачив.

Чоловік підвівся, він підхопив під руки Ігоря та пошкутильгав до виходу. Інші відвідувачі спостерігали за бійкою, широко відкривши роти. Через декілька секунд бармен повернувся, тримаючи в руках пакети з льодом та чисті рушники.

— Я дуже перепрошую за незручності, ‒ почав він, роздаючи лід та рушники бійцям. ‒ Випивка за рахунок закладу і …

— І цього буде достатньо. Дуже дякуємо, ‒ перебила Алісія та почала витирати з обличчя кров. ‒ Ось і вирішився ваш спір, хлопці.

Моторошна посмішка з’явилася на обличчі дівчини в той момент, а хижий погляд вивчав власника закладу. На мить він знову закляк, однак швидко оговтався й поспішив до барної стійки.

— Алісія, все добре, ти поранена? ‒ почала Олена, яка з’явилась так само несподівано, як і зникла. ‒ Що тут взагалі відбулося?

Дівчина подивилася на Віктора, який приклав до обличчя лід, але гематома від удару вже почала набрякати, лід лише уповільнював процес.

— Ти нічого не бачила? ‒ здивувався Вік.

— Ні. Я була у вбиральні, а коли повернулася, побачила всіх вас в такому стані.

— Все нормально. Просто двоє бовдурів вирішили помахати кулаками, ‒ повідомив шотландець.

— В Алісії кров, треба викликати лікаря.

— Це не моя, ‒ відповіла дівчина. Вона знову облизала кров у себе на губах. ‒ Не переймайся.

— Так, ‒ стурбовано сказала Оленка. ‒ Я телефоную до поліції.

— Еля, не переживай, все добре, ‒ почав заспокоювати її Віктор. ‒ Вони все одно вже пішли.

Закінчивши приводити себе до ладу, молоді люди взяли собі пива, закуски й перемістилися на раніше зайняті місця. Олень із великими рогами гордо споглядав на бійців з висоти. Все це супроводжувалося мелодією гітарного блюзу, що лунала зі старого музичного апарату.

— Не очікував я від тебе такого, Лісо, ‒ почав Віктор, як тільки відірвався від пивного келиха. ‒ Спритно ти його вклала.

— У наших краях і не таке буває, ‒ Алісія усміхнулася.

Незабаром до столика підійшла пара, бурштинові очі служили головною прикрасою дівчині з коротким темним волоссям. Схожі очі були і в її супутника, світловолосого хлопця, який гармонійно доповнював кохану.

— Матвій, Марішка, ну нарешті.

Олена вийшла з-за столика, щоб привітатися. Хлопці обмінялися рукостисканнями.

— Пропустили найцікавіше, – дорікнув їм Віктор, продовжуючи притискати до обличчя лід.

— Воно видно, – Матвій Менський жестом вказав на обличчя друга. – Що сталося?

— Та так, нічого серйозного, двоє мужиків поводилися досить зухвало й ось, – хлопець продемонстрував гематому та повторно приклав лід. ‒ Як кажуть: результат на лиці.

— Який жах, – ойкнула Марішка.

— Натомість чек – коштом закладу. Можна сказати, що я обличчям заробив нам на випивку.

Дзвінкий сміх розрізав щільне та прокурене повітря пабу. Віктор та Матвій хтивим поглядом вивчили відверті вбрання дівчат. Уловивши цей погляд на собі, Алісія мовила:

— Треба випити, – запропонувала зеленоока дівчина та швидко наповнила чароньки горючою рідиною, яку до цього принесла з бару. – За нашого героя.

Вона підняла посудину догори й демонстративно випила. Її приклад наслідували інші й прикусили дольку лайма.

— Треба повторити, – крикнув Віктор.

— Момент.

Ліса налила ще раз, і процедура повторилася.

— Ще.

— Вік, не поспішай, – зауважила Оленка. – Вечір тільки починається.

— Але мені треба зняти стрес. Ти уявляєш, яку моральну травму я отримав?

— Знімеш, а я тобі в цьому допоможу, – прошепотіла дівчина коханому на вухо і грайливо посміхнулася.

— На це я згоден.

Уста закоханих зустрілися у поцілунку.

— Може, потанцюємо, – запропонувала Марішка, почувши знайому мелодію, і почала вставати, за нею підхопилися інші.

— Зачекайте, – зупинила їх Алісія. – У мене є пропозиція.

— Так? І як? – мовили хлопці, ніби в один голос.

— Батько попросив підготувати для туристів один будиночок у Карпатах на наступному тижні. Можна там влаштувати вечірку у зв’язку з успішним закінченням семестру, – в зелених очах спалахнули вогники. – Там є сауна, багато вільного місця, а краєвид… – дівчина мрійливо заплющила очі. – Подих перехоплює.

— Занадто добре, щоб бути правдою, – зауважив Ніколаус.

— Нічого подібного, – роздратованість проявилася на вродливому обличчі. – Все, що треба зробити, – Ліса вперла руки в боки. – Просто прибратися та все підготувати до приїзду туристів. Я так робила багато разів, коли підробляла у різних туристичних комплексах.

Матвій та Марішка переглянулися – здавалося, що вони спілкуються подумки.

— Ми за, – промовив хлопець, єхидно посміхаючись.

Не менш хижою та єхидною була посмішка його супутниці. Оленка штурхнула ліктем Віктора під ребра.

— А, так, ми теж, – повідомив юнак.

— У такому разі, – невпевнено почав Ніколаус. – Я теж з вами.

— От і добре, – яскрава посмішка розквітла на обличчі дівчини. – А тепер – танцювати!

Градус веселощів підвищувався з кожною наступною дозою алкоголю. Молодь йшла у відрив і заспокоїлася лише пізньої ночі, перед самим закриттям бару. Проте найцікавіше було попереду, принаймні для декого.

— Чого ти там вовтузишся? ‒ прошепотіла Олена на вушко Віктору, який відчиняв двері своєї кімнати. Кінчиком язика дівчина пестила вушко коханого, що зовсім не сприяло пришвидшенню процесу. Замок клацнув, і закохані швидко закрили за собою двері.

Олена Міхайлович вигнулася, мов кішка, коли Віктор обняв її ззаду, дощем із поцілунків він покрив шию дівчини. Дві фігури переплелися у любовному танці під пильним наглядом місяця. Еля задоволено муркотіла, насолоджуючись ніжними дотиками коханого, поступово звільняючись від одягу. Вони пірнули в ліжко, піддаючись любовним втіхам. Пристрасний стогін вирвався з уст дівчини, як тільки сильні руки стиснули пружні груди.

Олена осідлала коханого – вони сплелися в єдиному пориві пристрасті, який повністю заволодів їхніми тілами та змушував рухатися щораз швидше і швидше. Піт виступив на лобі дівчини й покотився вниз. Електричні імпульси оголили нервові закінчення, від чого кожен дотик дарував феєрію відчуттів. Серце задало шалений ритм, розганяючи гормони кохання по всьому організму.

Бажання розтягнути задоволення змусило Віктора змінити позицію, і тепер уже Олена лежала на спині, а хлопець височів над нею. Чоловічі губи опускалися все нижче, поки язик не скуштував солодкого нектару. Дівчина прикусила нижню губу від насолоди. Дві сотні ударів серця лишилися позаду, перш ніж погляди коханців зустрілися, цього разу Віктор не став себе стримувати. Юнак рухався виважено і чітко, поступово нарощуючи темп, Еля обійняла коханця, солодкий стогін виривався з уст панянки до самого моменту кульмінації. Мить блаженства застала закоханих одночасно. Рудоволоса жадібно хапала повітря, лежачи поряд з Віктором.

— Я тебе кохаю, ‒ мовив Вік і поцілував дівчину.