Крок другий: Перший ... разом

Перший подих Лю разом

Анонімний автор

слеш

18-

Жанр твору: фентезі, психологізм, драма

Анотація:

Колишній аристократ-янгол, втративши статус і сенс життя, робить болючий вибір між минулим та невідомим майбутнім. Це історія про те, як важливо вчасно відпустити гординю, пройти сотні кілометрів заради вибачення і нарешті зробити свій перший подих справжнього життя разом із людиною, яка колись врятувала тебе з крижаної води.

Попередження про тригери: Спроба самогубства (на початку), депресивні стани, соціальна нерівність, каліцтво (травма крила), втрата соціального статусу.

_ _ _

Крижана вода пекла шкіру. Вечірній міський парк, де стояв фонтан, був прикрашений мармуровими статуями, а в ньому плавав янгол. Юнак дивився на вечірнє небо крізь товщу води. Зорі переливалися барвами та сяяли, а потім… перед очима промайнуло обличчя. Хтось підхопив янгола за руки та витягнув з води.

Бліда шкіра, біла сорочка та штани. Одяг прилип до тіла. Через нього добре було видно худорлявість. Довге золотисте волосся спадало на плечі. Величезні сірі крила не вміщалися у фонтан, частина пір’я залишилася сухою. Худорляве обличчя, прямий ніс, холодні блакитні очі. Байдуже до всього, що відбувалося, але навіть так приховати аристократичного походження не вдавалося. Справжній красень.

Янголи були аристократами, або навіть ще вищими за статусом. Ось так топитися у фонтані — неприпустимо, а тим паче так торкатися. Очі янгола широко розширилися, коли його тричі гепнули по спині. Скільки там плавав не пам’ятав, так само і як туди потрапив. Та води набрати в легені ще не встиг.

Юнак підвів очі та побачив перед собою повну собі протилежність. Чорнявий хлопець у брудному одязі, статус якого у суспільстві очевидно найнижчий, та попри це він посміхався. Від яскравої хлоп'ячої посмішки у янгола відібрало мову.

— Як добре, що з тобою все добре, — швидко промовив, — я так боявся не встигнути. Як тебе звати?

Янгол дивився на нього та нічого не розумів. Цей селянин… скільки правил він порушив? Три чи чотири? Хотів зробити зауваження, але від холоду втратив голос, ледь міг щось видавити:

— Лю… лю…

Хлопчина закліпав очима. Почекав мить, а потім розсміявся.

— Добре Лю, моє ім’я Томаш, — він взяв янгола за руки, — мармур холодний. Тобі варто зігрітися. Ходімо.

Томаш потягнув янгола за собою. Босі ноги замерзали від кам’яної бруківки. Юнак був втомлений, ледь тримався на ногах. Томаш як міг його підтримував, але він все одно був заважкий. Та ще й вищий на голову. Якось той добрели до лавки. Томаш посадив янгола, зняв з себе жилетку, струсив бруд з неї та накинув на худорляві плечі. Янгол здригнувся.

— Твоє крило зламане, — повідомив Томаш, — тобі потрібна допомога. Я піду по допомогу. Зачекай тут! Я скоро повернусь.

Хлопчина швидко побіг в глибину парку. Янгол залишився сам. Здивований. Жилетка зовсім не гріла, а одне крило й справді неприродно лежало на землі. Він не розумів, що сталося щойно та, як взагалі таке могло з ним трапитись.

Міський парк був порожнім. Лише челядь Ївга та Влас нервово бігали між деревами та лавками. По черзі вигукували одне й те саме ім’я.

— Що нам робити? А якщо хтось почує? — захвилювалася дівчина.

— А як ми його знайдемо інакше? — занепокоївся Влас.

— А що люди скажуть! На ранок вже всі знатимуть, що ми загубили свого пана, якщо й далі так кричатимемо.

— Твоя правда. Давай тоді прохожих опитаємо, — хлопець озирнувся навколо, з темряви почулися швидкі кроки. — Агов! А ну почекай!

До них підбіг хлопчина. Важко дихаючи обіперся на коліна.

— Мені… потрібна допомога…

— Ага, нам також. Допоможімо один одному, скажи: ти бачив… гарного чоловіка десь неподалік?

Хлопчина підвів чорні очі та радісно промовив:

— Ви Лю шукаєте?

Хлопець з дівчиною здивовано перезирнулися.

— Це ти пана Люціана так назвав? З ним все гаразд? Де він?

Томаш привів Ївгу та Власа до місця де залишив пораненого янгола. Якщо не враховувати втрату свідомості, поранене крило та жахливий моральний стан, то все з ним гаразд.

Сьогодні, як і щоночі, Люціану знову снилося минуле. З дитинства розумів свій статус, тому пручатися було даремно. Слухняно навчався, слухався дорослих та виконував усе, що говорив батько. На диво, усе було добре. Попри незадоволений погляд батька, він ніколи не казав, що розчарований. До одного дня. День, який юнак ніколи не забуде. На одному з літніх балів його познайомили з дівчиною, теж янголом, такого ж знатного роду. Гарний та сильний шлюб, але… але… дві особи, які не підходили одна одному. Їхнє спільне існування отруювало все навколо. На всіх фото стояли окремо, навіть не дивились один на одного. Розмови були порожніми, сповнені образ. Через кілька років Люціан не витримав і розірвав шлюб. Через це він залишився без статусу, родинної підтримки, лише з великим порожнім маєтком. Безвихідь. Невідомість. Прекрасне життя стало нестерпним, а кожен день перетворився на шкодування за свої слова та вчинки.

Щоночі ночі засинав з надією забутися, але навіть сни перетворилися на жахіття. Прокидався, дивився на розжарене багаття у каміні, проводив цілий день вкутавшись в ковдру та засинав. Так і минали роки. Ось, знову. Хтось підкидав дрова у полум'я. Напевне, Влас. Ця кімната була велика, але холодна навіть влітку.

Люціан прокинувся, щоб прогнати, але застиг. Навпроти каміну сидів хлопчина. Томаш. Він почув скрип дивану і повернувся. Його посмішка гріла краще ніж, багаття.

— Доброго ранку! — весело заговорив і підвівся. — Я чекав, доки ти прокинешся. Піду повідомлю пані Юстину.

— Стій!

Люціан відгукнув його. Голос майже повернувся, але купання в холодній воді дало про себе знати. Томаш зупинився і підійшов ближче.

— Чому? Ти взагалі розумієш, що робиш? Чому ти ставишся до мене, як до простої людини, а Юстину в цей час називаєш "панною"? Говориш до мене на "ти"? Взагалі не розумієш різниці між нами.

Люціан міг продовжувати. Він пригадав, що сталося вчора. Пригадав цього хлопчака. Пригадав, що він поводиться жахливо стосовно особи вищою за статусом. Люціан нарешті міг роздивитися його. На вигляд років п’ятнадцять, звичайна людина, напевне, навіть читати не вміє. Але це не означає, що він може так безтактно поводитися.

— Чому ти взагалі тут? Хто тебе пустив у мій дім? Юстина? Чого ти смієшся? — здивувався Люціан.

Томаш і справді не міг приховати сміху.

— Перепрошую. Але ти справді хочеш поговорити про це просто зараз? Може, краще після сніданку?

З кожним словом поведінка Томаша все більше дратувала Люціана. Така нахабність і байдужість… За своє заможне життя Люціан жодного разу не чув таких зневажливих слів на свою адресу. Він, звісно, втратив свій статус пана, але… їсти разом з челяддю? Та ще й на кухні?

Ївга допомагала Томашу накривати на стіл. Дівчина кілька разів зиркала на свого пана, ніби привида побачила. Влас сидів за столом, поруч з Юстиною та старим конюхом Оверком. Вони мовчали, перезиралися та нервово сіпалися коли їх кликали. Люціан переводив погляд, його очі бігали кімнатою, не розуміючи чи все це насправді. Злість переповнювала, і зрештою він не витримав:

— Що відбувається? Хтось мені пояснить?

Челядь застигла. Всі міцно стиснули зуби та встигли пошкодувати про своє рішення. Спокійним залишився лише Томаш. Він продовжував накривати на стіл промовляючи, що все пояснить, лиш згодом.

Люціана така відповідь не влаштувала. Янгол швидко підвівся, гупнув руками по столу та збив глиняну тарілку. Вона вдарилася об стіну та розбилася.

— Ні! Зараз!

Від різкого звуку хлопчина застиг. Вперше його посмішка змінилася незадоволенням.

— Такий нетерплячий, — важко видихнув. — Якщо не подобається снідати на кухні, то доведеться потерпіти. Навряд чи запросите всіх до великого столу, а говорити краще за смачною їжею. Повір, я знаю, про що говорю!

Люціан міцно стиснув кулаки. Йому не подобалося, снідати разом з простими людьми, на цій маленькій кухні, де його крила не вміщаються і замітають брудну підлогу. Не подобалося ставлення, особливо цей хлопчина.

— Добре, добре. Ївго, сідай, я далі сам накрию.

Дівчина хотіла заперечити, але Томаш не дав їй сказати й слова. Ївга невпевнено сіла. Навіть не намагалася приховати хвилювання.

— Отже, мене звати Томаш, якщо все ж не пам'ятаєш. Сідай! — скомандував хлопчина янголу. — Тарілку вам варто прийняти потім. Ївга має й так багато клопотів, у пані Юстини спина болить.

Холодні очі пронизували хлопчину. Різали немов кинджали. Томаш поставив нову тарілку попросивши більше не розбивати посуд та прибрав крила, щоб не заважали ходити.

— Я дістав тебе з фонтану та знайшов Ївгу і Власа. Вони помітили, що ми гарно ладнаємо та запросили до себе. Фактично, вони взяли мене на роботу — доглядати за тобою. Зарплатня невелика, але я хотів би допомогти.

— Що? Вони найняли тебе? Щоб що? Допомагати мені? — не втримав незадоволення Люціан. — Ви всі мене за дурня маєте?

— Ти запитував, чому пані Юстину я кличу “пані”. Все просто! Вона ж старша, це проста ввічливість.

— Це ти про ввічливість говориш? Але в цей час називаєш пана рівним собі!

— На роботу найняли Ївга та Влас. Я служу їм, а ти для мене просто юнак з фонтану, — спокійно пояснив Томаш.

Люціану не сподобалося жодне слово. Він більше слухати не став, сприймаючи все як приниження. Не сказавши жодного слова, він пішов геть. Челядь дивилася йому в спину. Сірі крила були перемотані білосніжною тканиною. Їхній пан втратив свою красу та повагу. З часом загубить він і залишки людяності.

— Не варто було це робити. Навряд чи є бодай щось, що поверне Люціана до життя, — сумно промовила Юстина.

Молодь сумно похилила голови. Не хотілося це визнавати, але все саме так і складалося.

— Нічого. Знайте нас: ми кислиці, з нас-то квас! Покричить і перестане, — байдуже промовив хлопчина.

Лише Томаш не дивився янголові в слід. Побажав смачного, швидко поснідав і прибрав свою тарілку. Він прибрав і залишки тарілки, яку розбив Люціан.

Минали дні. Тиждень минув після тієї розмови. Люціан дуже сподівався, що після цього хлопчина зникне, але стало навіть гірше. Щоранку Томаш приходив, підкидав дрова у вогонь, інколи вкривав Люціана додатковою ковдрою. Він запрошував на сніданок, а коли янгол із криком відмовлявся, приносив чашку запашного чаю. Мовчки ставив та йшов геть.

Тривалий час Люціан не знав, що робив той хлопчина, оскільки не виходив за межі своєї кімнати. Але одного разу цікавість перемогла. Закутавшись у теплу ковдру, хотів швидко прошмигнути коридором. Але тільки-но вийшов, закляк, здивувався. На підвіконні стояли квіти, підлога не була такою брудною, і вітраж переливався барвами. Зазвичай Ївга тут не прибирала, бо хвилювалася розбудити пана.

Попри деякі бур’яни, сад став красивішим. Прибрано. Великі кущі підрізано. Обережно викладено стежку. Зелена трава. Здавалося, ніби навіть сонце сяяло яскравіше. Тепер хотілося прогулятися, сісти й почитати книгу…

— Подобається? — Томаш з’явився поряд. Він тримав в руках інструменти, йшов щось лагодити. — Якби ти, Лю, допомагав, то все стало б ще кращим. І значно швидше.

Люціан скривився. Закутався в ковдру та розвернувся, щоб піти геть.

— Не називай мене так, — промовив наостанок.

Томаш посміхнувся й пішов по своїх справах.

З того часу Томаш ще більше був десь поруч. Як і обіцяв, намагався, витягнути Люціана з теплої ковдри та заохотити до роботи. Знаходив щось нескладне. Щось таке, що сам вмів робити з малечку. А він – ні. Справді не вмів або ж лише вдавав, щоб відчепився.

— Він так старається, — промовила Юстина, коли забрала повну чашку чаю. — Ви знаєте, що він сам збирає трави для чаю? Сам готує. Кожного разу інший, а ви навіть не спробували.

Люціан вдавав, що спить, але не міг не відповісти:

— Це не моя провина. Ви його сюди привели, отже, самі й няньчіться з ним!

— До речі, стосовно цього. Перепрошую за свої слова, але няньчаться тут лише з вами!

Ці слова змусили Люціана підвестися. Він уважно поглянув на жінку. Все ж, не почулося.

— Томаш у свої шістнадцять вміє дуже багато. Йому довелося рано подорослішати і це видно, — набравши сміливості Юстина продовжила: — ви більше не аристократ. Варто навчитися жити далі. Двадцять п’ять років – це вже не дитинство.

Люціан не мав що відповісти. Жінка скористалася цим та зникла. Залишивши пана в роздумах. Ці набридливі думки та слова прилипли на кілька днів, протягом яких Люціан був ніби в іншому світі. Не сперечався так, не ображав нікого. Зайвого слова не сказав.

Томаш скористався цим та витягнув Люціана на подвір’я. Хлопець простелив ковдру на траві під квітучим деревом. Янгол не пам’ятав, як опинився тут. Як погодився, щоб хтось торкався його крил. Одна справа, як їх лікували, а інша…

Довге золотисте волосся розвівалося на вітру. Люціан подумав, що радше дозволить заплести собі косу, ніж дозволить цьому хлопчиськові почистити свої крила. За життя в маєтку Томаш теж покращав. Змивши бруд з обличчя визирнув доволі гарний хлопчина. Смугла шкіра від праці під пекельним сонцем. До темних очей та такого ж волосся — гарно пасували темні сорочки. А сіре пір’я ніби сяяло в його руках. Люціан не хотів відмовлятися. Він не довіряв і не вірив, що щось і справді вийде. Він чекав, доки цей хлопчина це зрозуміє.

— Даремно стараєшся, — Люціан не спускав очей, — вони давно втратили свою білизну.

Томаш посміхнувся.

— Помиляєшся, Лю. Ось, поглянь.

Хлопчина показав білу пір’їну. Янгол здивувався, але вдав, що йому байдуже. Просто не міг визнати, що він помилився. Томаш чистив її кілька хвилин і справді досяг свого.

— Невже ти будеш це робити з усім пір’ям? Хіба не бачиш мої крила? Кілька днів доведеться чистити, а потім знову вони забрудняться, — зневажливо промовив він.

— Ти ж не виходиш у місто, а маєток ми з Ївгою прибираємо, — легко відповів Томаш.

Люціан скривився. Він думав, що далі сказати і до чого причепитися.

— Звідки ти це знаєш? Ти робив це раніше іншому янголу?

— Ні. Я раніше не працював на панів. Ти знаєш, що в тебе пір’я опадає? Я завжди підмітаю його, й одного разу вирішив почистити. Просто цікаво стало, — Томаш ширше посміхнувся, коли розповідав, що йому вдалося.

Поглянувши на нього, Люціан справді задумався, чи варто продовжувати щось запитувати. Цікаво, але ж тема може бути неприємною. Але хіба його турбують почуття простої людини?

— Яке в тебе минуле?

На мить Томаш здригнувся. З'явилася розгубленість, але легка посмішка приховала біль.

— У мене була велика родина. У нас було шестеро дітей. Коли померла мама, тато забрав наймолодших дітей і поїхав, про інших подбали родичі, а я залишився тут з дідусем. Він навчив мене всього. Кілька років тому він теж помер, — голос ледь помітно тремтів.

Люціана його історія не зачепила. У кожного доля тяжка, запитайте хоча б у Юстини, або когось іншого з челяді. Але вони такі різні! Ось що справді викликало сум! Між ними не було нічого спільного. Ніби чорне та біле.

— Напевне, важко без родини, — здається, вперше Люціан не запитав та не вимагав відповіді. Просто сказав, що думав.

Томаш похитав головою.

— Важко, але вона в мене є. Я знайду всіх своїх братів і сестер…

— А якщо ти їм не потрібен?

Слова були гостріші за лезо ножа. Люціан промовив їх різко й холодно, так само дивився на Томаша. Блиск в хлоп’ячих очах зник. Вони стали чорними, порожніми, як пітьма. Зникла надія, радість. Люціан подумав, що хоч тут вони схожі. Він не потрібен своїй родині. Вони чисті янголи з бездоганною репутацією. З казковим життям. Їм не потрібен ніхто, хто не вписується в їхнє бачення ідеалу. У Томаша ситуація інша, але результат залишається незмінним. Так думав Люціан, доки не почув відповідь.

З іншим блиском, ще яскравішим Томаш промовив:

— Якщо це й справді так, то створю власну родину. З тією людиною, яку покохаю.

Це була остання крапля. Ці слова змінили ставлення Люціана. Він намагався побачити у цьому хлопчакові маленьку частинку себе, але не знаходив нічого спільного. Їхні родини, статус, життя і навіть ставлення до схожих ситуацій були різними. Незрозуміла радість, нескінченний позитив, надія на краще. Дратувало! Все це дратувало Люціана. Немає розуміння, як можна так жити далі. Його ж покинули. Точно обіцяли повернутися, але покинули. А він пробачив. Та ще й прагне повернути родину. Ці думки з’їдали зсередини. Отруювали мозок, серце, думки…

Більше Люціана не турбувало нічого. Думки інших, їхні почуття, власні слова. Навмисне ображав, поводився зверхньо та байдужим до праці інших. З кожним днем все гірше. Томаш помітив зміни, але кожна спроба поговорити завершувалася сваркою. Інколи - побитим посудом.

Минули місяці. Краще не ставало. Знову настала весна. Сонечко не пробивалося крізь цупкі штори. Томаш кожного ранку відкривав їх, а Люціан знову зашторював. Він взагалі перестав виходити з кімнати. Не дозволяв торкатися крил. Навіть полікувати. Чай так і залишався. Холодний, як і вода у фонтані.

Кожного дня Томаш приходив. Приносив новий чай. Забирав той холодний чай. Намагався розговорити. Потім розповідав різні історії. З часом вони ставали коротшими. Потім взагалі мовчки сиділи. Не віталися, не посміхалися…

Холодний чай обпікав руки. Дрова теж ніхто не підкидав. Кімната стала крижаною. Потім і сам маєток. Ковдра забруднилася. Янгол вийшов на пошуки, але знайти когось було складно. Він ледве знайшов Юстину. Жінка сиділа на подвір’ї та читала книгу. Вона навіть не підвелася, щоб привітатися. Байдуже поглянула й повернулася до книги.

Люціан відчув тепло. Літнє сонце гріло. Сад заріс травою по коліна, і нічого не квітло.

— Де всі? У мене закінчилися дрова.

Юстина закрила книгу. Підвелася й поглянула на свого колишнього пана. Губами прошепотіла: “роздайся, море — жаба лізе”!

— У вас не лише дрова закінчилися, у вас життя закінчується.

Більше нічого не сказала. Мовчки пройшла повз нього. Люціан і справді не помітив, як закінчилося все, що так старанно підтримували інші. Порядок у його маєтку. Порядок у його житті. Все, що мав робити сам Люціан. Минув понад рік, і нарешті почав розуміти. Цьому маєтку його самого замало. Треба Ївгу, Юстину, Власа, Оверка та інших, а в життя самого Люціана…

Як би важко не було це визнавати, але життя без Томаша стало неможливим. Воно стало ще більш жахливим.

— Пані Юстино, — невпевнено промовив янгол. Жінка здивувалася, адже це сталося вперше. Вперше він її так назвав. — Я хочу все виправити.

Тихі слова, які стали початком. Люціан знайшов гребінець, яким Томаш вичистив сіре пір’я. Собі зізнатися важко було, а пояснити Юстині тим паче. Тому він вигадав причину: варто повернути втрачений гребінець. Жінку це не переконало, але вона не допитувалася. Підтримувати великий маєток складно, особливо коли немає грошей. Тим паче, він був радше тягарем.

Як би боляче не було, та все ж він наважився. Для Люціана це було не просто майно, залишене ріднею, яка відмовилася від нього, а останнє, що їх поєднувало. Місток між минулим життям і майбутнім, яке ніколи не настане. Його сім’я не схожа на сім'ю Томаша. Варто нарешті визнати це і жити далі.

Чоловік, якому Люціан продав маєток майже задарма, говорив зверхньо. Він поводився як господар, хоч і був заможною людиною, а не янголом. На гріш амуніції, на десять амбіції, ось що про нього можна сказати. Люціан не виправляв його, а лише намагався звикнути, що так буде тепер завжди. Більшу частину грошей він порівно розділив між вірними слугами. Ївга вийшла заміж і має гарну родину. Влас знайшов роботу, Оверко теж не бідував. За рік добре змінилися, і Люціан докоряв собі, що не відпустив їх раніше. Все ж могло бути інакше.

— Дякую вам, — подякував янгол віддаючи мішечок з грошима Юстині. Вона була остання, — мою жахливу поведінку ніщо не виправить. Жодні слова. Я розумію, що ви не пробачите.

Жінка не могла нічого пообіцяти.

— А мені шкода, що сталося з твоїм крилом. Варто було тебе лікувати, навіть попри твою незгоду.

Літати Люціан і справді більше не міг. Але це турбувало його зараз найменше.

— Мені більше немає потреби літати. Все, що мені потрібне зараз — на землі.

Юстина посміхнулася. Люціан, попри втрату статусу та шансу повернення до багатого життя, мав справді щасливий вигляд. На залишок грошей купив простий одяг, зібрав невелику торбину, забрав гребінець та пішов, сам не знаючи куди.

Знайти Томаша було складніше, ніж здавалося. Варто було пройти не одне місто, опитати не одну сотню людей та все одно нічого не отримати. За майже п’ять років блукання Люціан хотів здатися більше разів, ніж на небі зірок. Крила заважали постійно. Доглядати за ними складно. А неможливість літати добивала ще більше. Таке вже покарання, що ж поробиш. Та все одно щось тягнуло вперед. Змушувало рухатися далі. Падати, вставати та йти далі. Щоб заробити грошей на їжу, довелося навчитися нового.

Золотаве волосся вже ніколи не розпускалося, сорочка рідко залишалася чистою більше ніж два дні. Обличчя стало не таким привабливим, а пальці загрубіли. Одного разу гроші повністю закінчилися. Далі рухатися не можна. Тому Люціан взяв перерву. Проходячи повз одну пекарню, Люціан виявив, що їм потрібні додаткові руки, але спочатку потрібно навчитися у пекаря пекти хліб.

Це була дуже приваблива пропозиція. Але чоловік не хотів видавати свої таємниці задарма. Щоб заробити потрібні гроші, Люціан влаштувався на ферму. Ферма знаходилася на околиці містечка. Сюди рідко ходили, лиш інколи по свіжі продукти. Тихо, лише тварини та шелест дерев.

Люціан працював на подвір’ї. Підмітав велику територію. З самого ранку був на роботі. За день втомлювався, і інколи щось здавалося. Й цього разу так само. Здалося, що хтось сховався за рогом. Але перевіряти кожного разу набридало, тим паче, роботи багато. Якби ж тільки знав, що то ховався Томаш.

Вже дорослий юнак, який жив у цьому містечку кілька років. Він не міг повірити своїм очам, тому й сховався. Він не був готовий зустрітися та просто поговорити.

— Томашу, чому ховаєшся? — запитав власник ферми.

Чоловік тихо підійшов і налякав хлопця. Він попросив не видавати його та не запитувати. Фермер здивувався, але й справді не запитував. Прийшли до комори по свіжі овочі.

— Той хлопчина. Янгол. Він давно у вас працює? — невпевнено запитав він.

Фермер поглянув на Люціана у вікно.

— Кілька місяців. Важко йому все дається, але він старається.

Чоловік розповів усе, що знав. Томаш здивувався. І справді не розумів, навіщо Лю так далеко зайшов.

Минуло кілька тижнів. Томаш або просив піти когось іншого, або таємно пробирався, щоб Люціан не помітив. Той час, що провів у янгольському маєтку був незабутнім, шкода, що в поганому сенсі. Зазвичай Томаш отримував гроші за свою працю, а тоді навіть подяки не отримав. Важко пробачити таке ставлення.

Одного разу відвернутися все ж не вдалося. Але коли прийшов, фермера не знайшов. Він поїхав на кілька днів. На господарстві залишився Люціан. Томаш не хотів його турбувати, але так незграбно він колов дрова, а потім насипав сіно. Важко було дивитися. Янгол інколи не втримувався і лаявся. Це розсмішило Томаша та розтопило його серце. Він налаштувався і заговорив:

— Добре стараєшся, але роботу виконуєш погано, Лю.

Томаш стояв у нього за спиною. Люціану здалося, він не повірив одразу. Він відмахнув усі думки. Подумав, що перевтомився. Томаш взяв інші вила, які стояли під стіною, і почав допомагати. Люціан застиг. Не міг повірити своїм очам. Невже цей чоловік і справді Томаш? Від того хлопчака залишилися лиш щира посмішка. Він виріс і змужнів. Став справжнім красенем.

Люціан задивився на нього. Коли він повернувся до реальності, почав повторювати за Томашем. Вони майже не говорили. Лиш те, що стосувалося роботи. Разом вони переробили все значно швидше. Вперше Люціан закінчив роботу не пізно ввечері.

— Це все на сьогодні? — запитав Томаш, коли вони загнали баранів.

Люціан стомлено кивнув.

— Чому ти тут? — запитав він.

Серце болісно стиснулося. Він запитував про це раніше, але з іншою інтонацією. Томаш це теж помітив, і тому посміхнувся. Він пояснив, що прийшов за продуктами, але без дозволу господаря не захотів їх брати. Люціан запропонував свою допомогу.

Томаш не відмовився. Складно було б пояснити господині чому не приніс продуктів.

— Дякую. І добраніч, — хлопець взяв повний кошик та зібрався йти геть.

— Ні, — Люціан схопив Томаша за руку, — це я маю дякувати: за сьогодні, за всі ті дні. Ти не маєш мені дякувати, більше ніколи. Мені цілого життя не вистачить, щоб попросити вибачення у тебе.

— Я теж винен, — Томаш не знав, що відповісти і про що говорити, — доброї ночі Вам, Люціане.

Серце стиснулося, коли янгол почув ці слова. Раніше він постійно торочив про різницю статусів, а тепер усе б віддав за таке коротке слово — Лю.

— Не варто. Я більше не маю нічого спільного з аристократами, панами та навіть янголами. Якщо захочеш поговорити, я все тобі розповім. Але зараз запізно. Йди та відпочинь.

Люціан як міг, посміхнувся. Він був втомлений, хотілося безперервно плакати, кричати й перепрошувати. Томаш видавив із себе посмішку, побажав доброї ночі та пішов.

Попри складну ніч, яку Люціан і Томаш провели в роздумах. Кожен думав про своє. Звинувачували один одного, себе і весь світ навколо. Остаточних відповідей не знайшли, але й справді стало легше. Тепер їхнє спілкування — це не вибачення та не звинувачення, а просто розмови. Місцями — беззмістовні. Говорили про життя, про майбутнє, про мрії. Говорили за важкою роботою. Томаш допомагав, але Люціан робив усе далі сам. Він кожного разу забував віддати гребінець. Лежав на столі. Чекав. А Люціан брав його до рук та запитував сам себе: невже це справжня причина, чому я тут? Невже в цьому винна ця річ?

Знайти відповідь було важко. Гребінець не відповідав.

— Лю. Поглянувши на твої руки знаєш, що видно? — запитав Томаш.

Вони сиділи на кухні ферми. Вже була пізня ніч. Невелика свічка освітлювала їхні обличчя. Трішки. Лише видно осяяні очі, які інколи зустрічалися. Томаш тримав Люціана за руки. Він розглядав мозолі та лікував свіжі рани.

— Що?

Люціан дивився на Томаша й нарешті розумів чому. Усі мозолі та рани були виправдані. Не дарма продовжував рухатися незважаючи на біль. Все заради нього.

— Довгий і складний шлях, — просто відповів. — Навіщо? Для чого?

Томаш підвів очі. У них відбивалося сяйво свічки та холодні очі Лю. Складно було зізнатися собі. У цих почуттях, а як сказати йому?

Лю відкинув усі думки. Він вирішив не гадати, що скаже Томаш. Просто зізнається, і все. Якщо так має статися, то нехай. Тікати вже не можна.

— Заради тебе, — тихо промовив він.

Вогник не згас. Томаш не сховав очей і не відпустив руки. Видно, що в його думках хаос. Лю був готовий до будь-якої відповіді. Він має бути щасливим, і тільки йому обирати, як і з ким.

— Мені потрібен час, — прошепотів Томаш, — не хочу знову обпектися.

Лю закивав головою. Це справедливо.

— Скільки хочеш. Хоч рік, хоч десять, хоч сотню. Чекатиму, скільки захочеш.

Томаш посміхнувся, але не так, як зазвичай. Ця посмішка була спокійна, втомлена і найщиріша. Без прикрас, не зраджуючи себе, та свої думки. Ніхто її не бачив, лише Лю. І лише Томаш бачив Лю таким втомленим. Вперше він був слабким. Не ховався за гарним вбранням та зухвалістю. Тільки спокій, стукіт серця, і такі грубі й водночас ніжні руки.

Минув час. Не сотня, звичайно, але й не за рік Томаш пробачив Лю. Здавалося, сонечко тепер сяє вічно, і ночі вже не такі холодні. Невеликий, але свій спільний будиночок на іншому боці міста. Глиняний посуд, створений власноруч, з солодким квітковим чаєм. Такий затишний. Навколо хатини завжди квітли квіти, а на кухні завжди стояв запашний хліб. Змінитися можна, лише маючи причину, яка тепер буде поруч і посміхатися.