Крок другий: Перший ... разом

Перша втеча разом

Автор: Пітер Пен

слеш

18-

Жанр твору: реалізм

Анотація:

Аарон отримує два роки ув’язнення за гомосексуалізм. Відбуваючи термін, він закохується в свого наглядача Давида. Давид відповідає взаємністю і вирішує втекти разом з Аароном з в’язниці й від свого теперішнього життя.

Попередження про тригери: згадки про самогубство й насильство.

_ _ _

Старший наглядач Шнайдер зайшов до кімнати відпочинку, де вже перебувало двоє співробітників. Ліниво повідомив:

— Сьогодні новенького привезли.

Прочовгав до чайника, зиркнув – чи достатньо води? Клацнув і втупився в агрегат, чекаючи, поки той закип’ятить воду. Гарячої кави дуже хочеться після двох діб чергування.

— За що його? – без особливої цікавості поспитав літній прибиральник, відволікшись від миття вікна.

— 175.

— А що це?

Прибиральник влаштувався на роботу в тюрму недавно і ще не знав усіх нюансів і термінів, якими послуговувалися працівники.

Давид, молодший наглядач, тихенько зітхнув і пояснив:

— Це стаття за гомосексуалізм.

— О господи, – закотив очі прибиральник. – Бридота яка.

— Бридота – це ця кава, – процідив Давид. – Хто її купив?

— Я, – з ображеною гідністю в голосі зронив прибиральник. – Мене попросило начальство, коли я на перерві вчора ходив у магазин. Не подобається – купіть собі щось інше.

Шнайдер пирхнув. Підозріло обдивився банку з кавою. Таки ризикнув насипати в чашку, залити окропом і спробувати. Насилу спромігся проковтнути.

— Ну й смак, – пробурмотів собі під ніс. – Оце бадьорить так бадьорить…

Давид тим часом устав з-за столу, вимив свою чашку з-під кави й посунув у тюремний блок. Його перерва вже закінчувалась, та й задушлива атмосфера кімнати спонукала вийти в більш прохолодні коридори тюрми попри втому й небажання рухатись загалом. Старший наглядач гукнув його:

— Зайдеш до цього новачка. Він тепер до тебе прикріплений. Покажеш, де бібліотека.

Давид спинився в проході:

— Він такий читайко?

— Ну… Принаймні він спитав, чи є в нас бібліотека.

— Ясно. Як його хоч звати?

— Аарон Меєр.

Камера 7. Саме туди привели нового в’язня. Він, здавалося, не усвідомлював, що тільки що впав нижче всіх можливих низів і вже не мав жодної можливості піднятися вище соціального плінтуса. Усміхався сам собі, щось наспівував. На суді, як перешіптувалися цікаві, навіть не намагався виправдати свою поведінку чи сказати, що його оббрехали. Просто спокійно сидів. Вирок – два роки в’язниці – теж вислухав без жаху чи приреченості.

Ще на підході до камери Давид помітив, що новенький сидить у розслабленій позі. Відімкнув камеру, зайшов усередину. Брязкіт ключів і виск незмазаних ґратів не викликали в Аарона особливої цікавості, та він все ж повернув голову до новоприбулого.

— Вітаю, Аароне, – зронив Давид.

Оцінивши, хто перед ним, в’язень гмикнув:

— Вітайте, вітайте.

“Симпатичний”, – відмітив про себе Давид. І тут-таки відігнав від себе цю думку. З виразу обличчя Аарона зрозумів, що, попри невихований випад, новенький нічого не мав проти компанії наглядача. Зітхнувши, монотонно мовив:

— Аароне, я теж не радий тут бути. В мене немає настрою на сарказм. Мені повідомили, що ви цікавилися наявністю бібліотеки. Тож якщо ви не проти, ходімо, я вас запишу. Якщо проти, теж ходімо. Ваша згода тут не грає ролі.

Аарон прикусив губу й похитав головою:

— Я не проти.

***

Споглядаючи за Аароном впродовж наступного тижня, молодший наглядач відзначив про себе, що він тихий, неговіркий… і навіть ввічливий, незважаючи на той випад під час їхньої першої зустрічі. За хорошу поведінку і сумлінну роботу йому дозволяли після зміни проводити час у бібліотеці.

“Таки читайко”, – подумав Давид. Читання в’язня затягувало, і Давид мав підходити до нього, щоб вишкребти з книжкового трансу й відвести назад у камеру. Хоч і не хотілося відривати молодика від заняття, яке тому явно дуже подобалося, Давид не міг не зізнатися собі, що йому кортіло доторкатися до Аарона. Звісно, він міг просто гаркнути на ув’язненого, але доторк був набагато приємнішим. Як і теплий усміх у відповідь на цей доторк.

Компанія Ааронові, схоже, була не потрібна, хоч він би її й не дочекався зі своїм вироком. Інші ув’язнені його уникали: соромно бути поруч із таким. Самого Аарона це не хвилювало. Принаймні такий він мав вигляд. А що в нього там у голові й у душі коїться… Та хто ж зна. Давид хотів спитати.

А чого?

Сам не знав.

Мало симпатичних, чи що?

Ось і цього разу підійшов, доторкнувся до плеча Аарона і навмисно недбало кинув:

— Час вичерпано. Ходімо.

Мимохіть зиркнув на книжку. Підручник із термодинаміки.

— Ти цікавишся фізикою?

— Цікавлюся. А ви вже “тикаєте” мені? – миролюбно поцікавився Аарон.

Давид зітхнув. Тьху! В думках він весь цей тиждень звертався до Аарона на “ти”, але в розмовах дотримувався офіціозу. І тут отаке.

— Якщо вам це неприємно, то не “тикатиму”, – мовив.

— Та ні… Чому ж неприємно? Просто мені казали, що тюремні наглядачі набагато жорсткіші.

Аарон підморгнув, встав і поніс книжку до бібліотекарки.

Давид чмихнув. А Шнайдер його попереджав. Перше, що сказав, як тільки Давид прийшов влаштовуватись тут на роботу: “В нас тут шмарклі не жують”. Цікаво, чи Шнайдер вважатиме таку поведінку з Аароном шмарклежуванням? Але питати Давид не збирався. Сам розбереться.

Тим часом Аарон повернувся і простягнув зап’ястя. Давидові не хотілося користатися наручниками – не великий злочинець. Але правила є правила. Спробувавши якось спитати Шнайдера, нащо заковувати в наручники злочинців із такими статтями, почув у відповідь: “Так треба”. Клацнув кайданами, побачив усміх на втомленому обличчі. Відвів назад у камеру. Зняв наручники, побажав спокійної ночі й почув у відповідь м’яке:

— Дякую… Давиде. Сподіваюсь, твоя ніч теж буде спокійною.

Завтра четверта субота місяця – день, коли в’язням дозволяється зустрітися з рідними. Давид не пригадував, щоб казав про це Аарону. Може, Шнайдер казав… Але краще нагадати.

Як тільки зміна в тюремному цеху закінчилась, Давид мало не біжка вирушив туди. Зустріти Аарона й особисто сказати йому про цю можливість. Старший наглядач, помітивши поспіх молодшого колеги, буркнув:

— Та й так дізнається, прости господи. Що ти аж черевики губиш через цього вивертня?..

Давид не відповів.

Побачивши самотню постать, що йшла на певній відстані від інших, молодший наглядач наблизився до неї. Його зустрів звичний теплий усміх.

— Як попрацював? – спитав Давид перше, що прийшло в голову, яка не дуже добре варила від цього усміху.

— Та нічого ніби. План на день виконав. А що? В твої обов’язки входить готувати звіти з виготовлення деталей ув’язненими?

Добродушний жарт як доповнення до усмішки внутрішньо спопелив Давида.

— Підколюєш?

— Можливо. Не можна?

Давид вирішив спробувати бути жорсткішим. Сухо мовив:

— Завтра четверта субота місяця. Нагадую, що ти маєш право на зустріч із рідними чи телефонний дзвінок.

— А. Дякую.

Усміх зник. Аарон тихенько зітхнув, підтиснув губи й пішов.

Давидові майнула запізніла думка: “Йому, мабуть, нікому дзвонити. Нема з ким бачитись… Із таким вироком.”

В’язень же, відійшовши на безпечну відстань, сам до себе зауважив:

— Цікаво, ти тільки до мене отак бігаєш повідомляти про знаменні події?

***

— Мені справді нікому телефонувати, – стенув плечима Аарон на чергове нагадування Давида наступного дня. – І нікому до мене прийти. Дякую за таку турботу, але я посиджу в камері.

Замість того, щоб залишити в’язня в спокої, Давид запропонував:

— А, може, хочеш відпочити?

— Не хвилюйся. Я й у камері відпочиваю, – з ноткою іронії мовив Аарон.

— Я маю на увазі справді відпочити.

На невисловлене питання в широко розплющених очах співрозмовника Давид лише кинув:

— Ходімо зі мною. – Тут-таки згадавши про наручники, додав: – А ну, дай-но я… – І закував зап’ястя Аарона. – Ось тепер пішли.

В’язень слухняно посунув за наглядачем. Муркнув напівжартома:

— Це щоб Шнайдер не доколупався?

Давид у цей момент інтенсивно думав про симпатичне обличчя хлопця, тому до нього не дійшов зміст сказаного. Але звук голосу наглядач вловив. “Щось у мене поряд із ним зовсім мізки як вата”, – з досадою визнав і перепитав:

— Що ти сказав?

— Та нічого… Просто зауважив, що ти старанний працівник.

— Моя мама загинула, коли мені було двадцять. Потрапила під колеса п’яниці на пішохідному переході.

Ці слова прорізали тишу в наглядацькій кімнаті. Давид поставив банку з чаєм на стіл і повернувся до Аарона, який сидів, ледь-ледь згорбившись. Молодший наглядач помітив журу в очах в’язня. Значить, швидше за все, мати Аарона любила. Була для нього другом і підтримкою.

— Це я до того, що якби вона зараз була жива, то я б першим побіг на переговорний пункт, – додав Аарон. – Я справді радий, що ти мені нагадував про цю можливість, і не відмовився б від зустрічі, якби… мав із ким зустрітись.

— Вона не була проти твоєї гомосексуальності? – зі щирим інтересом спитав Давид.

В’язень похитав головою:

— Вона лише просила мене бути обачнішим. Щоб не втрапив у халепу. Але, як бачиш, не вийшло. З тих пір, як вона померла, я туди-сюди валандаюся… Хотів кінець-кінцем зібрати життя докупи, наступного року вступати в університет. Але тепер, думаю, це буде важче.

— Ти не дуже переживаєш за своє падіння.

Аарон стенув плечима:

— А що мені – плакати? Вже що сталося, те сталося.

В голосі вчувалось знесилення з нотками безвиході. Але без злості.

Згадавши, що чайник вже закипів, і треба було б дати співрозмовнику обіцяне, Давид відшкріб погляд від обличчя Аарона й сипонув у дві чашки чорний чай. Залив гарячою водою. Різонув лимон. Дві дольки Аарону, дві – собі. Подав.

— Цукру?

— Та ні… Дякую. Я не вживаю зайвий цукор. – Надпивши чаю, в’язень спитав: – А чого ти мене сюди запросив? Що за гостинність?

— А тобі не подобається?

— Так не чесно. Я перший спитав.

В очах Аарона стрибали бісики, жура зникла. Наглядач вирішив не шукати виправдання:

— Просто захотілося.

Аарон хотів було відповісти, але тут у наглядацьку зайшов прибиральник:

— Чого це ви тут, Давиде? Ви маєте контролювати в’язнів на пере…

Тут він затнувся, побачивши, що Давид у кімнаті не сам. Не чекаючи, поки новоприбулий спроможеться закінчити речення, наглядач процідив:

— По-перше, я не зобов’язаний перед вами звітувати. Я ж вас не вчу, як правильно і якими саме засобами мити вікна і підлогу.

Прибиральник ображено витягнувся. Аарон прикрив рота пальцями, душачись від сміху.

— А по-друге, якщо вам аж так цікаво, то на пункті вже є п’ять наглядачів, у тому числі обидва старших. Ідіть і займайтеся своїми безпосередніми обов’язками. І до речі, не забудьте змазати ґрати в камерах. Аж плачуть, так скиглять.

Прибиральник не відгукнувся. Лише рвучко забрав забуту в кутку стола губку й зник. Коли за ним зачинилися двері, Аарон уголос захихотів:

— Пієтету в тебе до старших людей нема.

— Ще я пієтет йому не показував, – буркнув Давид, згадавши реакцію прибиральника на статтю, за якою засудили Аарона. – Багато честі.

Таких, як Аарон, їхня в’язниця бачила мало. Крадіїв, шахраїв та інших злочинців було навалом. А от за гомосексуалізм, за свідченнями Шнайдера, до їхньої в’язниці направили всього трьох чоловіків за час його довгої тюремної кар’єри. І тепер ось четвертого. Усі інші, як казав Шнайдер, покінчили з життям, не розпочавши відбувати термін.

Зробивши черговий ковток, Аарон спитав:

— І ти не вважаєш, що це погано?..

— Що погано? Не показувати пієтет усім підряд?

— Ні. Сидіти поруч із таким, як я?

Давид постукав пальцями по чашці.

— Не вважаю. Навпаки, коли 175 скасують, я тільки порадію.

— Ти такий борець за права людей? – повів бровами Аарон.

Наглядач змовчав. Розповідати першому-ліпшому про свої внутрішні переживання – хай він і такий самий, як Давид – не було поки бажання. Натомість було бажання провести увесь вечір поруч із цим “першим-ліпшим”. Давид пирхнув про себе: “Ти так залипнув на цьому першому-ліпшому, що вже чаї ганяти запрошуєш! Лицемір.”

— Допивай свій чай, – врешті сказав замість відповіді. – Бо скоро інієм вкриється.

— А потім що?

Давидові здалося, чи то в голосі в’язня була дрібка грайливості?

— А потім… Підемо в бібліотеку. Ти ще сьогодні не читав.

— Добре. Але тільки якщо ти скажеш, чому став наглядачем.

Давид усміхнувся й похитав головою:

— Тобі не здається, що ти порушуєш правила субординації?

— Ти перший правила порушив, запросивши мене сюди.

— Мені можна, я тут авторитетна фігура, – пожартував Давид. – А якщо серйозно, то просто тому, що батько працював у правоохоронній системі. Казав, що наглядачем можна бути лише якщо ти справжній чоловік. А я… хотів довести йому, що справжній чоловік.

— І не шкодуєш?

Наглядач повагався з відповіддю. Не знав, що сказати. Шкодувати – не шкодував. Але й гордості за “справжню чоловічу” роботу не відчував. Хіба лише втому від неї.

— Може, якби я став художником, як мама мріяла, то шкодував би більше. Все-таки робота в тюрмі – це стабільність.

— Ще не пізно змінити траєкторію руху. Може, я таки колись вступлю до університету. Так і ти.

Давид не зреагував. “В університет тебе чорта з два візьмуть після статті 175.” Лише зронив:

— Чай уже допив?

***

Вихідного дня Давид пішов із рейдом книжковими магазинами. Аарон мимохідь зауважив, що в бібліотеці немає нічого з фізики, окрім того підручника, який він проковтнув за кілька днів. В його голосі не було й тіні розчарування чи претензії, але Давиду конче хотілося зробити своєму “особистому” в’язневі приємне. За готуванням сніданку він нехотя визнав, що Аарон йому подобався. Аж занадто сильно. Навіть більше, ніж подобався. І не лише зовні. Ще трохи – і Шнайдер помітить. Повз його пильне око ніщо не прослизне. Старший наглядач із майже абсолютною точністю визначав, у якої кухарки з яким діловодом роман, навіть якщо вони ретельно приховували свої стосунки. Тож нічого крутитися навколо цього ув’язненого більше, ніж треба. Але хотілося.

Особливо після випадково почутих образливих і саркастичних ремарок інших в’язнів на адресу Аарона, які явно зачіпали його. Але відповідати було собі дорожче: ще можуть усі разом напасти й “навчити ввічливості” чи ще гірше… Тож Давид узяв цю роботу на себе й наказав ув’язненим або замовкнути, або відправитись прибирати в цеху. Прибирати нікому не хочеться, тож ремарки закінчились. Принаймні на змінах Давида.

Того ранку він чітко постановив:

— Придбаю йому якусь книжку, і все. Більше він від мене уваги не дочекається.

І тихенько засміявся сам із себе. Та Аарон ніби нічого й не чекав. Але з вдячністю реагував на будь-який вияв уваги. І цим ще більше розпалював Давида.

Аарон тим часом перечитував той самий підручник. Попросивши в чергового наглядача зошит і ручку, записував дрібним почерком умови задач, що подавалися в кінці кожного розділу, і розв’язував. Народу в залі було небагато: ув’язнені не вчащали до бібліотеки, читайків типу Аарона усього кілька людей. Черговий, побачивши, що від в’язнів немає проблем, повідомив бібліотекарку, що вони можуть залишатися в бібліотеці аж до відбою. Пішов собі. Аарон вирішив, що наглядач просто хотів спати й вирішив скористатися нагодою, поки нікого зі старших не було в буцегарні з різних причин.

З часом, трохи втомившись від розв’язування задач, перемкнувся на інше заняття. Почав вимальовувати окремі рисочки, які поступово складалися в овал обличчя й волосся.

— Ось так… і о-о-сь… так, – бурмотів, любовно відтворюючи зачіску своєї моделі. – Ха! Та я щось умію. Ще не всі навички забув.

Закінчивши з волоссям, зосередився на рисах обличчя. Тут було важче: давалися взнаки роки без практики в художній школі. А мама ж казала, що колись йому знадобиться вміння малювати! Ось і знадобилось.

Чорнило в ручці закінчилося. Повагавшись, Аарон насмілився підійти до бібліотекарки й попросити новий стрижень. Бібліотекарка – жінка добродушна попри похмурий вигляд – без зайвих питань видала замість стрижня цілу ручку.

— Аби ви не шуміли, харцизяки, – зронила.

Аарон повернувся до свого місця й продовжив поратися над портретом. Штрих за штрихом повільно з’являвся портрет молодшого наглядача. З особливою ніжністю в’язень приділив увагу вустам.

В думках виринув момент, коли Аарон точно зрозумів, що закохався. Після чергової образи, кинутої двома іншими в’язнями, Давид гаркнув: “А ну позамовкали, «вершки суспільства» бісові! Бо відправлю в цех вбиральні мити. З ранку і до відбою. Кретини.” В’язні притихнули, боячись гніву наглядача. Аарон прикрив очі на мить. Можна було списати цю сцену на звичайне дотримання дисципліни, але хотілося думати про іншу можливість… Та й не реагував Давид із такою люттю й лайкою на порушення дисципліни в інших випадках. Може, втім, лють була пов’язана з погрозливими нотками тієї образи: Ааронові стало по-справжньому страшно від слів ув’язнених, які цілком могли перейти вербальні межі.

Так заглибився в свої роздуми, що не одразу помітив, як біля нього хтось став. Лише побачивши три акуратно покладені нові придбання на столі перед собою, підняв голову й уздрів Давида. Не стримав радісної усмішки:

— Давиде?

Наглядача потішила така реакція.

— Я.

— Але ж… у тебе сьогодні вихідний. Чи ні?

Очі Аарона були прикуті до обличчя Давида: “Чи всі риси вловив?”

— Я вирішив узяти собі нічне чергування. Ці підійдуть?

Ув’язнений нарешті відірвався від споглядання Давида й подивився на книжки. Два нові підручники й велика книга з біографіями вчених-засновників термодинаміки.

— Це мені?!

— Тобі. Ти ж казав, що в нас обмежені ресурси. То я й вирішив… – Давид не договорив. Замість цього, згадавши свою ранкову резолюцію, вже холодніше додав: – Але читатимеш уже завтра. Скоро відбій. Тож ходімо.

Аарон слухняно встав, узяв бібліотечний підручник. Узяв незграбно, і записи впали на підлогу. А разом з ними й портрет. Аарон вже смикнувся підняти все, та Давид виявився спритнішим. Підібрав списані листки й помітив портрета. Незважаючи на невисоку думку Аарона про власні здібності, наглядач одразу впізнав у малюнку себе. Чіпко глянув на сполотнілого в’язня і кинув:

— Іди здавай книжку.

Аарон мовчки кивнув і виконав наказ. Повернувшись, простягнув руки для наручників, але Давид лише мотнув головою.

Вже завівши в’язня в камеру, прошепотів:

— Я зайду. Після відбою.

***

— Ти всіх знайомих так малюєш?

— Ні. Лише тих, які мені подобаються.

Така проста відповідь спантеличила Давида.

— То я не помилився, коли…

— Не помилився, – похитав головою Аарон. – Якщо ти захочеш, щоб мене прикріпили до іншого наглядача, я зрозумію.

— А ти хочеш, щоб я залишився?

— Хочу.

В очах Аарона не було й тіні сум’яття чи сором’язливості. Він дивився на наглядача прямо, відкрито. Давид повагався. Стосунки з в’язнями табу, і всім новим працівницям про це говорили першим ділом. Але працівникам – ні. “Оце шпаринка”, – подумав наглядач. Підійшов до в’язня й тут-таки придушив бажання зацілувати його. Камера ж. Ще побачить хтось.

— Ходімо, – сказав.

Почув у спину майже ласкаве:

— А наручники?..

— Та які наручники? – реготнув наглядач. – Не вигадуй.

Аарон кивнув і слухняно пішов за ним. В коридорах в’язниці нікого. Інший наглядач, у якого нічна зміна, пішов покуняти з подачі Давида. І в’язні сплять.

— Чи ти хочеш у наручниках ходити?

— Не знаю… – і собі тихо засміявся Аарон. – Можливо.

Дійшовши до підсобного приміщення, Давид нетерпляче штовхнув Аарона всередину, замкнув двері й палко припав губами до губ свого ув’язненого. Аарон відповів з не меншим жаданням, вчепившись у сорочку наглядача. Лише на мить відірвавшись від його вуст, прошепотів:

— Я вже думав, мені не пощастить…

— І не сподівайся, – видихнув Давид і з задоволенням продовжив цілувати Аарона, передчуваючи попереду найсолодшу ніч у своєму житті.

Першу справді чудову ніч.

Потаємні зустрічі на пару годин після відбою, тихі розмови про все й ні про що, маленькі портретики, намальовані в тюремній бібліотеці. Наглядачеві треба було змушувати себе відриватися від Аарона, постійно нагадувати собі, що під його контролем перебувають ще й інші ув’язнені. А заодно слухати уїдливі коментарі Шнайдера, який намагався підловити підлеглого. Лише обережність рятувала Давида від начальника, який, утім, все одно підозріло косився на нього. Особливо після того, як прибиральник доповів про чаювання в наглядацькій.

Ніжні поцілунки, палкі доторки, жагуча, протизаконна, але така жадана близькість… І непереборне бажання бачитись частіше. Бажання, яке спонукало Давида брати собі додаткові чергування. Він із приховуваною радістю погодився забрати собі нічні зміни колеги, який захворів. Раз по раз забирав в’язня до підсобної кімнати після відбою. Під час вечірніх читань у бібліотеці невідривно дивився на об’єкт своїх симпатій. Аарон відчував на собі теплий погляд коханця, і це надихало його на створення нових міні-портретиків, які так тішили любого.

Кілька разів намалював портретики мами. Давид зауважив, з якою любов’ю були виведені риси жінки, на що Аарон сказав:

— Бо вона була зроблена з любові. Ти б їй сподобався.

— Чому?

— Бо ти хороший.

В його очах вбачався легкий сум, який він не намагався прикрити.

Почав навчати Давида. Ручкою, олівцем. На листках із зошитів і старих журналів обліку. Поки що виходило так-сяк, але Аарон і не думав здаватися. Лише добродушно підколював учня. І щиро зрадів, коли однієї ночі Давиду таки вдалося виписати риси не дуже криво.

— Ну ось! Бачиш! А я казав, що просто потрібна практика. І все вийде.

— Це тому, що в мене терплячий вчитель. Все ж ти всебічно цікавий. І творчий, і точний, – зауважив Давид.

— Е! Точний, пф. Я повний профан, коли справа стосується ремонту.

— Чого?

— Всього, – зі сміхом припечатав Аарон. – Всього, що не стосується нагрівання і тепла. Двигун я полагоджу, і чайник теж. Але не дай бог мене пустити ремонтувати меблі. Та й загалом хату. Зламаю вщент усе, і навіть те, що було ціле до мого втручання.

— Це ти з власного досвіду знаєш? – підняв брови наглядач.

— А ти як думаєш?..

Чай у підсобному приміщенні, жарти, смішні й серйозні історії з життя… І майже суворий наказ Аарона після чергової зустрічі:

— Візьми хоч один вихідний. Ти вже скільки часу без відпочинку працюєш? Тобі скоро треба буде місце проживання в документах змінювати.

— Добре, – відразу здався Давид. – Але лише для того, щоб Шнайдер не доколупався.

Побачивши раптово спохмурніле обличчя коханця, Аарон обережно поцікавився:

— Щось сталось? Я ж просто за тебе хвилююсь.

— Скажи, ти ще чуєш образи на свою адресу? Чи погрози?

Аарон похитав головою:

— Мене просто уникають. І косі погляди кидають. Відходять, як я підходжу кудись. Але нічого не кажуть. І не намагаються зашкодити. Не знаю. Якось дивно це закінчилось.

Давид бачив утому в усьому тілі, в усьому єстві Аарона. Його пригнічувала ця атмосфера, пригнічував сам факт його “незаконності”, хай він і намагався приховати це за усмішками й жартами.

Шнайдер не доколупувався до надмірної працелюбності підлеглого – сам роботяга, він радів підвищенню цікавості Давида до своєї справи. Його бентежили наміри “зайнятися моральною та інтелектуальною реабілітацією в’язня”, озвучені Давидом як відповідь на питання про куплені книжки й чаювання. Хоч він жодного разу не підловив Давида і не був у курсі його нічних зустрічей з Аароном у підсобці, інтуїція муляла.

Якось спитав у бібліотекарки:

— Вам не здається, що Давид занадто зблизився з ув’язненим із сьомої камери?

— Мені здається, що ручки швидко переводяться, – буркнула жінка.

З кожною потаємною зустріччю Давид усе більше впевнювався, що Аарону не місце в тюрмі. А йому ще відбувати півтора року.

— Але ж ти можеш із цим щось зробити? – сам себе запитав, дивлячись у дзеркало.

Все одно репутація Аарона зруйнована, і з такою статтею йому багато куди двері зачинені. Але ж можна поїхати кудись… Туди, де нема таких жорстких умов життя для Меєра. І де його не знають. У Францію, наприклад. Чи в Нідерланди. Чи в Данію. Хай там теж далеко не ідеально, але й не так страшно. Але як це зробити, коли поруч ошиваються старші?

“Нащо тобі руйнувати своє спокійне життя заради якогось девіанта, якого знаєш півроку?” – пробубонів внутрішній голос.

Давид відкинув це бубоніння. Усміхнувся, потерши очі:

— Не “якогось” девіанта. Мого девіанта.

…Завтра якраз сприятливий день. Шнайдер терміново їде у сусіднє місто в особистих справах, а інший старший наглядач був на лікарняному. Давида, як найпрацьовитішого, призначили за старшого на цю зміну. Він заздалегідь зустрівся зі старим знайомим і забрав у нього деякі документи. Ретельно обдивився своє авто. Перевірив, чи достатньо палива, чи не забув запасний одяг, чи поклав подаровані Аарону книжки. Ніби все в порядку.

Сів за кермо. Нікуди не збирався їхати, але й додому поки не хотілося. Хотілося до Аарона. Та поки що не треба туди. Увімкнув радіо.

Але ж… Давид ніколи ні від кого не тікав. Хіба тільки від самого себе. Та й то з натяжкою можна це так описати. Просто не досліджував ані себе, ані свої потаємні бажання. На всі питання про одруження й власну сім’ю лише відмахувався: “Ще встигну”. Це ж не втеча від самого себе?

А зараз що буде? Втеча? Чи звільнення?..

***

— Збирайся, – навмисно недбало сказав Давид, зайшовши наступного дня в камеру 7.

— Як скажеш. Куди?

— На психіатричну експертизу. Тобі треба пройти оцінку психічного здоров’я, щоб продовжити працювати в колективі.

— Щоб подивилися, чи я не становлю загрози суспільству? – сумовито пожартував Аарон.

Серце Давида стиснулося. Він кивнув, не прокоментувавши припущення. Клацнув наручниками на зап’ястях коханця й вивів його з камери. На виході охоронець підозріло подивився на них. Поцікавився:

— Куди це ви?

— На психіатричну експертизу.

— А хіба з вами не має бути ще одного працівника на такі виїзди?

— Не великий маніяк, – чмихнув Давид. – Сам із ним упораюся.

Охоронець стенув плечима. Давид тимчасово старший, його призначили не за красиві оченята, тож чого піддавати сумніву його рішення? Охоронець не спитав, хто буде вирішувати нагальні питання цю годину-другу за відсутності тимчасового старшого. Ліньки. Та й що може трапитись?

Вийшли за ворота в’язниці. Давид відчинив дверцята свого Audi. Вказав кивком голови на пасажирське сидіння. Аарон зауважив:

— Я думав, на такі “оглядини” треба їхати в тюремному автомобілі.

— А ти що – серійний убивця чи ґвалтівник? Сідай.

Аарон мовчки всівся на переднє пасажирське місце. Вмостившись за кермом, Давид почекав пару хвилин. Відтак завів мотор і рушив. Аарон був у курсі, куди треба їхати. Тож коли Давид розвернув авто в протилежний бік, спитав:

— Там десь аварія на дорозі? Нам же ніби в інший бік…

— А ми не туди їдемо.

— Ага…

— Довірся мені, добре?

Аарон усміхнувся.

— Добре.

— До речі, де саме похована твоя мама?

В’язень розгублено назвав містечко недалеко від державного кордону.

— А що? – І тут йому майнула здогадка: – Ти що… організував мою втечу?

Давид м’яко зупинився на переході, пропускаючи людей. Кинувши погляд на закуті зап’ястя Аарона, миттю вивільнив їх. Нічого не сказав.

— Але ж… у тебе будуть проблеми! Тебе самого можуть посадити.

— А от за це вже не переживай. Я просто не хотів, щоб ти ще півтора року скнів у буцегарні ні за що.

— Та не дуже й скнів… з тобою.

Останні слова прозвучали ніжно, змусивши серце Давида забитися частіше. Він уточнив:

— То ти проти, що я це зробив?

— Не проти. Але не хочу, щоб ти через мене підривав своє життя. Це ж я валандаюсь туди-сюди, а ти…

— Ти сам казав, що ще не пізно змінити траєкторію руху.

— І стати злочинцем?

— Байдуже. Мені навіть цікаво подивитися, що з цього вийде.

— А якщо нічого не вийде? – зітхнув Аарон.

Йому було страшно, що коханий пошкодує про своє рішення. І покине.

— Не вийде, то не вийде. Та мене батько вчив, що справжній чоловік має приймати рішення твердо. А Шнайдер казав, що наглядачами не стають ті, в кого на сніданок, обід і вечерю шмарклі. Я всього лише засвоїв їхню науку. Не переживай.

— Я переживаю за те, що ти розчаруєшся в своєму твердому рішенні… і в мені. Ти ж перевернув своє життя з ніг на голову заради того, кого знаєш півроку.

— Якщо я вже таке рішення прийняв, то ризики й наслідки врахував. Та і яка різниця: півроку чи півжиття?

Ще пара кілометрів – і авто перетнуло межу міста, стрімко рухаючись у напрямку, який вказав Аарон. Десь на вісімдесятому кілометрі стали на кілька хвилин відпочити. Давид простягнув коханцю чашку з чаєм із термоса. Покопавшись у кишені куртки, подав якісь документи. Аарон подивився – паспорт. З його фото, але з іншим ім’ям і іншою датою народження.

— То я тепер Деміан Чобану. А ти хто?

— Стефан Моравецький.

— Ну… Добре, Стефане. Шкода, правда. “Давид” тобі пасує.

— Чого?

— Воно значить “улюблений”, “любий”… “коханий”. І воно тобі дуже підходить, якщо б хтось спитав мене. Я в тюремній бібліотеці в одній книжці побачив, коли шукав щось почитати.

Колишній наглядач засміявся й відчинив дверцята машини. Спершись на дах, помилувався якусь мить обличчям свого коханця. “Якби ти тільки знав, як мені зараз добре… Давно я так не почувався.” Врешті сказав майже весело:

— Сідай давай. Поїхали. Шнайдер скоро розвине діяльність. На в’їзді в містечко треба буде перевдягнутися.

Завів Audi й виїхав на дорогу. Авто поступово набирало швидкість, долаючи кілометр за кілометром. Свіжий вітер вривався в салон через відчинене вікно.

— Все-таки ти божевільний, – зауважив Аарон, поклавши руку на коліно Давида. – Я думав, наглядачі більш раціональні.

— Таки треба було заїхати на психіатричну експертизу, – відповів Давид і легенько стиснув його пальці.

Вечоріло. Прохолода тішила й заспокоювала.

Аарон поклав квіти на могилу матері.

— Матусю, рідна… Я не знаю, коли ще прийду. Але я не забуду тебе. Обіцяю, матусечко. І не хвилюйся. Про мене є кому подбати.

Давид зі зворушенням слухав лагідні слова коханого. Заразом дивився на маленьке фото на могилі жінки. Точно таке обличчя, яким його зображував Аарон.

Син обережно протер хустинкою портрет матері.

— В нашому житті буде ще не одна втеча, – сумовито відмітив. – Ти точно певен, що хочеш таке майбутнє?

— Якщо з тобою, то хочу. Я ж маю про тебе подбати. І навіть не думай відмовляти мене.

— Не буду. Але…

— Жодних “але”, – різкувато мовив Давид. – Я змінюю траєкторію. І хочу, щоб ти був поруч. Ти ж не проти?

— Я не проти, – з усміхом похитав головою Аарон.

Першим пішов до виходу з кладовища. Колишній наглядач ще раз, востаннє, глянув на могилу жінки й тихенько сказав:

— З вашим сином усе буде добре.