***

у вечірньому сонці срібне волосся здається рудим

і я знову маленька серед високих хвойних дерев

тримаючи мамину руку, ще не стомлену працею

розпитую, не можу збагнути: скільки іще чекати

аби дорости до рівня її очей

— ще пів метра, сонечко

це як один твій крок

один крок відділяв ліс від пеньків

поле — від свіжовикопаних могил

гру — від життя, правила якого мені ніхто не пояснив

у пів метра вмістилась ненависть

виростала повільно разом із тілом

кожним сантиметром роздирала ділянки

вільні від шрамів — трофеїв дитинства

і поки сонце фарбує мамине волосся

ховає час, як можна довше тримаючись над горизонтом —

я знову дитина

я знову нічого не знаю