Прощання

Ранкова прохолода б’є під дих

І крутить нерви на міцні канати.

В очах твоїх сльоза, в кутку бринить,

А десь далеко зачекалися гармати.

Ти міцно так вчепилась за рукав,

І точно знала, зникну за хвилину.

А я стояв… і тебе обіймав,

Ще трохи - і зламаюся, дитино.

Ти щось казала, я не чув слова.

І голос твій тремтів, зривавсь до крику.

А кожне: «Тату!», мов важка плита

Мене ламала, мов весняну кригу.

Тобі казав, що скоро повернусь,

Хоч сам не вірив в свої обіцянки.

Зробити крок... ще крок... і озирнусь.

А дім розтанув разом із світанком.