Тепла дощова весна

*Лук’ян*

Сидячи на ліжку, я читав твір який нам задали на українську літературу. В голові було повно думок і я час від часу збивався і мусив наново перечитувати. Завтра самостійна по творі, треба добре підготуватися.

– Шо робиш? – запитав мене Макс, мій брат.

– Читаю укр. літ.

– Аааа, не хочеш пограти в бравл? – зиркнув він на мене з-під телефону, а тоді знову втупився в екран.

– Я його видалив, – відказав я.

– Нашо? – запитав брат і продовжив тицяти в телефон.

– Не знаю, – відповів йому і зрозумів що тільки-но прочитав цілих 2 абзаци, але нічого не запам’ятав. Прийдеться перечитувати.

– Блять, – скрикнув Макс, – ну ви, сука, не вмієте нормально грати?!! – кричав він у телефон, а тоді почав гамселити рукою по екрані, – через тих дебілів злив 11 кубків!

І так відбувається завжди.. Невже не можна спокійно грати, ну, хоча-би телефон не бити, скільки б разів я йому цього зауваження не робив – йому байдуже. Не моя справа, як він каже.

Максові 12, вчиться у 7 класі, правда не в тій школі що я. Щодо вигляду, то я б сказав – він досить симпатичний, принаймні за ним бігає половина його однокласниць, по розповідях брата. Темно-коричневе волосся спадає з обох боків, до рівня очей. Брат хоче довше, але мама йому не дозволяє. Очі в Макса не дуже великі, але хитрі. Нерівні тонкі брови, маленький ніс. Якби він носив окуляри, був би дуже схожим на мене. Є в нас якісь однакові риси, хоч ми і не близнюки.

Я продовжив читання. Через пів години почув як клацнув замок і відкрилися вхідні двері – мама. Як завжди – тільки-но мама переступила поріг, брат погнав до неї – дивитися, чи мама раптом не принесла якихось смаколиків. Я залишився сидіти на ліжку.

– Максику, ти вже вивчився, – почув я через прочинені двері.

– Майже, – збрехав брат.

Через хвилину, я почув вже звичний крик.

– Лууукаа! А ну шуруй сюди!!

От бляха, починається.. Кожного дня одне й те саме. Вилізши з ліжка та впихнувши ноги в шльопанці, які слугували мені замість тапочок, я пішов до неї. Як тільки висунув голову з-за дверей нашої з Максом кімнати, вона почала:

– Чого тут так засрано? За той час відколи ти прийшов зі школи, не зміг підмести?

Бляха, і як я тільки забув?

– А чого я мав? – натомість запитав я, дивлячись в її злюче обличчя і подумки молився, щоб це по швидше закінчилося.

– А хто, я?! – крикнула вона, плюючись слиною, ще й попала мені прямо на обличчя, а саме на лоб.

– Макс міг, – сказав я тихо, витираючи бридку слину рукавом.

– Чого Макс має прибирати? Ти не можеш?

– А він не може? – вів я своє, хоча знав, що я програю цю суперечку.

– А ти не міг? – знову почала вона. Я лише зітхнув. – Їсти зварив на завтра? – запитала.

– Нє, – сказав обережно.

– То я маю приходити з роботи і ще їсти варити, бо ти, скотино, не міг зварити?! – Мама підвищила голос, – добре, що в телефоні висидівся! – вона вже кричала, а я лише стояв і мовчки ковтав все що вона скаже, а потім розвернувся і попрямував до себе. Легко прикрив двері та сів на ліжко. Як же дратує..

Але мама залетіла до кімнати зразу за мною і продовжила:

– Ти мені тут двері не закривай! Чого їсти не зварив?

Я мовчав. Зовсім не хотів їй відповідати. Загасив екран телефону, де був твір, який мені треба було на завтра прочитати. Мене злило те, що вона визвірилися лише на мене, не лише я маю все виконувати, врешті-решт – я не слуга.

– Я кого запитую?! – мама стала наді мною.

– Не знаю.

– Ти взагалі шось знаєш? В хаті безпорядок, уроки не вивчені, їсти не зварено. Чого не допоміг Максові з урок-ми? – вона витріщилася на мене і майже білі зуби, які випиналися вперед, робили її ще страшнішою.

– В мене свої є, – відповів я тихо.

– Свої можеш потім вивчити.

– А чого я маю свої потім вчити? Макс шо мала дитина, сам не справиться? – я підвищив тон.

– Ти не міг йому допомогти?

– Ні, не міг, – я продовжував на неї дивитися, на її обличчя, яке було для мене чужим.

– Ти мене будеш ще щось просити, – вона пригрозила мені пальцем, – нічого не отримаєш, нічого не куплю, хліб маєте – от і жріть. Я стараюся, гроші заробляю, а ви нічого не робите, невдячні, – з цими словами мама вийшла з кімнати, не закривши двері. Прийшлося вставати і закривати. Я залишився сам в кімнаті. Макс мабуть в її кімнаті або на кухні. Але це не важливо, бо мама його любить, про себе я краще промовчу.

Відколи мені виповнилося 14, може й швидше це все почалося. В усьому почав бути винним я: щось не те зробив брат – «а чого ти за ним не приглянув?», мама десь помилилася – винен, бо «не треба було мені голову крутити». Я – такий, сякий, а скільки лайки я почув у свій бік.. Мама бажала мені смерті, питала навіщо мене народила, але ж я ї не просив. Я їй нічим не зобов’язаний. Кожного дня були крики, хвилини спокою наставали лише коли мама була на роботі або коли в неї був хороший на-стрій.

А ще я зовсім не розповів про себе. Я – Лук’ян Каспійський, але всі звертаються до мене просто Лука. Мені 17, навчаюся в 11 класі, зовсім не уявляю собі що робитиму далі – в який заклад поступати? З чим пов’язати своє майбутнє? По правді кажучи я не бачу себе в майбутньому, завжди здавалося що моє життя закінчиться на моє 18-річчя. Щодо захоплень, то я обожнюю малювати, граю на гітарі, звичайне бринькання приносить мені спокій. Ще обожнюю музику, досить часто її слухаю, вона допомагає мені не думати, хоч трішки забути про проблеми та віддатися ритму. Вона рятує мене.

Щодо зовнішності, то у мене довге чорне волосся, яке сягає плечей. Нещодавно я вирішив зробити собі зачіску схожу на wolf-cut, але вийшло не дуже схоже, волосся всюди було різне – то коротше, то довше. Понастригав щось таке цікаве, але мені навіть подобається. На очі теж спадало трішки волосся, бо я надумав зробити щось схоже на «штори». Але в мене суперечливі думки щодо своєї зовнішності. Мені постійно здається, що виглядаю я жахливо, що всі інші хлопці набагато гарніші за мене. Так, іноді я собі подобаюся, але це лише іноді. Зір у мене до-сить поганий, через це доводиться носити окуляри. Най-більш за все я боюся, що він впаде ще більше. Щодо стилю, то я надаю перевагу широким штанам і таким же светрам. Або більш класичний стиль, а зверху дідівські светрики. Обожнюю їх, вони дуже затишні!

Дочитавши твір, я нарешті зміг лягти під ковдру. Бо як-би я до того лежав і читав, то мабуть уже б заснув. Дочекався в темряві поки вдома нарешті настане тиша, Макс уже давно спав, похропуючи час від часу, я натомість розблокував телефон. Нарешті, дочекався. Я любив дивити-ся щось вночі чи гортати стрічку соц. мереж. В цей час було спокійно, по правді кажучи це був єдиний час, коли я міг робити, що мені хочеться.

***

На вулиці була пізня ніч, а я не міг заснути. В голові крутилося надто багато думок. А ще мене переповнювало відчуття втрати. Так наче від мене втекло щось дуже цін-не. Постійна втома та різке бажання ні з ким не спілкуватися добивали кожного дня, хотілося просто втекти від усіх, сховатися далеко-далеко, де тебе ніхто не дістане. Ця клята відчуженість переслідувала мене ціле життя. Воно в мене було наче американські гірки – то я люблю весь світ і сам надто піднесений, то мені хочеться перестати існувати і просто зникнути. Я ненавидів це, я не любив себе, в мене ніколи не було стабільності, я хотів втекти від самого себе, від своїх думок та почуттів. Я хотів відчувати життя, а не пустоту, яка щоразу наповнювала мене все дужче й дужче.

Хотілось плакати від свого безсилля. Мені здавалося, що я ні на що не здатен, всі мої зусилля завжди були марними. Я вигорів через навчання, а це лише початок. Я ненавидів школу, мене дратували мої однокласники та вчите-лі. Про що можна говорити, коли навіть рідна сім’я доводила мене до білої гарячки.

Я справді хотів утекти, завжди мріяв про будиночок в горах чи десь у густому лісі. Мені б допомогла прогулянка, але я ніколи не мав сили навіть встати з ліжка, завжди робив це вимушено. Гортав стрічку тик току лиш би не залишитися на одинці зі своїми думками. Гортав як зазомбований кожне відео, вони наповнювали мене маленькою краплею чогось хорошого, хоча здебільшого це все була дурня. В кінцевому результаті моя самотність нікуди не зникала.

Хотілося комусь виговоритися про все що мене турбує, але не було кому. В мене не було жодного друга, якому я б міг довірити свої почуття. В мене взагалі друзів як таких не було. Зазвичай я довіряв все нотаткам, це приносило мені невеличке полегшення. Але останнім часом я припинив. Я хотів комусь виговоритись, щоб хтось справжній міцно-міцно мене обійняв. Але натомість я просто скручувався клубочком і обіймав себе двома руками. Хотілося ридати, але сліз не було. Навіть не пам’ятаю, коли востаннє плакав.  

*Тарас*

Була 23:30, батька досі не було. Ну, як завжди, нічого нового. Завжди він приходить пізно, бувало, що і о 1 ночі. Мама робить вигляд ніби все в порядку, нехай. Я злився на неї за те, що вона так і не змогла його покинути, не врятувала нас. Принаймні, я б міг займатися тим, що люблю, не зосереджуватися на клятих оцінках у школі.

Я мало не кожного дня засиджувався допізна, хоча завжди намагався лягати швидше. Ніч для мене була найкомфортнішою. Я міг нарешті розслабитися і робити те, що мені заманеться. Іноді сидів до 4 ранку – дивився якийсь фільм абощо. Звичайно, на наступний день ходив як при-битий, але що з того?

І ось навіть зараз – ліг на спину, підклав собі під голову декоративну подушку у вигляді смайлика, яку мені колись подарували в школі на якомусь конкурсі, та взяв телефон до рук. Чим би зайнятися? Хотілось додивитися останній сезон «Бігуна у лабіринті», але я боявся, що прийде батько і не дай Боже загляне до моєї кімнати. Але якщо звук буде на мінімумі, то я почую коли він прийде. Все ж таки я ввімкнув фільм. Під час перегляду я міг хоч трішки відволіктися, наповнитися емоціями, щось відчути. А ще вночі в мене був час на себе, поки всі спали, я міг робити, те що хочу, а не те що мушу. Вночі я відчував спокій, я наче знову ставав собою. Міг просто жити зви-чайне, підліткове життя. Якого у мене не було, через батька. Майже через 3 місяці здавати НМТ. Закінчувався лютий. Через тиждень – весна.