Тепла дощова весна

*Тарас*

Відколи Півень з Офирем знайшли собі нову жертву – Лук'яна, вони про нього жодного дня не забували. То хтось з них штовхне, коли буде поруч проходити, то шнурки розв'яже на фізрі. Одного разу Мар'ян штовхнув хлопця на сходах, той в останній момент встиг вхопитися за перила, так би собі носа точно розбив. Здебільшого знущався Мар'ян, а Семен мовчки спостерігав, я б навіть сказав, що він не виявляв великого бажання чіплятися до Луки. Це було трохи дивно, бо він був в рази гіршим за Мар'яна, коли це стосувалося інших хлопців.

Я сидів на лавці в спортзалі та спостерігав за всіма, фізрук кудись змився і лишив мене, як пса пильнувати. Все було спокійно, біля мене сів Андрій і ми почали балакати, поки Офир з Півнем не почали знову лізти до Лук'яна. Мар'ян раз за разом кидав у нього баскетбольний м'яч, голосно регочучи, коли потрапляв у голову або коли Лука не очікував удару. Семен натомість робив вигляд, що цілиться у кошик, але потім різко кидав у хлопця, хоча майже не попадав у «ціль», м'яч пролітав за декілька сантиметрів від Лук'яна.

– Шо знову? – зітхнув Андрій, спостерігаючи за тією картиною.

– Чого ти їм голови не вправиш? Ти ж дружиш з ними, – дорікнув я хлопцеві.

– Я дружу лише з Семеном, він відколи зв'язався з Мар'яном став таким ідіотом.. насправді він хороший хлопець, – почав виправдовувати свого друга той.

– Видно який хороший, – відказав я саркастично, і залишивши Андрія на лавці пішов наводити порядок.

Я підійшов до Мар'яна і швидко відібрав у нього м'яч, кидаючи його в сторону. Той не очікував, що хтось посміє відібрати в нього іграшку, то ж визвірився на мене одразу ж:

– АЛО? То шо за нахуй? – розвернувся він до мене.

– Ти граєш баскетбол чи хуйньою маєшся? – запитав я спокійно.

– Тебе то їбати не повинно, пиздуй собі на лавку, – злісно вимовив він.

– Якраз таки повинно, – зовні я зберігав спокій, а в середині серце від страху стукотіло так, наче мене зараз вбивати будуть, – або нормально граєш або йди геть звідси.

– Ти відколи таким сміливим став? – Він вирячився на мене здивовано.

– Ти зрозумів? – запитав я.

– Мені по-ху-й, зрозумів? – посміхнувся він, – і проходячи повз мене, штовхнув мене з усієї сили вбік.

Я заточився і мало не впав. Це мене роздратувало, тож я зі злості догнав його і штовхнув у спину. Він наче чекав цього і радісно розвернувшись кинувся на мене. Я не вмів битися, я завжди приймав удари, цього разу хоча б спробую. Перший удар припав мені в щоку. Я звик до побоїв, то ж мені було байдуже, зараз головне, не програти йому. Щока пашіла від удару, я і далі відчував його руку на собі. Я мимоволі піймав переляканий погляд Лук'яна і на мить втратив пильність, тож отримав в зуби.

– Якщо я переможу, ви обоє, – я показав рукою ще на Семена, який задоволено спостерігав, – лишите Луку в спокої, ясно?

– Та йди нахуй, – Мар'ян плюнув на землю і знову налетів на мене. Він копнув мене в живіт і я боляче полетів на землю, вдаряючись об підлогу, одразу за цим хлопець ще й добряче ляснув мене по обличчі.

Мене охопила така злість, що я навіть не зрозумів, як я встиг підвестися і налетіти на нього. Не розраховуючи своєї сили, просто лупив куди попало і мені було байдуже. Нехай отримує, нехай відчує на собі те, що відчували всі кого він до того товк зі своїм дружком. І хоч я досі отримував і по зубах, і по носі, я радів, що можу хоч трішки помститися. Я повалив його на землю і знову вдарив. Хотілося добряче гепнути баскетбольним м'ячем по його бридкому писку.

Довкола лунали голоси, але всі вони перетворилися у фоновий шум, я нічого не чув, крім свого збитого дихання. Я дубасив його, але більше не відчував болю від його ударів, в мені кипіла лють. Я бив його замість свого батька. Я нарешті відчув, що можу не просто терпіти, а давати здачу, я наче позбувався всієї злості, яку роками ковтав.

– Я вас придурків на 10 хвилин лишив! – почув я над собою голос фізрука, за мить він вже відтягнув мене від Мар'яна і кинув на землю.

Я втупився у стелю, хотілося заплющити очі та відключитися, у скроні пульсувало. Тіло нило від його кулаків, я стиснув і розтиснув свої пальці, болить.. Я підвівся і сів, глянув на свої руки, де-не-де були збиті кісточки, і з них проступала кров, я роздер собі шкіру.

– ВИ КЛЯТІ ШИЗОЇДИ, – кричав Олег Миколайович, – я тебе для чого поставив пильнувати?! – він звертався до мене.

– Хлопці знущалися над однокласником, тож я вмішався, – відказав я байдуже.

– Ти, – фізрук різко повернувся до Мар'яна, який хижо дивився на мене, – знову за своє? Обоє до вашого класрука, і тільки попробуйте не піти, я вас позабиваю, – кричав далі вчитель.

Ми його добряче розізлили. Я хотів усміхнутися, але мене пекли губи, то ж я просто скривився.

– Які то дегенерати два, я не можу, – говорив фізрук сам до себе, – я вас сам до класрука відведу, а то знову начудите, встали на раз два і вийшли зі спортзалу, негайно!

Я підвівся, тіло поболювало, синяки точно будуть, але начебто все було зі мною добре, після побоїв батька мені було важче. Мар'ян проходячи повз мене, боляче зачепив моє плече, я вже на це не зважав.

***

Якщо сказати, що класрук був в шоці, то це нічого не сказати. Він і фізрук були в кєнтах, тож вони добряче нас насварили вже разом, і коли я з Мар'яном пообіцяли більше не битися – нарешті відпустили.

– Тільки йдіть вмийтеся, – сказав наостанок Іван Олегович.

– Ти в курсах шо б'єшся як дівка тупа? – почав насміхатися Мар'ян як ми тільки вийшли з кабінету.

– Мені похуй, – промовив я.

– І за кого ти бився? За гомика? Та нічо йому не буде, поплаче в туалеті, тай заспокоїться, – зареготав він.

Мені хотілося знову його вдарити. Скинути цю кляту посмішку з його нахабного обличчя, я ледь стримувався.

– Чого вчепилися до нього? – запитав натомість.

– Ти нікого так не захищав як його, сподобався? – зареготав він ще принизливіше, так наче це бозна який крутий жарт був.

Я покосився на нього спідлоба.

– Може ще тебе почати товкти? Може ви таємно мутите, – хлопець зробив вигляд наче замислився.

– Ти або придурюєшся або реально відбитий на голову, – промовив я.

– Тебе в'їбати ше раз? – він зробив вигляд ніби замахується.

– Йди мийся, я піду пізніше, – пропустив я його до вбиральні.

Який то ідіот.. я не витримував з ним навіть п'яти хвилин, мені робилося погано. Я наче розмовляв з дитиною, яка думає, що в неї весь світ під ногами, тому їй усе можна.

Я тримав у руках рюкзак і куртку. Треба було це все залишити в класі, а потім вернутися і забрати. Та байдуже, я одягнув куртку, а на спину рюкзак і продовжив чекати. Почув голос Андрія, який піднімався по сходах до класу.

– Ви як ті два придурки, ти в курсі? – говорив він до когось, – тим більше Лука... – він вмовк побачивши мене, – о, Тарас.

Біля нього стояв Семен, виглядав якось перелякано, наче дитина яку сварили, я здивовано витріщився на них обох.

– Шо вилупився? – запитав Офир.

– А ти чого став? Йди куди йшов, – я відвернувся.

– До завтра, – промовив Андрій, я відповів те саме і вони пішли, залишивши мене одного.

Мар'ян нарешті виліз з вбиральні, кинувши на останок мені свій злісний погляд. Я пішов до вбиральні – нарешті можу вмитися. Глянувши на себе в дзеркало, я перелякався. Виглядав наче дворовий кіт, якого добряче віддубасили інші коти. Волосся над чолом перетворилося в незрозумілу купку, я розгладив його руками, роблячи хоч трішки адекватнішим. Кров на губі вже зсохлася, брова досі юшила. Я відкрутив кран і став вмиватися, крижана вода обпікала обличчя. Закінчивши, мені не було чим витертися, вода скрапувала по шиї і вниз. Бляха, ну хіба не можна хоч рулон паперу поставити? Я підняв низ футболки і ледь-ледь приклав до обличчя, не треба, щоб ще футболка була мокра.

Найбільше я боявся, що коли прийду, батько буде вдома. Він коли побачить, що в мене розбиті губи так ще й брова точно буде випитувати, знову матиму проблеми. Я натягнув на голову капюшон і почалапав повільно додому.

По вулиці, переді мною йшов Лук'ян, я не дуже хотів його доганяти, бо не знав про що з ним говорити, мені зараз не зручно буде. Хлопець йшов якось дуже повільно, ще повільніше ніж я, тому якби я не хотів, але прийшлося мені привітатися, коли опинився поряд. Він зняв навушник з вуха і оглянувши моє лице, привітався у відповідь.

– До хати? – запитав я, щоб хоч щось сказати.

– Умгу.

– Що слухаєш?

– Хіро.

– Га?

– Пісня «Hero» Meego, – промовив він.

– Аа.

Почувся писк гальм. Я глянув на дорогу, якийсь придурок на машині мало не збив пішохода. Понакуповують ті права, а потім всяку фігню чудять.

– Дякую що допоміг мені, – сказав Лук'ян після тривалої мовчанки, вдячно поглядаючи на мене.

– Та нема за шо, вони мене вже дістали, – я знизав плечима, поправляючи рюкзак на плечах.

– Сильно болить? – запитав дивлячись на мою руку.

– Та заживе, не зважай, – я покосився на нього, дивуючись чого його взагалі це цікавить. Це вперше хтось запитав чи мені боляче.

Я знову глянув на дорогу, пішохід – високий дядько кричав до водія, криючи його матом і показуючи кулака. Наскільки дозволяв мені зір, водій боявся навіть завести машину і мовчки слухав крики.

– Шо казав Жолудь? – запитав Лука.

– Щоб більше такого не робили, – скривився я.

– Більше не зв'язуйся з ними, я вдячний, що ти мене захищаєш, але ти не повинен, – промовив він тихо, опустивши очі додолу.

– То нехай з тебе збиткуються? Серйозно?

– Я не хочу щоб через мене ще й в тебе були проблеми, – сказав він так тихо, що я ледь розчув.

– Я сам захотів, – я здивувався зі своєї твердості.

Лука глянув на мене якось зажурено, так наче відчував провину, за те, що Мар'ян мене побив. Що з цим хлопцем не так? Я дивився на нього – про що він думає? Невже справді відчуває провину за те в чому його вини немає? Він не винен, що з нього знущаються однокласники. Він не винен, що я дістав від Мар'яна в намаганні його хоч трішки захистити. Я сам на це пішов. Я відвернувся, мені не хотілося, щоб він картав себе за щось таке. Він не повинен.

***

Коли я прийшов додому батька не було. Я полегшено зітхнув. Навіть мами не було. Невже хоч трішки спокою? Я пообідав і одразу пішов у душ. Вернувшись до своєї кімнати я розклав на столі своє домашнє, яке робитиму потім, але зараз нехай стоїть. Коли вернеться батько, прийдеться швидко сісти за стіл і зробити вигляд наче до того вчився. Я ліг під ковдру, як добре чистесеньким ось так лежати, моє тіло охопило щось схоже на блаженство, я обожнював це відчуття чистоти. Так добре лежати в тиші, коли нікого немає вдома, просто лежати і не думати про те, що буде далі. Головне не заснути, бо батько щадити не буде. І хоч сьогодні я нарешті відчув, що можу дати здачу, прийшовши додому моя впевненість наче розчинилася. Якщо батько знову підніме на мене руку, я мовчки стоятиму і терпітиму, як завжди.