Тепла дощова весна

*Тарас*

Минали дні, я вже не міг дочекатися, коли вже цей семестр закінчиться, так хотілося вже весняного тепла, а ще більше літа – я зможу забути про кляті оцінки, які так цікавлять батька. Мені вже так остогидло те навчання, я постійно змушував себе вчитися, зубрив матеріал, щоб отримати високий бал і не дістати ремнем по спині.

А ще нам дали нову вчительку англійської – Ольгу Володимирівну, вона лиш нещодавно почала викладати, тож їй передали наш клас. Вона нібито хороша, принаймні краща за попередню. Бали ставить відповідно до знань, а не як собі захоче.

Я більше не спілкувався з Лук'яном, хоча він раптом став мені цікавим як людина. Я покосився на нього, він мружився на дошку, намагаючись побачити, що там пише фізик. Мабуть йому відсвічує з вікна. Я втупився назад у свій зошит, намагаючись сфокусуватися на поясненнях Івана Олеговича. Софія весь час шось записувала, в той час як моя сторінка пустувала. Я сперся на руку – треба і собі хоч щось записати, але так не хотілося, голос класрука заколисував.

Я слухав Жолудя, як він пояснював енергетичні рівні атома, щось про ядерні моделі, але думками був далеко. Мар'ян з Лук'яна збиткується, як зі всіх інший своїх жертв, а Семен трішки по-іншому. Він знущається, але з обережністю. Цікааво.. Я покосився на Семена, він задротив у телефоні, тому я відвернувся. Чому ставлення до Лук'яна в них обох відрізняється? І чому лише щодо нього? Семен багато кого недолюблює, багато з кого глумиться, але Луку він наче виділяє, шкодячи йому менше ніж іншим. І ці недолугі записки, що за..

Жолудь пояснивши тему почав викликати до дошки, щоб ми трішки розвіялися і заодно порозв'язували задачі. Найпершою викликали Софію. Добре що не мене. Я у фізиці більш менш розбирався, але сьогодні сил щоб думати зовсім не було. Софії випала легенька задача, тож вона справилася швидко. Після неї пішла Ангеліна, яка добре розуміла фізику і також швидко розв'язала задачу. Андрій, який визвався сам після дівчат був мастак у фізиці, тому так само швидко справився. На жодного з них Семен навіть не глянув, грався з Мар'яном далі у телефоні. Навіть не помічав, що я раз за разом поглядаю в його бік.

Коли вже урок підходив до кінця Іван Олегович викликав Лук'яна. Я глипнув краєм ока на хлопця, видно було, що він бажання йти до дошки немає. Але мені на руку, що його викликали, так я переконаюся в дечому.

– Так Лук'яне, я тобі зачитаю задачу, а ти пиши на дошці, – сказав Жолудь

Лук'ян кивнув.

– Давай, ще катку, – почув я голос Мар'яна. Я покосився на нього, він термосив Семена рукою за плече.

– Блять, та дай хоч одну задачу запишу, – прошипів Офир роздратовано смикаючи плечем, щоб Півень забрав руку.

– Під час переходу атомів Меркурію, – Жолудь голосно почав читати задачу, – в основний стан випромінюється фотони з енергією 4,5 електрон-Вольтами, – він спинився даючи Луці змогу записати умову.

Лук'ян написав «Дано». А тоді умову. Загалом це все виглядало так:

Дано:

Е = 4,5 еВ

Тоді Жолудь продовжив:

– Якою є довжина хвилі випромінювання?

Лук'ян заходився писати далі. Час від часу Жолудь йому підказував або просто хвалив, коли Лука все правильно писав.

Я знову покосився на Семена, він в свою чергу спостерігав як Лук'ян розв'язує задачу. І може в цьому нічого немає, хлопець просто вирішив на кінець уроку хоч щось записати, але це було якось підозріло.

– Підставляй тепер у формулу, та, та правильно, – вів монолог Жолудь.

Я списав з дошки формули і поки Лук'ян рахував, що вийде в кінцевому результаті знову зиркнув на Семена. Цього разу він помітив, що на нього хтось дивиться і глипнув на мене у відповідь, я відвернувся.

– Виходить 276 нанометри, – сказав Лука

– Правильно? Хто там на калькуляторі рахував? – запитав Жолудь, оглядаючи клас.

– Правильно, – відказав Андрій.

– Добре, Лук'яне, можеш сідати, – махнув до нього Іван Олегович, – всі хто сьогодні були біля дошки, мають 10 балів, на домашнє візьміть ті задачі, що залишилися.

– Шосту теж? – перепитала Аня.

– Та, четверту, п'яту і шосту, – підтвердив класрук, – наразі можете бути вільні.

– До хати йти? – пожартував Андрій.

– А що більше уроків нема? – запитав його Жолудь.

– Та є, але може би то вже до хаати? – протягнув Андрій.

– Нє нє, вчіться давайте, – Олегович махнув на прощання і взявши свою книгу та записник з ручкою покинув клас.

– Бляха, ще зарубіжну сидіти, – почув я голос Софії, я повернув до неї голову, вона якраз потягувалася.

– Ага, – мугикнув я, коли краєм ока помітив як Семен намилився геть з класу.

Я швидко підхопився і пішов за ним. Зараз дізнаюся усе, що хотів. Я мало не вибіг з класу, але стримався.

Вже за дверима мало не зайшов у вчительку:

– Що ви хлопці з класу тікаєте? Он вже Семен пішов, ще й ти, – усміхнулася вона.

– Ми обов'язково повернемося, – я також їй усміхнувся.

– Давайте, не затримуйтеся, – кивнула вона мені та зайшла у клас, закривши за собою двері.

Я навіть дзвінка не чув, а вона вже в класі. Навіть нема права вийти.. Тільки я про це подумав, як пролунав дзвінок. Семена я вже втратив з виду. Мабуть він пішов до вбиральні. Я став ходити коридором туди-сюди. То в один кінець, то в другий. Раптом помітив Семена, який прямувавдо класу. Щоб не гнатися за ним по коридорі, так як я був мало не на іншому кінці, крикнув:

– Семен!

Він озирнувся і спинився:

– Шо хоч? – крикнув теж.

– Чекай, – знову крикнув я.

Все ж таки Семен спокійно зачекав, він коли сам, без Мар'яна то якийсь більш врівноважений.

– Шо хтів? – спитав він, коли я до нього наблизився.

– Хотів попросити щоб ти більше не ліз до Лук'яна, зрозумів?

– А ти хто, щоб мені наказувати, староста? – Семен навмисно пискляво сказав останнє слово.

– Та, і я тобі кажу – не лізь до нього, – відказав я.

– А то шо?

– Можливо, ти в нього закохався, – сказав натомість я і додав, – але знаєш, кохання так не показують.

Очі Семена нервово забігали, мабуть, я все ж попав у точку.

– Що ти сказав? А ну повтори? – злісно зиркнув він на мене.

– А ти що, глухий?

– Я тебе зараз в'їбу і більше такої хуйні пиздіти не будеш, староста, – скривився Офир на останньому слові і я помітив як він стиснув кулак.

– Роки йдуть, а ти далі кулаками розмахуєш замість того щоб спокійно поговорити, – відказав я.

– А тебе їбе?

– До Лук'яна шоб не ліз, ясно?

– А то шо, покличеш мене на дуель за свого коханого? – посміхнувся він єхидно.

– Ага, обов'язково, – відказав я саркастично.

– Слухай тепер ти мене, – він наблизився до мене майже впритул, від чого мені стало не комфортно, – я буду робити шо хочу, а ти, староста, не пхай свого носа куди не треба, бо я тобі його зламаю, – він схопив мене за край светра, – ти мене поняв?

Семен наче й не думав мене відпускати, а мені було ще більш не зручно від того, що він так близько стояв, і я навіть не знав, що відповісти, тому просто промовив:

– Пусти.

– Ти мене поняв? – знову запитав він.

– Я сказав пусти, – зиркнув я йому в очі.

– А я спитав, – він штовхнув мене до стіни, і я боляче гепнувся головою, – чи ти мене поняв?

– Як же ти дістав, – я відштовхнув Офира від себе, але мені не вдалося позбавитися від його хватки на светрі, ще зімне мені.. Я починав злитися на нього, а з іншого боку мені було страшно, що він мене зараз вдарить, бо кулак він досі тримав зімкнутим.

– Це ти мене дістав зі своїм Лук'янчиком, – він врешті забрав руку і відійшов убік, але далі продовжував на мене хижо дивитися, – не чіпай Лук'яна, не чіпай Лук'яна, – перекривив він мій голос, – мало дістав, захиснику? – поставив він руки в боки, відпускаючи мій светр.

– Чого ти взагалі до всіх чіпляєшся, нема чим зайнятися? Скучно тобі? – запитав я натомість, притуляючись спиною до холодної стіни.

– Тебе то немає їбати.

– Ой, та йди нахуй, – відказав я.

– Сам іди нахуй, – сказав Семен.

Я розвернувся і пішов. Можливо, це трохи іронічно виглядало, але в той момент мені було байдуже.

***

Увечері батько знову прийшов п'яним. Я якраз мив за собою тарілку, коли почув:

– Гівнюк, а ну сюда!

Я повернув голову до темного коридорчика, але його постаті не побачив, лиш почув голос.

– Я кому сказав?! – крикнув він і я був змушений іти на звук.

Батько чекав мене біля дверей моєї кімнати.

– А чого це в тебе в «Нових Знаннях» вісімка за контрольну з мови? – запитав він у мене, коли я підійшов.

Починається..

– Я виправлю, – відповів я.

– Шо мені з твого виправлення? Чого така погана оцінка? – наблизився він до мене.

– Я виправлю, – повторив я.

Батько хитаючись підійшов ще ближче і стягнувши з себе ремінь, ляснув мене ним по правій руці.

– Я тобі шо казав за погані оцінки? – він ляснув ще раз, – обертайся до стіни, – наказав він.

Мені прийшлося виконувати, бо як ні – буде гірше, краще вже хай швидше закінчиться ця каторга, ніж буду випробовувати терпіння батька.

Він вдарив мене по сідницях, тоді ще раз, потім удар прилетів на спину. Я мовчки стояв, зціпивши зуби і терпів. Він знову вдарив по спині. Я стиснув кулак, яким спирався об стіну. Нехай це швидше закінчиться. Але батько й не думав припиняти:

– Повернись, – гарикнув він.

Як тільки я повернувся – відчув вже знайомий запах алкоголю. Від батька тхнуло, наче він був в запої цілий рік.

– Ти падаль така, за шо мені такий син.. – він ледь стояв на ногах, дивлячись на мене порожніми очима.

– Вистави вперед руки, – прохрипів він.

Я так і зробив, він з усієї сили, яка в нього ще якимось дивом залишалася – вдарив мене по обох руках. Їх одразу обпекло болем. Він вдарив ще раз. Я прикусив губу щоб не видати ні звуку.

– Менше в телефоні сидіти будеш, шо з тебе виросло.. – хрипів він.

Батько знову ляснув мене по руках, з кожним його ударом здавалося наче біль ніколи не припиниться. Як же я його ненавидів. Кожного разу більше і більше. Ремінь випав з його руки, він нагнувся щоб його підняти, але завалився на землю. Чи є у мене шанс піти? Лиш би вже не встав – жевріла надія. Але вона вмить зруйнувалася, бо батько так-сяк підвівся і зразу же зарядив мені кулаком у обличчя. Я зігнувся навпіл. Знову буде синяк. Я знову вирівнявся, дивлячись у землю. Не можна бути слабким, я маю вистояти. Він зарядив мені коліном під ребра, і я зойкнув від болю.

– Шо пищиш? Розмазня, – харкнув він мені в обличчя, а тоді пішов спотикаючись до їхньої з матір'ю кімнати.

Я пошкандибав до кімнати, тримаючись за грудну клітку. Коли закрив за собою двері, втомлено опустився на землю – я відчував себе непотребом, і лише біль та огиду до батька. Чомусь, кожного разу бракувало відваги протистояти йому. Підвівся і витягнув з рюкзака вологу серветку щоб витерти обличчя від батькового харкотиння. Бридота. Від безсилля хотілося ридати, але сліз не було. Я ліг на ліжко і втупився в стелю. Як же все набридло..