Бумеранг

Мої згадки — мов дим, що в легені в’їдається гостро,

Ніби стіни старі, що стискають мій простір щомить.

Я шукаю ковток, я шукаю рятунку чи острів,

Але пам’ять у грудях запеклим вугіллям горить.

Та є мить, коли світ ніби вчиться мене не торкати,

Коли навіть повітря не знає, куди йому дуть.

І ця пауза — місце, де легше себе не впізнати,

Щоб наступним ударом назад мене знов повернуть.

Згадки б’ють, б’ють під дих, вони тиснуть на горло нещадно,

Забивають дихання, мов попіл несказаних слів.

Кожна риса твоя — ніби пастка, розставлена ладно,

Де повітря стає ностальгійним, як вирок тих днів.

Тиша стан — неможливість тобі зараз щось пояснити.

Ніби все наболіле вже стихло та втратило звук.

І лишається простір, де можна уже не любити.

Не чекати на дотик, на зустріч, на розпач розлук.

Але виходу — ні: ти лишилась у кожному “вчора”,

І в мені — безумовне кохання, не маюче меж.

Зараз я не шукаю ні болю, ні навіть розмови —

Вчуся бути я там, де немає мене й тебе теж.

14 квітня 2026 р.