Дитина війни

В кутку у кімнаті, де вибите скло,

Застигла маленька тінь.

Там більше немає ні «до», ні «тепло»,

Лиш попіл і височінь.

В руках лиш ведмедик — обпалений бік,

Один, хто знає секрет:

Про те, як умить зупинив свій хід вік,

Зник в просторі силует.

Стоїть і не плаче. Немає вже сліз.

Криниця душі пуста.

Війна принесла в простір свій чорний фриз,

Дитячі німі вуста.

Вона ще чекає на кроки й знаття:

«Відчинить ще двері хтось?»

Навколо лиш тиша й страшне небуття,

І ніби повзе ще щось.

В очах вже — не іграшки і не зірки,

А небо, що впало вниз.

Дитина війни крізь буремні віки

Чекає любов, мов приз.

15 квітня 2026 р.