Смерть, що померла

Я померла — і потрапила в нікуди,

розгубилась, роззиралась збентежено.

Вантажем непід’ємним налетіла гарпія —

цвяхами прибила до землі зла апатія.

Шепоче прямо в душу давні гріхи —

про все погане, що тягарем висить в мені.

Витягувала потаємні бажання,

вимагала негайного мені покарання.

Прийшов час відчаю й крику душі,

шлях до втечі й порятунку мені.

Та я зробила те, чого боялась в житті —

прогнала непевність й здолала страхи.

Зціпивши зуби, задравши підборіддя,

я крикнула: — Смерть сама повинна померти!

Бо всі свої вчинки погані в житті

спокутувала відразу — й поховала в небутті.

А потім з Ним розмовляла так вільно й щиро —

визнала моменти, де вчиняла невірно.

Домовились: буду діяльною й чесною,

віднайду свій шлях — і стану щасливою.

16.10.25