Ґрааль

Старий вдивлявся через свої лінзи у всіх, а сам тим часом, не відриваючи руки від листа, писав, часами кричав: «Вуху-у-у!» — і робив вузлові рухи долонями.

— Ох, я ж питав, ні? Яка мета?! Я відповім усім — і хлоп’ятам, і дівчатам!

Усі троє стояли із застиглими обличчями, на яких не промайнуло навіть найменшого імпульсу.

— Ну, я ж то знаю! До мене завжди заходять за презентами чи… за порадою? Я старий, стільки прожив, будь-яку річ зможу розказати вам, тільки запитайте, а я, знаєте, точно дам вам справжню мудрість, без жодних…

— Старий… — перебила його Зоряна.

Дід позіхнув, і усмішка на його обличчі опустилася.

— Боляче, коли старого діда ви так називаєте, а я ж все тільки для вас!

— Вибачте, діду… Просто ви так заговорилися, що, напевно, самі за своїми думками не встигаєте. Не здається вам так?

О. Д. розписався у ще одному документі, поставив штамп і, уважно дивлячись на них, повільно нахилився і засунув у коробку. Рухи були повільними, але очі його з неймовірною швидкістю озиралися на мандрівників та коробку.

— Я встигаю за своїми думками завжди! Це ви, молоді, нікуди не встигаєте, все спішите, не знаєте, чого вам хочеться!

— Ну гаразд, а я? — вийшов Ґантас. — Хіба ж я такий молодий, пане! Та мені до вас найближче, я ж то хоча б трохи знаю за старечі речі, — він зігнув спину і торкнувся неї. — Он так іноді й буває у мене!

— Ну, це вже занадто карикатурно, — відвернувся він, схрестивши руки й випинаючи губу. — Ну, скажіть вже хоча б трохи, що у вас? Невже мене просто обділите такою важливою інформацією? Ну ж бо! — стрибав він на стулі, кажучи усе примхливим тоном.

— Ну, гаразд… — Банко підійшов і висунув із кишені кристал, поклавши на чистий стіл.

— Що це за річ? Розкажіть же, мандрівнички мої! Невже ви мені просто якусь річ приво… — О. Д. на секунду поглянув на кристал і замовкнув. Раптом на його лобі потік піт, а щелепа ледь не відвисла. — Що-о-о?!

— Га, що саме не так, старче? — запитав Ґантас.

— Та усе! Ви звідки це взагалі дістали? Таке тільки шляхті мало б належати, а ви просто так собі узяли? Звідки? Хто дав?!

— Я теж на кристалах знаюся, хіба це щось дуже вражаюче? — Ґантас торкнувся кристала і прокрутив його ще раз. — Єдине, що є цікавим у ньому, це те, що він якось дивно працює. Ну, мені так сказали ці двоє й втягнули мене у цю епопею.

— То ти сам попросився з нами! — вигукнула Зоряна.

— Та бляха, ну не розказуйте вже такого, це просто було науковим інтересом! — розкинув руками Ґантас.

— Щось здається мені, ти не тільки заради наукового інтересу тут, Ґантасе, — посміхнувся Банко.

— Га? Нісенітниці, а заради чого ще?

— Статусу? Грошей? Хтозна.

— Так, ви поменше тут, у моїм кабінеті, сперечайтеся… Я ж не закінчив… Ви двоє, звідки взагалі? Зі шляхти?! Так просто воно б вам не дісталося! Звідки у вас?..

Банко на секунду замовчав.

— Не хотілося б бути зі шляхти… Не хочеться себе асоціювати з тими золотенькими з такої ж клітки.

— Банко… — підійшла Зоряна, поклавши долоню йому на плече.

— Та… Якщо цікаво, звідки я це взяв, то купив у купця за безцінок… Менше 5 крот, здається.

Старий напружився, його руки задубіли.

— Зрозуміло… Кристал йому продав якийсь шляхтич, якому чомусь захотілося його позбавитися… Не може купець просто так отримати дорогий кристал, а потім ще й продати його за копійки…

— То що це має значити, скажи нам, старче? Невже хочеш сказати, що… це якась загадка?

Старий замовкнув і з різних боків обмацав кристал.

— Мене звуть Орест Дадіон… Це ці ініціали ви бачили? Що ще у вас у цьому кристалі дивує?

— Те, що він не працює як звичайний. Саме це і дивує, Оресте.

Дід почухав потилицю й затиснув кристал у долоні. Не відбулося жодної реакції.

— Гм-м… І справді, якась дивина. Він не працює.

— Ну… точніше, не зрозуміло, як він працює… Принаймні, мені не зрозуміло…

Вона підійшла, й кристал сам потягнувся до її рук. Зоряна застигла на місці, вдивляючись у нього. Він не світився, не показував нічого — просто був у неї в руках. Вона ніби не могла відірвати його. Навколо нього створилося неймовірної сили поле, а потім вона побачила у ньому своє відображення: кругле лице з роззявленим ротом, широкими очима.

Чужі думки… Щось шепотіло їй у вухо — незнайоме, зовсім чуже, те, чого вона цурається. Вона спробувала його скинути, але натомість він тільки сильніше липнув до шкіри.

— Зоряно… Прошу, не полишай. Ти потрібна усім нам, всім, хто тебе кохає…

Промайнуло в голові. Вона точно колись це чула, і це тягнуло тіло вниз. Вона не могла припинити…

— Хіба це твій вибір? Хіба ти зрадиш нас?! Ти на стороні ворога, Зрозумій це…

Вона зціпила кристал у долоні набагато сильніше, жорсткіше. Її губи напружилися. З очей щось немов хотіло зірватися.

— Воно чуже… Воно зжере тебе, твою душу. Я не хочу, щоб це шкодило тобі. Ти… ти не можеш бути такою, не можеш. Відступи, у тебе ще є світло в серці… Ще є! Воно є у всіх! Можна врятувати людину навіть із найтемнішими думками!

Її долонь теплішала, тіло розігрівалося, зі шкіри стікав піт, з очей — сльози, як вона трималася на ногах попри величезний тиск, який нищив зсередині, заганяв.

— Ні… ти брешеш… Ти повірив у те, що самого тебе руйнує… і розказуєш МЕНІ, як правильно жити… Навіщо ти робиш мені боляче? Щоб я не виходила з цієї клітки, в яку ти сам сів? Скажи мені… Я ж знаю, хто ти, і від цього мені ще гірше… Ти тоді не дав мені вибору. Чому я тоді маю давати вибір тобі?..

Вона стиснула його ще сильніше. Кристал почав випускати незнайомий шлейф. На неї щосили дув вітер, який намагався підкинути її вгору, поки знизу давив тягар.

— Пробуй, що тобі завгодно, але ти не зможеш! Жодна сила не здатна це знищити. Ти лише витрачаєш свій час даремно. Ти намагаєшся повернути контроль і робиш це не з того, що дбаєш, а просто тому, що не бачиш далі свого носа. Не розумієш, що на мене це більше не працює. Йди з моєї голови!

— Зоряно… Ти змінилася. Я не впізнаю тебе… Це… ти не можеш так… Скільки часу минуло? Скільки я тебе не бачив? Ти вже не та дівчинка, зовсім не та…

Вона посміхнулася. Побачила перед собою очі — червоні, криваві. Вони споглядали на неї, примружившись, а потім почувся плач, дитяче ревіння, сміх малюка — все це змішувалося в одне суцільне, монолітне. Голова закручувалася до нестями, у ній боліло, але не зовні — всередині. Вона схопилася за голову, хитаючись у різні сторони.

Чулися крики. Перед нею з’являлися світлі доми, але всередині — діти-сироти. Вони сиділи, шепотіли одне одному на вуха тихі слова: «Ти зможеш», «Нарешті нас вилікують», «Учитель навчить нас добру».

А потім вони йшли — усі разом — на «уроки», вчилися, і він стояв поряд із ними, усміхався їм…

Усе змінилося. Вона побачила кров на руках, а навколо — іскри вогню, чисті, порядні, немов… щось невід’ємне від цього…

А потім подуло, замість вітру з’явилася чорна хмара і… Згасила вогонь, забруднила кров чорнилами…

Зверху полився дощ, загриміли блискавки, вона йшла вперед, схиливши голову.

Навколо був темний нічний ліс, угукали сови, здіймався вітер, який підкидав угору незлічену кількість пилу, пахло сирою землею та гноєм, під ногами багнюка, до якої прилипали чоботи, ніби до слизу, вона обернулася, позаду була пустеля, у сірому попелі, висохла, жодної світлої цяточки, вона рушила по ньому, пилюка підіймалася під ногами, відкидувалася назад, стопи немов ковзали по чомусь кремовому.

Вона подивилася туди і побачила людей без облич. Вони ходили, тиснули одне одному руки, обіймалися, а потім кожен із них дістав ніж і встромив у серце… Всі.

— Що значить жити у сірому світі? — пролунав голос, немов із туману, жіночий, м’який, але достатньо гучний і хвилястий.

— Га? — вигукнула Зоряна, поклик пішов ехом по всьому простору навколо і вп’явся у її ж вуха.

— Ти хіба бачила, що вони зробили?.. А якщо не бачила, то пояснювати не буду, — зверху почувся пташиний крик, зворушливий, нищівно голосний. Дівчина закрила вуха і пригнулася.

— Яких птахів ти знаєш? Фенікса? Серпокрила? — запитав голос.

— Темні ворони?.. — відповіла Зоряна, і близько її голови пролетіла ціла зграя, протяжно каркаючи.

— Хіба не цього ти просила? Обернися… — не встигла дівчина відповісти, як вона сама опинилася лицем перед світлим небом, але її руки та ноги були повністю затьмарені. — Ти знаєш про це так само, як і він… але ти обрала інше. Тільки що ти про себе знаєш? Дивися…

Перед нею опинилася біла підсвічена підлога. По цій підлозі йшли закуті в наручники люди, але вони дивилися так само угору, їхні очі палали.

— Думаєш, це справді ув’язнені? — уся зграя рухалася повільно, незграбно, немов одна гусениця. Після всі разом попадали на коліна, не відриваючи погляд. — Що має бути з ними? Думаєш, вони підіймуться? Гадаєш, вони хочуть цього?

Перед нею загорівся вогонь, і нещасні тіла спопелилися. Не було чутно ані крику, ані благань… тільки тріск, а коли полум’я згасло, перед нею опинилися обвуглені залишки. Від них, від людини тут не було нічого.

— І це було б ще не усім, що варто тобі показати… Хіба не знаєш, у кого є такі думки, бо це не сподобається тобі… почути його ім’я… — сказав голос.

— Я не знаю, про кого ти, але я клялася, що з усіма розірвала стосунки! Зі всіма, хто так поводився зі мною! — Зоряна стиснула кулаки й закусила губу.

— І думаєш, що так буде завжди? Що ти відреклася, і це остаточне рішення… Я не буду казати, але я точно знаю, що це для тебе не так легко, як ти собі вигадала… — насміхався голос.

Вона упала на коліна.

— Я іноді думаю, що можна все владнати, але… коли?.. Я ніби знаю цю людину в обличчя, стільки раз я бачила… чула твій голос… — вона відчула, ніби хтось сів поряд і обійняв.

— І що ти думаєш? Невже не можеш згадати? Я недостатньо тобі нагадала… так? Це не щось важке для тебе, мені здається, і ти чудово розумієш, про що я кажу, — голос був набагато ближче, те, що обійняло її і шепотіло на вухо, із ніжністю гладило.

— Я й не думала про щось страшне, але тоді… я справді про таке не думала, коли могла просто прийти і поговорити… Але я не знаю більше нічого… Усе! Бо це не може так бути. Якби ж я могла просто згадати…

Перед нею промайнув міст, далекий, що вів туди, де вони зустріли Ґантаса, але, поглянувши на свої руки, вона не помітила ані рук із мозолями, ані жодних слідів крові — тільки гладеньку шкіру, і так само окинула поглядом ноги.

Худі, без шрамів.

— Я… хто я?

— Ти та, якою хотіла б себе бачити… Ти могла б давно звикнути до того, що зараз, але визнай це, можливо, хоч так згадаєш, можливо, тому зрозумієш, кому це все належить. Чи тобі важко?

Вона почула свій же сміх, але закрила вуха, не відкривала їх, аж допоки все не затихло.

— В першу чергу ти маєш зрозуміти, для чого це все тобі. Повір, щоб я не казала, воно не стосується тебе всієї, але тобі треба знати, про що я, інакше це все просто не матиме сенсу. Я була рада відкрити тобі це, а ти вже сама роби висновки.

Ніч, на небосхилі білий місяць.

А перед нею загорівся ліхтарик, і з пітьми виринув той, хто взяв шматок цієї енергії і розчавив її, зібрав, немов як жменю, і запхнув у рота. Посміхнувся, а за його ж спиною був дух, який дав йому меча, став менше.

Він пішов, під його ногами ламалася підлога, а попереду — люди, тремтіли, прикривали своїх. Він підбіг до них та замахнувся.

Другий мав ідентичну зброю, їхні леза зійшлися навхрест. Той, хто захищався, напружив м’язи, зціпив зуби, вени на його руках випирали, а погляд палав.

Поки він лише блокував удар, люди позаду нього встигли втекти, а він почув шурхіт і те, як дещо вп’ялося у його живіт.

Нападник розвернув клинок і омайнув його, встромивши меча саме туди.

Захисник впав перед ним, цілковито знесилений.

— Виродку… ти сконаєш! Я позбавив тебе гідності, тепер ти ніхто… — а він не падав на землю, він не мовчав…

— Хто ще у нас позбавлений… — відкашляв він кров, — хіба не ти? Що ти отримав, окрім того, що підживив своє его? А я захистив їх… ти не наздоженеш ніколи, — та він все ж таки впав.

— Не бійся… знищу кожного. Спочатку просто почекаю, поки ти здохнеш і тебе повільно зжеруть комахи. Їх дуже приваблює саме запах такого хробака, як ти, — він витягнув меч із тіла і копнув його, а дух позаду тільки збільшився.

— Хай тобі грець! — захлинаючись у власній крові, відповів той, а потім… замкнув очі, відчуваючи, як сили поступово покидають його.

— А потім настав день… — сказала Зоряна, побачивши, як темрява змінилася на світле сонце, і дорослого чоловіка, який силою тягнув маленьку дівчинку, тримаючи її якомога ближче до себе, а потім вказував на це ж світило, тицяв своїм і її пальцем і підносив долоні до нього.

— Чому ти не хочеш поряд зі мною? Хіба ти маєш у собі злість? Ненависть? Ти гніваєшся? Я завжди допоможу впоратися з таким. Воно тобі не треба, воно зайве, забудь про це! Я захищатиму тебе від зла! — тримав він дівчинку біля себе, поки її ж плече викручували, аби втримати.

— Ні, мені боляче, я не хочу… — вона висмикувала руку, а з її очей покотилися сльози.

І перед нею ця ж дівчинка подорослішала: її волосся було розпущеним, а очі скляними. Поряд із нею сидів хлопчик, а вона його обіймала і казала:

— Сину… знай головне… я ніколи не дам тебе ображати… я тебе люблю, але просто послухай мене… у тебе все є, я… з-завжди так хотіла сказати… я ніколи тебе не покину… — а малий хлопчик нічого не казав, просто поліз у обійми, і вона так само відповіла, притримуючи, аби не впав.

— Ніколи… — прошепотіла Зоряна, а потім побачила, як усе навколо зникає, а вона на усій швидкості летить до столу, де сидів дід Орест. З її рук вивалився кристал, а саме вона вперлася у стіл ребрами, які якраз загасили удар. Вона відстрибнула одразу, як миттю знизу почало пекти, а потім пульсувати — біль, який змушував волати на всю кімнату.

— Тихо, дитино… Так кричиш, ніби тебе до цирюльника привели, — сказав Орест.

— Що з тобою? — запитав Банко.

— Що? Я… а що було зі мною, бляха, як думаєте…

— Не знаю, ти секунду тому виглядала нормально, а тут раптом… Щось було у тебе? Чому ж ти так кричала? — підійшов до неї Банко.

— Я… хіба секунда… — вона торкнулася голови. — Це… набагато більше. Яка, бляха, секунда? З неба впали? А яку маячню ще розкажете? Я… Не може бути, сказилися, — у неї була задишка, дівчина ковтала слова, а у горлі відчувався густий ком, який тримався там і не відходив.

— Щось, напевно, пережила? — запитав Ґантас, махаючи рукою перед її обличчям, а Зоряна схопилася за цю руку і подивилася на неї, немов на шматок м’яса.

— Сподіваюся, і тебе переживу, Ґантасе… — і опісля вона доторкнулася власного обличчя. Воно спітніло, а деінде краплі світилися і виходили з її лиця.

— Знову той кристал… Слухай, я це вже помічав, але він занадто для тебе непередбачуваний. Ми справді нічого не помітили, Зоряно, а тепер вставай, бо нам є про що ще подбати… Схоже, пан має рацію… Але… х-хто його продав?

Зоряна підвелася і, спираючись у підлогу, нарешті піднялася. У грудях досі гуло, а у ребрах пульсувало.

— У мене дивне відчуття… щодо шляхти у Ґраалі… Хіба вони справді мають якусь владу? Чи це просто декорація?

Орест підняв голову і, поплямкавши губами, відповів:

— Вже сам не знаю. Вони скоріше просто як оздоба, більше запитань виникає, якщо бачиш, як їхня символіка у чомусь нагадує й символіку імперської шляхти… Це вже виникає питання: а ви як думаєте? Може, щось не так із сучасним поглядом на історії? Га? — напружив він зір, споглядаючи на них.

І знову усі стояли й не рухалися, поки він щось записував у свій папір.

— Ага… Я мав би це зазначити… — пробурмотів старий.

— Зазначити що? — запитала Зоряна.

— Ну, звісно, про ваш вік, вагу, зріст… Дивні питання якісь у вас, — Зоряна закотила очі.

— Навіщо? — поклала вона долоню на папери.

— Гей! Усі документи захищаються на державному рівні! — Вона зітхнула, підняла голову, прибравши руку.

— Давай, кажи, скільки тобі там, зріст… вага.

— Старий, тобі на пенсії зайнятися нічим, як людей про їхні показники опитувати?

— Це дуже важливо взагалі-то!

— Неважливо… — промовила вона протяжно, а Орест мугикнув і відсунув від себе документ.

— То ви зовсім не розумієте чому це так важливо?

— Ні… бо у нас такого нема, бляха, ми просто прийшли до тебе, навіщо нам ще й це розказувати? Кому це піде? Заради чого їм ця інформація? Га? — підходила вона ближче й ближче до нього.

— Гей! Взагалі-то… е-е — почухав він потилицю — а справді… навіщо…

— Думай-думай, можливо якісь висновки зробиш… — позаду відкрилися зі скрипом двері, почулося як дехто важко дихає.

— Так і знала, що саме зараз треба було прийти! — червона коса була закинута на її плече.

— Ой, привіт, Катрієле! — з придиханням вимовив він.

— Слухай… просто я знаю що ти до цього вже звик, але можеш бляха хоч один раз відпустити людей?

— А як же… якщо я не зроблю, то мене ж… мене ж…

— Ні, ти сам маєш знати закон, Оресте… читай і поменше роби, бо з правлячої партії тобі придурки що завгодно можуть розповісти, давай,

— Як ти взагалі зрозу… ти підслухала, навіщо взагалі ти тут — запитала Зоряна.

— Слухай, я вже чудово знаю як це все працює, не хочу щоб ще вам з уим мозок довбали… та й у мене ще сьогодні просто роботи нема, ну… так шеф сказав

— І тобі захотілося сюди прийти?

Катрієль зітхнула постукуючи по столу.

— Ну, цирку нема, а клоунів тут можна на кожному кроці зустріти…

— Я ще думаю як ти у цьому божевіллі сама не повірила в оцю всю маячню — хіхікав Ґантас.

— Не знаю, просто я по іншому збожеволіла, в цій країні здорові люди вимерли ще років 50 тому

— Мені здається, що нема повністю здорових людей — сказав Банко

— Ой, що ж ви кажете, я не хворий, я чудово себе відчуваю! От буде вам усім 80 років, то зрозумієте! — махав він кулаком перед їх обличчями.

— Оресте, повір, ти серед кабінетних клерків здається найадекватніший, у мене до тебе точно питань нема — сказала Катрієль.

— Ой, Катрієлочку, величезне дя…

— Не називай мене так! — перервала вона його. — Гаразд, нам ще є де побути, ви уже все з’ясували?

— Мені здається я щось зрозуміла… але… це не те, що я могла б пояснити — промовила Зоряна.

— Чудово, то потім коли зрозумієш, то усім розкажеш, добре?

На зоряну немов спало щось важке, на голову і вона завмерла.

— Я… я не… Ні, мені щось здається, що я не можу, вибачте… але, ні

— Як хочеш, я просто прикидалася, що мені цікаво — двері досі були відчинені, хоча у коридорі не чутно жодного шуму.

— Можемо піти декуди, покажу вам, як там усе у них працює… присягаюся, буде так смішно, що ви можете луснути… — до побачення, Оресте

— До побачення — помахав Орест.

І лише після цього вони усі вийшли з кабінету і рушили коридором до головної зали.