Ґрааль

— Ти вже кілька разів сюди заходиш і нічого не замовляєш, Чару. Куди юнацький вогонь зник, га? — до нього звернулася жінка років тридцяти восьми.

​Чоловік почухав щетину та пробурмотів собі щось під ніс. Жінка потягнулася за кухлем, наповнила його пивом і віддала офіціанту.

​— Ти не виспався? — запитала вона.

​Чаруальд посміхнувся:

— Не знаю… — чоловік гучно позіхнув. — Мені без тебе дуже важко, ти для мене — як колискова…

​Він підпер щоку рукою. Шум відвідувачів — місцевих пияк, серцеїдів та їхніх молодих супутниць — усе це зливалося в суцільний гул і не мало жодного значення.

​Вона засміялася, почувши таке від чоловіка:

— Ну ти вже скажеш — як колискова! — Жінка вхопилася за живіт, прикриваючи рота, з якого виривалося гигикання.

​— В тебе голос просто… чарівний… — Чаруальд поплямкав губами.

Він говорив абсолютно спокійно, майже бурмочучи, а потім знову поглянув на жінку.

​

— Ти б тоді пішов поспав. Не буду ж я тебе тут на ніч залишати. Я прийду потім, не хвилюйся

​— Твоя правда, — погодився він.

Хотів уже встати, аж раптом згадав:

— Боже, там ще доньку вкладати! — Він зупинився й уперся ногами в стіл.

​— Так... Ти ж казав, що у тебе тоді сталося... — Жінка спокійно мила, витирала тарілки й складала їх у стос.

​— Мг, давай без цього, Рино. — Сатрина лише кивнула, продовжуючи займатися своїми справами.

​— Ти хороший батько, Чару... Я це знаю.

​— Дякую, Рино. — Він натягнув посмішку і нарешті встав.

​— Бережи тебе Люміне! — вигукнула жінка. Чаруальд посміхнувся та помахав рукою.

​

— Нехай Люміне береже усіх нас.

​Минає час. Чаруальд повертається додому. На вулиці небо вже зовсім темне, але біля дверей будинку світяться два ліхтарики.

Він відчиняє двері й бачить, як перед ним на підлозі сидить мала дівчинка в колготках.

​— Привіт, Аню, — тихо, майже шепочучи, сказав він.

Дівчинка підхопилася й обійняла його за ногу.

​— Тату! — її голос нагадував писк дитячої іграшки. Вона просто притиснулася до батька, заплющила очі й почала гойдатися з боку в бік.

​Чаруальд лише повільними рухами погладив її по голові, а потім його рука завмерла. Він відсторонив її і замовчав.

​— Аню, я сильно втомився. Можеш погратися у себе в кімнаті поки, добре?

Дівчинка відійшла від батька:

— Н-ну добре, — її голос став тонким і напруженим, наче струна.

​— Дякую, Аню. — Чаруальд присів, одяг притяг його до підлоги, йому не хотілося вставати. Чоловік інтенсивно дихав, аж поки не простягнув руки та не розстебнув одяг, знявши його.

​Він сперся на коліна та піднявся. Треба було вкласти доньку та продовжити працю перед столом.

Дехто теж безперестанку працював за столом. Ґантас, Банко та Зоряна дочекалися своєї черги.

​

— Ми тут хотіли тимчасову перепустку оформити, ви ж цим займаєтеся?

Ґантас побачив перед собою жінку, але вона зустріла його мовчанням та порожнім обличчям, лише кивнула:

— Сідай… те.

​Ґантас ковтнув, але слина пішла не в те горло, і він почав кашляти. Зоряна тримала руки подалі від столу. Лише Банко спокійно підійшов і сів.

​Врешті-решт чоловік відкашлявся:

— Йойлик, не треба тільки мене вбивати своїм поглядом, пані!

​

— Кхе-кхе, сідай, і ти, дівчинко, теж… — Зоряна навіть не вагалася, але вона не дивилася в обличчя жінки, поки йшла. — Ви взагалі з яких причин хочете отримати перепустку? Наркоту провезти? Га?

​Гучність її голосу тільки підвищувалася.

​— Ой, даруйте, пані, ми такими вар’ятськими справами не займаємося, нам тільки би вирішити кілька питаннячок.

​

— Мета поїздки…

​«От би набрехунькати їй…» — Ґантас ворочався на сидінні.

​

— Ми… вчені!!! Їдемо вивчати місцеві культури цих… — випалила Зоряна і замовкла, але раптом вона почула від Ґантаса:

— Вельмишановна пані, дозвольте нам все ж таки дослідити походження Люпину загребущого, Коморанський свистоцвіт і цю, як її… Квітнехвастку розтопирену!

​— Квітне-що? — жінка підскочила з сидіння.

​— Вона росте на високих горах Ґраалю тільки цього місяця, нам конче треба туди потрапити, а інакше… ми не зможемо створити настоянку, яка лікує бородавки! Ви ж не хочете брати такий важкий гріх перед наукою на душу?

​Вона миттєво дістала листки та поставила три штампи.

— Та їдьте уже свій бур’ян збирати! Аби тільки кабінет не займали.

​Зоряна з широкими очима подивилася на Ґантаса.

​— Як тебе звати, дівчино?

— Зоряна.

​Вона щось підписала у документі:

— А тебе? — подивилася вона на хлопця.

— Банко…

​— А тебе? Ти, досліджувач?

— Ґантас, шановна пані!

​Чиновниця швидко розписалася і ткнула йому усі три листа.

— Аби тільки вас в Ґраалі хтось не

прибив. Щасти!

​Вони вийшли з кабінету майже миттєво.

​— Що-що збирати? — запитала дівчина.

— Просто треба добре язиком молоти, — відповів Ґантас.

​— То ти просто щось вигадав? — вони йшли до виходу з будівлі, Ґантас похитав головою в різні боки.

​— Ну, якщо казати щось із розумним обличчям, то тобі повірять, — в його голосі промайнула легка грайливість, ніби він хотів розсміятися, але стримався.

​— Гм-м, і що далі? — Банко пришвидшив ходу й, опинившись попереду, найшвидше за всіх дістався до коней.

​Жеребець пронизливо дивився прямо на Банка своїм оком. Здавалося, що він посміхається. Банко хіхікнув й погладив його, а коли відв’язав, то, притримуючи, перекинув одну ногу й осідлав. Кінь вертів головою, ніби знову хотів зустрітися з Банком поглядом.

​

— Зараз до кордону. Там я зустрів тих чортяк-прикордонників. Ви їм нічого не кажіть, бо гірше буде, — усі сіли на коней.

​

Ґантас рушив першим, усі інші — позаду нього. Незліченні будинки минали один за одним; здавалося, куди не глянь — усюди буде тільки місто. Аж як тільки Зоряна сконцентрувалася на шляху, місто вже й закінчилося.

Тепер перед ними з’явився ліс, а вдалині… біля мосту стояли чоловіки: один середньої статури, а другий — трохи з пузом.

​Вони стояли, навіть пальцями не рухали.

​— Га, і що далі, вони тут…

​Зоряна замовкла, як тільки один з них поглянув на них та сказав:

​— Сердечно вітаємо вас, пані та панове! Що сюди вас при…котило, — він почухав потилицю. — Цейво, блін, не прикотило, а… — він штовхнув у плече другого чоловіка. — Як ти мені казав там?

​— «З якою метою ви сюди прийшли?» — ось як ти маєш звертатися, Сіде!

​— Ми просто проїхати через Ґрааль. У нас трьох є перепустка, можу дати вам, — прикордонник простягнув руку до Ґантаса, а той дістав папери і віддав їх.

​Чоловік почав водити очима по малому шрифту, аж поки прямо зверху величезними літерами не побачив: «ЗОРЯНА», «БАНКО», «ГАНТЕЛЯ».

​— Шо… ви Гантелю оформили?

​— Шефе… мені здається, там просто похибка, — пузань прямо перед очима парубка встромив свою руку.

​— Я не дурненький, Сіде, й без тебе знаю!

​— Гей, ну що ви за куйоні? Мене так і величати — Гантеля! Від слова… «ЕкстраваГАНТний»!

​— Що ж, повірю вам на слово, пане Гантеля… Добренько, пропускай їх, Сіде.

​Хлопець підійшов до шлагбаума та сперся на нього. Намагаючись його підняти, він кректав та стогнав, повільно піднімаючи величезну балку.

— Та їдьте ви вже! — вигукнув пузань.

Коні зрушили одразу, щойно з’явилося вільне місце. Позаду лише було чутно, як хтось гучно гепнувся на землю.

— Далі що… куди прямуємо? — запитала Зоряна.

— До гільдії треба. А якщо їм теж добре зуби заговоримо, то до шляхти чи одразу в раду.

А поки що навколо продовжувався ліс. Уздовж стежки здіймалися сосни, у нетрях ховалися інші дерева.

— А ще треба буде десь зброю взяти. Бо тим гільдійцям тільки дай змогу — вони тебе одразу з голою дупою в лігво вовчаків шандарахнуть, а ти їм ще й дякуватимеш! — Зоряна була позаду, її руки міцно трималися за коня.

— Це ж самогубство, вовчаки майже безсмертні, — пробурмотів Банко. — Важко пояснити навіть, хто вони такі…

У лісі співали птахи, тихо шелестіла трава. Зоряна прислухалася до звуків, лише іноді кидаючи погляд на дорогу, вона оглядалася довкола.

Природа лунала, вона не вибивалася з краси, була гармонійною — шелестіння листочків.

І шурхіт чиїхось лап по гілках…

— О, чорт! — зліва… і окинув сильний жар, який здавалося пропалював шкіру. Вона рухала рукою, ніби збивала неіснуючий вогонь.

Незабаром вона почула крокіт, ніби гомоніла жаба. Він швидко перетворився у протяжний пташиний крик.

— Банко! — Його кінь заіржав та кинувся до дерев.

— Гей, заспокойся! — вигукнув Банко.

— Це серпокрил! — величезне птахоподібне створіння спустилося на землю й занесло свій кіготь над головою Ґантаса.

Зоряна завмерла, споглядаючи за цим, поки кінь нісся кудись в іншу сторону. Вона не знала, що робити — все навколо зупинилося.

«Ні! Чому ти…» — вона замкнула очі та витягнула долонь уперед. Раптом з неї вилетіла величезна ворона з чорної магії, вона збила серпокрила на землю. Зоряна не втрималася та впала на землю, сильно вдарившись головою об дерево.

У голові все задзвеніло, навколо почало згасати. Вона не знала, скільки часу минуло, лише чула глухі крики, бачила два обличчя перед нею.

А потім — як її взяли за руки і кудись потягнули. Лише часами лунали голоси, наче з-під води.

​В цей момент вона повністю втратила свідомість.

​— Ти така прекрасна дівчинка… — вона знову почула його.

​А потім відкрила очі. Вона стояла посеред кімнати. Перед нею був чоловік; він обіймав дівчинку років десяти, яка сиділа у нього на колінах, мала великі очі та довге волосся.

​— Тату… Там за вікном є чорненька пташка… Можна я візьму її додому? — вона крихітним пальцем показала на підвіконня, де сиділа ворона і клацала зерно.

​— Ні… Це ж не співоча пташка, це хижак. Вона принесе у дім тільки нещастя. Дівчатка не тримають у себе ворон.

​Зоряна прокинулася від різкого та стійкого запаху. Він ударив у очі так, що вона миттєво піднялася, зіткнувшись із чужою рукою, у якій був нашатирний спирт.

Вона на мить розімкнула повіки, а потім одразу лягла. М’язи не відчувалися зовсім — дівчина ніби парила над світом.

​— Гей, д-добре все з вами? Як себ-бе почуваєте? — вона побачила незнайому дівчину. Схоже, їй було менше років, ніж Зоряні: червоні щоки, невеличкий зріст та тихий голос.

​— Хріново… — голова здавалася ватною, а лоб горів так сильно, що вона не могла знайти сил сказати бодай щось.

​— Мені д-два хлопці сказали, щ-що… на вас н-напав Серпокрил… А потім… Вони п-показали вас… Я так з-злякалася… Він же д-досі десь літає, — дівчина помітно заїкалася, ледь не випльовуючи деякі слова.

​Зоряна лише простогнала та спробувала повернутися на інший бік — у лоб ніби хтось встромив тисячі гострих лез.

​— Боляче…

​— У в-вас була сильна лих-хоманка… Мама сказала, щ-що ви ще кілька днів не зможете вст-т-тати з ліжка… — Зоряна подивилася вгору і одразу заплющила очі: погляд засліпила лампочка зверху.

​— Де я? — прохрипіла Зоряна.

​— В-в таверні… моєї мами. Їй ст-тало вас так шк-кода…

​Зоряна відчула, як щось підступає до горла, її ледь не знудило. Дівчина тягуче завила, а потім з її губ вирвалося протяжне, майже агонічне:

​— А-а-а-ай…

​Сил не було навіть поворухнути головою. Дівчинка прикрила рот та побігла кудись:

​— Я зараз…

​Зоряна вирішила лежати не рухаючись, але зсередини черепа щось тиснуло з неймовірною силою.

​«Н-ні! Ні! Боже! Мамо…»

​Вона не бачила обличчя дівчинки, не помічала оточення кімнати — все було заплутаним. Будь-які спроби сфокусуватися викликали пекучий біль, кожен рух голови — бажання блювати.

Вона важко дихала і не могла згадати геть нічого. В голові завивав туман.

​Дівчинка повернулася, тримаючи в руках кухоль із чимось. Колір рідини Зоряна не могла розібрати.

​— Щ-що це? — прохрипіла вона.

​— Це від-д нудоти… Правда… Скажу вам, спочатку від неї стане недобре.

​Зоряна ледь натягнула слабку посмішку. Вона повільно простягнула тремтячу руку до відвару та відпила з нього. Спочатку нічого не відбувалося.

Аж раптом їй почало викручувати живіт, по усьому тілу пройшов сильний жар, а суглоби почало виламувати з неймовірною силою. Вона здригалася, вила, вигиналася:

​— А-а-а-а, не треба, відчепися!!!

​А потім це все закінчилося. Дуже різко. Дівчина лягла та замовкла. Вона повернула голову… Нудота зникла.

Вона подивилася в інший бік — в голові знову вибухнув такий різкий біль, що вона вже рефлекторно вхопилася за маківку і знову закричала.

​— В-вам так б-боляче, — дівчинка стиснула кулак, ледь стримуючи сльози.

​— Дуже… — заскиглила Зоряна. — Де Банко та Ґантас?..

​— В-ви про тих двох хлопців?

​— Може, й про них… — відповіла Зоряна.

​— Один з таким зеленим плащем…

​Зоряна заплющила очі:

​— Так…

​В голові паморочилося, будь-які чужі звуки здавалися настільки мерзенними, що дівчина просто не хотіла їх чути. Вона сама не помітила, як знову заснула.

​— Магія… Вона частково залежить від того, яких поглядів притримується людина… На чому побудовано її світосприйняття…

​Зоряна не могла по голосу зрозуміти, хто це сказав. Він звуковим фоном здавався настільки знайомим, але незрозумілим одночасно. Потім вона знову відрубилася і прокинулася ще трохи пізніше.

​— Дідько… Що тут… — сонним голосом сказала вона.

​— О, З… Зоряна? Нарешті прокинулася. Ну, тебе так друзі назвали, — голос був точно такий самий: трохи високий та глибокий.

​— Відійдіть… Боляче, — раптом по тілу Зоряни щось пробігло струмом. — Ай!!! — її рука миттєво смикнулася вгору. — Боляче, — завила вона.

​— У тебе стався сильний струс мозку, а ще лихоманка, це див…

​— Що ви казали про магію? — перебила її Зоряна.

​— Ого… Ти почула це з іншої кімнати? Хлопці казали, що вас врятував якийсь темний ворон… Вони мене почали засипати питаннями про магію, а я розказала те, що знаю… Вони навіть гадки не мають, звідки він з’явився.

​Дівчина опустила погляд. Її дихання перехопило знову, вона сповзла. Кожен ковток повітря наче йшов по маленькій трубочці; дівчина видихала, стогнучи від болю. У горлі все дерло та відчувалося нечистим, ніби вона ковтнула річкового мулу.

​Жінка приклала руку до її лоба.

​— Аліє, треба компрес! — крикнула вона.

​

— З-з-зараз, мамо…

​— Все добре, Зоряно, все добре. Скоро мине, скоро тобі стане краще, — вона повільно доторкнулася до долоні Зоряни. У жінки було бліде обличчя та характерний слід від удару на голові.

​— Де… Банко та Ґантас? — перепитала дівчина. — А-а-а-а! Мамо! Боляче! Боляче! — верещала вона.

​— Аліє! — жінка повернула погляд до дверей.

​— Вже йду, мамо… — та тупотіла ногами по підлозі дуже гучно.

​— Я знаю, ти хочеш їх побачити, але тобі треба спокій. Почекай ще трохи, добре?

​Зоряна зсутулилася та промичала:

​— Ні!..

​Двері заскрипіли, увійшла знайома Зоряні дівчина і акуратно розмістила на голові компрес. Зоряна видихнула: по голові розлилася прохолода, яка віддавала у скроні та потилицю.

​— Дякую, Аліє, — посміхнулася мама.

​Алія тільки підмигнула одним оком.

​— Ах… У вас хо… роша донька, — пробурмотіла Зоряна.

​— Так… Вона моє сонце.

​Тут із маленької щілини дверей вийшла мала чотиринога істота. Зоряна одразу не роздивилася, ким вона є: це створіння почало лагідно вилизувати язиком лапу та муркотіти.

​— Мгм… Котик? — запитала Зоряна, тваринка викликала у неї дивне відчуття легкості, так, що ніби й дихати стало легше.

​— О, це наша муркотуня… Оливкою звати, — посміхнулася жінка. — Вона не одразу звикає до незнайомців… тому сильно не чіпай її, гаразд?

​— А-а… Я поворухнутися не можу… Яке чіпати… — прокрехтала вона і трохи посміхнулася. — Люблю їх…

​Кицька пройшлася біля ліжка Зоряни і раптом застрибнула дівчині на ноги.

​— Га… Оливка себе так зазвичай не поводить, — жінка здивовано підняла брови, поки кицька просто тихо вкладалася між ніг пораненої.

— Ну… буває, гаразд… Ти відпочивай, Оливка тобі точно не зашкодить.

​— Дякую, що… прийняли нас, — прошепотіла Зоряна.

​Жінка кивнула:

— Ні за що. Важко відмовити, коли сталося таке.

​Внизу почулося, як хтось гупотить, а потім залунав голос Ґантаса. Схоже, він про щось емоційно сперечався, а Банко лише спокійно щось розповідав у відповідь.

​— Ось бачиш… Є тут твої друзяки.

​Зоряна розслабилася одразу, як почула їх. Значить, усе добре. Всі живі.