Ґрааль

— Що думаєш про кристал?

— Мені не подобається, як ти на нього реагуєш, — Банко захлопнув за собою двері, разом з Ґантасом вони вийшли прогулятися, вуличний вітер лагідно лоскотав тіло.

Підлога викладена в кам’яних брилах, а між ними проглядалася земля, на якій щось ледь росло.

— Нам зара не дуже то й важливо за той кристал, я ж маю вам пояснити, як тут все влаштовано. — Ґантас вийшов уперед перед всіма. Куди не поглянь — будинки, а далі — незрозуміла дерев’яна платформа на воді.

— О-о, а там порт, вони добре знають, як заробляти… — Ґантас розтер долоні, облизуючи губи.

В кожному куті, куди не погляне Зоряна, стоять якісь будинки чи лавки з продуктами.

— Щось не те тут, хоч трохи вільного місця тут є?

— Ну, може є, якщо пошукати добре. — У повітрі розлітався аромат сирої глини та деревини, хтось постійно гупав, бив кувалдою, ходили натовпи.

— Ох… — у вухах сильно задзвеніло, Зоряна прикрила вуха й зігнулася. — В мене зара голова закрутиться…

— Мені особисто тут люди тільки гаманець закрутили. Так закрутили, що я ледь голим-босим не залишився. — Він не чіпляв жодної стійки з продуктами.

— М-м-м… Що вони там смажать, м’ясо чи що? — Зоряна так само заворушила носом, принюхуючись.

— Ну за що такі знущання… — вона затихла та завмерла. — Щось трохи незвично мені…

— Мені теж.

— Йой, ну головне, що я все можу пояснити.

— Не треба пояснювати, — Банко різко став тихіше та випередив Ґантаса, закривши його тулуб руками.

— Га? — Він роззявив рота та почухав потилицю. В мить він побачив, як до Банка підійшов якийсь чоловічок та потягнувся до його кармана, витягуючи кристал. Банко вже заніс руку, щоб хловити хапугу, але той відштовхнув Банка та вдарив ліктем під дих.

— Ах ти, падло! — крикнув Банко та зірвався з землі, підіймаючи під собою пилюку.

— Гей! — підняла руку Зоряна та пошкутильгала уперед, розштовхуючи людей. — Відійдіть!

— А я що? — Ґантас пришвидшив ходу та поступово набрав швидкість. — Я ще можу наздогнати вас!

Крадій запрямував якраз до порта, там, де було мало людей.

— Не перепливеш, я тебе втоплю, придурку! — Крадій трохи сповільнювався, але Банко все одно не міг його наздогнати.

Волоцюга щосили стрибнув на ящик із рибою, а Зоряна ледь дошкутильгала до кінця натовпу. Там вона й побачила здалечку крадія — молодого хлопця в обірваному одязі.

«Ну й обісранець» — Вона підійшла до портового ящика, да сперлася на нього та сіла. В вухах дзвеніло, очі блукали різними боками. «Най би його наздогнали».

Вода блистіла від променів сонця, Банко біжав по краєчку, позаду він почув, як до нього підійшов Ґантас.

— Ну я покажу тому хапузі, де раки зимують!

— Фух… — по тілу Банка почав литися піт.

Ґантас побіг швидше за Банка, а злодюга стрибнув на борт однієї зі стоянок, де поряд працівники розвантажували груз

Він не помітив, як зіткнувся з малою коробкою перед собою, та впав на дошки.

Він піднявся та торкнувся підборіддя долонею, а потім подивився на неї — там було трохи крови.

Він хутчіше побіжав далі.

Хотів вже чкурнути у подальший натовп, аж завмер…

А кристал в його руці просто зіслизнув на підлогу. Ґантас нарешті взяв і кинувся на цього крадія, і після зіткнення відскочив — він був твердим, як камінь.

— Йой… оце ляпаса я отримав…

Зоряна встала, її руки сильно тремтіли та тягнулися до чогось, це крутилося в голові, й вона йшла.

Під вухом хтось шепотів якісь слова, проте вони здавалися шумом вітру, голова горіла червоним кольором, ніби хтось напхав туди чогось твердого.

Вона подивилася уперед: вітер гупав, ревів, а з неба сніжинка за сніжинкою все збиралося в купи снігу.

— Зоряно… — знову почула вона той голос. Вона рефлекторно закрила обличчя руками.

— Що ти в біса хочеш від мене, ідіоте! — крикнула вона, ніби зрізала ножем повітр’я. — Я не хочу більше розмовляти з тобою, ти мені більше не потрібен! Ти зрадив мене, зрадив, чуєш?

— Мені прикро, доню… Ти справді подорослішала… Ти стала іншою… А я просто боюся сказати тобі…

— Стули пельку, падлюко! — її очі почервоніли, змінилися на звірячий погляд, а з рота йшов пар.

Вона стримувала сльози, своє сумління.

— Я не можу, тату, я більше не можу… Чому ти змусив мене все покинути… Як ти міг так мене образити!?

— Подивися у вікно… — його силует з’явився перед її очима. Вона щосили завдала удару кулаком, але силует одразу зник.

— Там тюрма… — сказала вона. — Ти сам дозволив їм тебе туди заховати… я думала про тебе краще… я любила тебе, тату, ти здавався… таким… таким, ні… Я не вірю, що ти тоді це зробив… ти не виглядав як той, хто на таке здатний.

— Мені за це болить, доню…

— Чому тоді ти це зробив?

— Я хотів…

Голос зник, вона подивилася на руку, у якій тримала кристал.

Банко бачив перед собою повністю бліду дівчину з неслухняним волоссям.

— Я не була найкращою дитиною… але я не мала… не мала таке пережити… — її голос хрипів, зривався, здавалося, ніби вона просто втратила його, ніби порвала голосові зв’язки. — Хай йому грець…

— Мені шкода… — Ґантас приклався до її руки.

— Ти ніби миттєво сюди перемістилася, — Банко доторкнувся неї.

Вона піднялася, сидячи на підлозі.

— Я вже просто не розумію, що відбувається…

— Я теж, і мене це лякає…

— Що з тим крадієм? — вона озирнулася, поряд його не було.

— Його працівники порту затримали, тепер не знаю, що з ним буде, але схоже… він вже тут «знаменитий».

— Звичайний хапуга, — вліз у розмову Ґантас. — Тут їх купа, хтозна, звідки ці всі телепні вилізають. Одного ловлять — з’являється інший. Гаразд… Ми мали йти до гільдії, але ти, схоже, зараз…

— Я можу ходити… Допоможіть піднятися.

— Гмм, ну, якщо можеш… — Ґантас протягнув їй руку, а Банко підстрахував ззаду, притримуючи. Вона спокійно встала.

— Я не розумію, чому мені так соромно… — вона стиснула кристал та просто дала Банкові. — Не можу його тримати довго…

— Та, краще тобі його якомога менше чіпати…

— Голова більше не болить… — вона подивилася на пальці, пощупала, торкнулася.

Обличчя було мокрим, але живим. Більше нема цього тиску, більше нема злості — тільки лоскотання, яке зачіпає живий нерв та не дає напрузі зникнути.

Вона просто існує, просто повзе по тілу, як паразит. — Добре, тепер мені краще, хоча б трохи.

— Файненько, я вам покажу культурний центр цієї країни. Думаю, вам сподобається, хоча я не певен…

— Хтозна, хтозна… — пробурмотів Банко, а Ґантас покрокував, заводячи їх далі й далі до центру всього, де найвищою будівлею був круглий плац з куполом.

— Ох… державна рада, туди тільки дурний піде… це звісно чутки, але щось там точно не добре у того панства, з головою в першу чергу, — сказав Ґантас.

— Чому б це? — запитав Банко.

— Ох… не раджу навіть лізти в це лігво вам, ну, якщо тільки сильно не знадобиться, звісно-ж.

— Ага, все, не будемо тут трендіти. — Величним було усе. Зоряна не могла зосередитися на одному, як вбачала інше.

Вони чи то вийшли на головну площу, чи це був лише куточок культурного життя країни: лунала музика з духових та струнних інструментів, люди дуркували, сміялися, залицялися до одне одного. Були ті, хто просто спокійно відпочивав, тихо з замкненими очима слухав, у ритм кивав головою.

В кутках — вуличні ресторанчики, люди просто їли, розмовляли, хтось йшов повз них. Галас, крики разом з домами з цегли, які оздоблені різною рослинністю, з лускатим дахом, монументами.

— Дивно тут усе… вигляда… — Зоряна протягнула руку, вона щось тверде відчувала нею, щось, що тільки маскується, як небо. — Вони справді так живуть? Жодних труднощів… просто он так?

— Теж так думаю, Зоряно. — Очі Банка почервоніли, він хотів щось сказати… — Ох… ні, я не маю себе розкручувати, ніколи це добром не закінчується, най його…

— Ну, ми маємо йти до цього…

— Ми не зможемо, Ґантасе… на жаль…

Зоряна опустила погляд вниз, туди, де вона бачила лише дорогу.

— Та, хотілося б, щоб і у нас це було, — прокоментував Ґантас.

Ґантас мовчки пішов, він сповільнився, ніби вглядався в щось поза будинками.

— Ну, ще трохи залишилося нам, просто дійдемо, там вас ніхто не чіпатиме, ну й…

Ґантас замовкнув.

— Ну, схоже, ми вже прийшли, щось я загубився трошки.

— Он як. — Банко штовхнув двері й одразу відчув прорізаючий ніздрі аромат тютюну. — Боже, хто тут махорку палить? Господи, попередити не можна чи що?

Зоряна пішла слідом і одразу закашляла:

— Тю, бляха, що за…

Зайшов й Ґантас, жоден м’яз на його обличчі навіть не смикнувся:

— Вони тут смердять завжди цим, звикайте. — Всюди стояв галас: збоку — подіум, де грали музиканти, з іншого була стійка, де була дівчина.

Вона сиділа й щось постійно виписувала у свій блокнотик, м’яко рухаючи пір’ям по паперу.

— Гей, кралю, а ти вільна? — підійшов до неї якийсь чолов’яга.

— Така ж вільна, як вихід он там, — показала вона долонею на двері. Мужчина поплямкав губами та щось простогнав, ніби розчарувався, та з похмурим обличчям вийшов. — Боже, як же мене цей придурок за… драв.

— Гей, привіт, — підійшов до її стійки Ґантас. Вона узяла перо та майже не ткнула його в обличчя:

— Якщо і ти до мене будеш залицятися, я тобі… покажу… пожалієш!

— Та ні, я що, я такого не роблю…

Його відштовхнула Зоряна. Дівчина за стійкою побачила перед собою дівчину із червоним волоссям обличчям та хитруватою посмішкою.

— Гей, ти попереджуй!

— Привіт, — сказала Зоряна.

— А, е-е… привіт, як справи? — засоромилася вона.

— А я тут що, заради жарту? — сказав щось Ґантас, та Зоряна не почула. — Ну от і зрозуміло все з вами!

Він кудись відійшов разом з Банком.

— Ну, голова трохи болить… все інше нормально.

— Ну, чудово… Мене цейво, звуть Катрієль. Ну… Я тут типу маю видавати завдання, ну, мені так шеф казав… Я просто думала трохи заробити грошей, потім чимось престижнішим зайнятися.

— У дівчини було червоне волосся й капюшон позаду, який вона зім’яла як рушник, та гострі риси обличчя, немов кінчик пташиного дзьоба.

— Круте ім’я. Ти тут, значить, просто тимчасово? — запитала Зоряна.

— Ну, не знаю… як пощастить. Тільки нещодавно, бляха, з’їхала від батьків, а тут ніхрена не понятно, що робити далі.

Двері відкрилися з особливою силою, що аж вітер подув на Зоряну та Катрієль, аромат тютюну знову пробив ніс, Зоряна почала чхати, кихати від нього.

— Та коли вже ті усі придурки кинуть палити, бляха-муха, це ж неможливо! — Катрієль загарчала горлом та опустила голову в блокнот і щось рукою, з шаленою швидкістю смикаючи перо, написала.

— Як тут все працює? — запитала Зоряна.

— Ну, я можу давати вам завдання, а ще позаду є місце для тренувань, правда, дехто його не за призначенням використовує, ПАДЛО таке! — Вона гримнула по столу та знову загарчала.

— Д-дякую, Катрієле, я обов’язково звернуся, як буде час.

Музика у гільдії відправляла до чогось далекого, недосяжного, наче музикант сам проживає із слухачем цей момент, кожен звук, кожна нота вибудовані так, що людина чує про подорож, про щось за багато кілометрів, що дехто так й не досягне.

У великому домі… ніхто не розмовляв одне з одним. Сатрина просто була на кухні, а Чаруальд писав, довго… нудні речі, одноманітні речі.

Сидячи за кухонним столом, він мовчав та вигоди дивився на неї — не показував, але споглядав.

Вона накладала щось, тихо підбирала лопатками. Поки він не бачить, дивилася на нього — не показувала, але споглядала. Взяла, підійшла та поставила на центр столу звичайні млинці та сіла поряд з Чаруальдом.

— Я… не можу так, Чару.

Чаруальд лише ледь помітно посміхнувся та продовжив писати. Він взяв млинець та спробував його, прийшов звичайний вершковий смак, який він дуже добре знав.

— Млинці смачні, Рино… дякую, я просто маю…

Вона напружила губу та відвела погляд.

Чаруальд звузив плечі.

— Мм, ну звісно… — буркнула Сатрина. — А ти додому просто в гості приходиш?

Чаруальд закрихтів, але утримався від слів, у нього надулася голова немов куля, а пальці рук зміцніли, почерк став стрибаючим.

— Чудово! Слів нема! Нічого нема! О якій сьогодні заснеш? О 2-ій ночі?

Чаруальд кинув ручку убік, вона гримнула, покотилася й впала на підлогу.

Він сперся на лікоть та вхопився за волосся на лобі.

— А як по-іншому? Думаєш, мені подобається над цим сидіти? — Він різко підняв руки й почав ними махати, всередині щось гуло.

— А я бачу, тобі горіти на роботі до вподоби! Ти тут так, просто за компанію? А на себе все одно? — вона піднялася з дивана.

— Я маю цим займатися, Рино! Бо мені добре не буде, якщо я цього не зроблю і не здам аж до завтра! — Чаруальд загорлав, немов злий пес.

— То тобі легше просто здохнути! Ти можеш хоч колись подумати не про службу, а про нас усіх, про себе, хоч трохи! — Вона червоніла, гарчала, доводила голос до дзвінкого, майже свистячого шуму, від якого у Чаруальда закладало вуха.

— Бо якщо я зупинюся, то нас зжеруть вороги: і тебе, і мене. І буде тобі «добре». — Він грюкнув по столу, через що тарілка з млинцями аж перестрибнула трохи далі.

— Ти просто, ти… — она опустила голову, ледь стримуючи сльози. — Ти знущаєшся з себе, Чару, мені боляче дивитися на те, як ти просто… — вона ковтала слиз, який підходив до горла, — себе вбиваєш.

Він торкнувся плеча Сатрини та обійняв її.

— Мені теж боляче, Рино. — Разом з нею у нього теж полилися сльози з очей, а він старанно їх витирав.

— Ти плачеш, — прошепотіла Сатрина. Чаруальд хлюпав носом, немов з застудою.

— Неправда… це просто вода з очей… — одна з таких сльозинок спустилася аж до її плеча.

— В тебе гарні очі… у когось теж такі є.

Чаруальд поглянув на коридор, а з дверей визирали ті самі оченята переляканої Ані.

— Знову не спить… — Чаруальд важко зітхнув та пішов до дівчинки, вона зникла. «Ну тепер ще й пояснювати їй усе».