Ґрааль

— Аня знову бешкетувала, — сказала Сатрина, застібуючи Чаруальдові уніформу ззаду.

— Мм… Що ж там? — запитав Чаруальд.

— Ну… вона на стіні намалювала нічне небо… ну там… зорі, темряву…

Вона посміхнулася. А Чаруальд відчув, як у нього в руці збільшилася напруга, й смикнув себе за косу — нерви заспокоїлися…

— Чару, вона ж просто дитина.

Він важко зітхнув.

— Вибач, Рино.

— Приходь раніше, я чекатиму тебе.

Він поправив уніформу й розвернувся обличчям до жінки.

— Я тебе кохаю, — Чаруальд підсунув руку, торкнувшись її плеча, а вона обхопила руками його шию й притулилася до плеча.

— Будь там обережним, гаразд?

— Добре, як скажеш.

Зоряна не помітила, як заснула, її очі зімкнулися самі, вона поринула у сон — зосереджений, вологий, голова відчувалася як пір'ячко.

Це продовжувалося немов кілька секунд.

А потім вона підняла голову та відкрила очі.

Стіни кімнати досі були темними, а голова йшла обертом, вона лягла на спину.

«Трясця, що відбувається…» — з кожним подихом вона відкривала рот і здіймала груди. — «Треба ж, бляха, посеред ночі прокинутися, голова досі болить… Хоча б не відчувається, що туди хтось сіна напхав».

— Гей! — вигукнув хтось.

Вона різко здригнулася, аж пішли мурашки по шкірі.

— Хто ти? Нащо так лякаєш? Га?

— Я — твоє минуле, Зоряно… Я — ти, я — твоє майбутнє.

«Ну давай ще щось банальніше скажи».

Дівчина заплющила очі й ляснула себе по щоці що є сили.

— Просто знай, колись я прийду до тебе, і ти зрозумієш, про що я, ти злякаєшся мене.

Вона знову ляснула себе по щоці і знову мерщій піднялася з ліжка.

— Фух… ну й присниться таке…

У кімнаті ледь горіла лампа, освітлюючи простір, настав ранок.

— Зоряно… — пролунав жіночий голос.

— Сонечко, я так люблю тебе…

«Знову…»

— М-МА… Будь не зараз... МОже… потім якось, я не хочу зараз гуляти.

— Зорю… Але на вулиці сонечко, воно світле, наче твоя душа… Ідемо гуляти, — почула вона вже знайомий голос.

Зоряна вхопилася за голову, раптом почула сильний дзвін і торкнулася шухлядки на столі — шум зник…

— Н-ні, НІ, я не хочу цього чути, відчепися! — вона кричала так, що відчула, як різко пересохло у горлі. — Дідько… — прохрипіла дівчина.

— Та що за баба там кричить весь час! — вигукнув якийсь чоловік знизу.

— Їй боляче… У неї серйозний струс мозку… — відповів Банко.

— Що взагалі сталося тоді? — запитав чоловік.

— Ми ледь усі не померли, — вклинився у діалог Ґантас, — не знаю, що відбулося… Але я увидів таку темну кляксу над головою, яка того птаха збила, ото й я злякався…

— Значить, він досі десь літає… Проблема у вас, хлопці, — незнайомець наблизив до рота люльку з тютюном і видихнув трохи диму, — був теж колись молодим, то й сам на тварюк всіляких полював… Але серпокрилів щоб зустріти — це ж неможливо, їх нема у Ґраалі, хоча… деякі авантюристи з Круків приносять, може, вони випустили ту птаху випадково?

— Їм в тюрмі за таке «випустили» місце! — гупнув Ґантас кулаком по столу.

— Гм-м… Боюся, це буде дуже й дуже довгим. Я просто, щоб отримати землю, туди-сюди бігав кілька років, а щоб позов дати, вам це буде занадто дорого.

— Йойлик, ну й капець…

Дівчина сіла на ліжко й сильно стиснула зуби, заплющивши очі.

— Я маю йти… — вона сперлася об ліжко й піднялася. Руки трусилися, коліна не згиналися, а скрипіли під її власною вагою.

Серце дедалі швидше тисло у грудях й кололо. Вона встала на ноги та переставила ногу уперед — гола п'ятка приземлилася на дошки, ноги згиналися, пульсуючи. Вона підняла другу ногу, тримаючись осторонь у бік, та вислизнула — дівчина приземлилася на коліна.

— Жодна падлюка… мене не зупинить! — її зір перекривало неслухняне волосся попереду, яке вона щоразу виправляла.

Зоряна набрала повітря й спробувала перевести подих. Відчуття кисню підступило й на ньому ж зупинилося, немов там була глуха стіна. Дівчина прохрипіла, схопившись за горло.

— Я ще не скінчила, — вона зціпила зуби і, стукнувши по підлозі, знову піднялася та покрокувала до дверей, шаркаючи по підлозі, збираючи пил голими ногами. Важкість у голові та плечах тягнули її назад.

Хтось ішов догори. Тупотів клятими черевиками.

— Я зможу! Зможу! — вона дотягнулася до ручки дверей, ногу підвело, і вона схопилася за неї щосили.

Під тиском двері відкрилися, і вона вийшла у одній лише піжамі, боса, без захисту голови.

— Ну й хто там? — у коридорі стояла Алія, вона роззявила рота, як побачила Зоряну.

— Д-д-доброго ранку, ч-чому ви…

Вона повисла біля стіни й вперлася головою.

— Чому я це роблю? Мені страшно, мені боляче.

Алія підійшла й сунула їй під ніс склянку.

— Шкода, що ви так себе почуваєте, вам треба до ліжка, а ще випийте це. — Зоряна стояла не рухаючись.

— Чому… — вона взяла у руки й випила звідти. Гіркота напою вклинилася одразу, а потім змінилася на слиз, що стікав глибоко до стравоходу. — Боже, ну й гидота.

Дівчина ковтала, але воно не зникало, тільки посилювалося, ніби як ком у горлі.

Ноги остаточно розслабилися, і вона спустилася на коліна.

— І чого я тоді варта? — вона бачила підлогу, яка затягувала у себе, до самого низу, дна.

— З в-вами все добре? М-може, допомогти? Ви безсилі.

Зоряна простягнула руку.

— Допоможи мені встати…

Алія повільно взяла її й потягнула на себе.

Зоряна випрямила спину та відштовхнулася, ніби підстрибуючи.

Перший поштовх — вона похитнулася.

— М-м-м, давай…

Ще один — вона припіднялася над землею, сидячи немов жаба. Ще спроба — і вона змогла зі зігнутою спиною знову зійти на ноги. Зоряна повисла головою та відчувала, що може стояти, що її не хитає у різні боки.

— Ой-йой, треба ж було, бляха, так перейматися через ту каменюку, бляха… — вона пошкутильгала до сходів.

— Гей, почекайте, дайте я хоч вам взуття принесу! — Зоряна завмерла.

— Навіщо так перейматися за мене… — Алія швидко зайшла у сусідню кімнатку, яка схоже була коморою, і почала переривати там речі.

— Я-я-який у вас розмір?

— Аби носилося, не міряла, — відповіла Зоряна.

— Г-гаразд, — звідти постійно чувся гуркіт та те, як Алія тихо викрикує: «Трясця!», «Дідько!», «Та де воно, бляха?..»

Зоряна посміхнулася.

Алія вирвалася звідти й принесла кілька пар взуття. Зі всіх варіантів вона помітила капці з вишитою нитками пташкою, яка цвірінькає. Вона простягнула туди ногу і нарешті не відчула нічого…

Її ноги наче й не торкалися нічого.

— Я не відчуваю своїх ніг…

— О-ох… Кожен р-раз, як думаю, як це боляче — так сильно впасти на з-землю… — вона допомогла Зоряні надягти другий капць.

— Я тільки нещодавно дізналася, — з її рота вирвався різкий смішок, ніби як напружена тонка струна.

— Вам же не смішно…

— Та яка різниця?

Алія пішла донизу, Зоряна одразу слідом.

Сходи були різними, і це дуже уповільнювало дівчину. Вони ніби видовжувалися перед нею, а потім ставали дедалі коротшими. Повільно вона визирнула та побачила, що попереду…

— Йой, що сталося? — Ґантас підбіг до Зоряни, її обличчя було червоним, вона трималася однією рукою за макітру.

— Я не буду стільки чекати! — сказала вона. — Я не можу просто нічого не робити.

— З глузду з’їхала? Ти ледь стоїш… Все одно, скільки чекати, головне, щоб ти була здоровою, — Банко дивився на те місце, яке вона ховає рукою.

— Мені боляче, Банко… Я просто не можу там більше лежати!

Банко дістав з кишені кристал.

— Ця штука погано на тебе впливає… — він торкнувся ним Зоряни, і кристал засвітився. — І чомусь саме на тебе…

— Гм? Дай-но… — Ґантас простягнув руку до кристала. Зоряна на секунду відвела від нього погляд, а потім засвітилося ледь помітне зелене сяйво.

— Не тільки на неї, але я підозрюю, тут майже точно щось не те. Не те щоб я був вченим, але це точно реакція на якусь емоцію. Звичайні кристали так не можуть. У будь-якому разі, ти ж не мислиш ось так от просто?

— Я серйозно, Ґантасе… — напружила вона голос.

— Ну, як хочеш, — сказав Ґантас, Банко сховав кристал.

— Я не буду тут тобі казати, щоб ти передумала, — Банко важко видихнув.

— Я навіть не знаю, на чому їхати: один кінь просто кудись втік, а двоє перелякані, ніби вояків Сіттлина побачили…

Вона шукала виходу. Принаймні очима їй хотілося знати, де у цій старій хаті з вологими стінами та постійним ароматом спирту є двері, що ведуть хоч кудись.

— Я до цього запахів не відчувала, що ж там на вулиці буде… — вона поглянула на стелю, ніби це небо, і перед нею немов промайнуло сонце. Вона рефлекторно закрила очі рукою й похилилася. — Тут капелюха буде замало…

— Гм, ти про що? — запитав Банко.

— Мені сонце пече очі. — Банко кудись відійшов.

— Гей, ти куди? — Зоряна пішла за ним, та Банко мовчав, він зосереджено дивився у одну точку, вона лише йшла за ним.

— Та не ходи за мною! — різко махнув він рукою.

Зоряна зупинилася та поклала кулак на груди, прикушуючи губу.

— Що таке? — хлопець прискорився, вона завмерла. — Коли ти мовчиш, це не допомагає!

— Я хочу дещо сказати шинкарці, ти тільки заважатимеш!

— Не знаю, чому ти так вирішив, і знати не хочу, — вона розвернулася й попрямувала назад.

— Що у вас сталося? — запитав Ґантас.

— Я не знаю, — вона сіла за найближчий стілець й лягла обличчям.

— Постійно хочеться спати…

— Я не дуже добре відаю про медицину… Через струс багато чого порушується, може, й зі сном проблеми теж виникають.

Вона посміхнулася й зіткнулася зі столом, заплющивши очі.

— Дурня якась, — вимовила вона, — а може, й правда… — стіл трохи глушив її голос, здавалося, що вона сказала це у бочці.

Позаду вона почула ритм кроків — трохи повільний, який прискорюється кожні кілька кроків, а потім знову уповільнюється. Це був Банко.

— Я взяв щось типу панамки… А ще, навіть якщо ми підемо звідси, то все одно ночувати будемо тут, а ще нам треба взяти десь коня.

Він поклав панамку біля Зоряни.

— Не знаю, наскільки це допоможе.

Дівчина взяла й надягла її на голову.

— В імперії таке тільки багаті панянки носили…

— Та… скажеш теж. Йдемо, якщо вже так кортить.