На вокзалі

Потяг зупинився біля перону. За вікном було мрячно й дощило. Ранок, що обіцяв бути добрим, на жаль таким не був. Оленка примружилась, накинула на плече спортивний рюкзак і рушила до виходу з вагону. За нею йшов Яків, ім'я якого компанія ще зі школи скоротила до звучного «Як». Він не ображався, навіть трохи пишався цим прізвиськом. Бо Як — це бик, а бути биком низенький та миршавий Яків був не проти.

Дмитро та Оля йшли посередині, Віктор замикав їх невелику згуртовану команду.

Опинившись на пероні, вони одразу ж побігли до будівлі вокзалу, щоб вирішити, що робити далі. Дощ псував плани.

— Ходімо, тут недалеко є KFC, — сказав Віктор.

Самий старший з них, він вважав себе ватажком компанії. Інші не заперечували.

У KFC було не проштовхнутися. Пасажири київського потягу, що теж прибули на фестиваль, вже встигли заповнити невелике приміщення. Сісти було ніде.

Перед дверима, під великою парасолькою, незважаючи на ранній час, якась дівчина роздавала буклети з програмою фестивалю. Оленка взяла собі одну і прочитала:

«Нехай щастить на Порто-Франек!»

— Дивно, — звернулась вона до Яка, — чому тут пишуть «Порто-Франек», коли правильно: «Порто-Франко»?

— Мабуть, наплутали, — знизав плечима Як, — чи просто приколюються.

— Бо Франківськ місцеві називають Франеком, — авторитетно заявив Дмитро. — Я чув і читав. Куди підемо спочатку? — спитав він, коли всі, взявши по каві, всілися на широкому підвіконні.

— Пропоную Палац Потоцьких, — сказала Оля.

— А що там? — ліниво відгукнувся Віктор.

— Виставка сучасного мистецтва.

— Думаєш, то цікаво?

— Ти що, приїхав сюди тільки заради вечірнього концерту на площі? — фиркнула Оля.

— Ні, ще по Стометрівці повештатися і кави там посьорбати, — парирував Віктор.

— Припиніть, — попросила Оленка. — Вам не набридло лаятися?

Віктор знизав плечима і відвернувся до вікна. Дощ помітно вщухав. Оленка знову розвернула буклет з програмою заходів.

— Палац Потоцьких відчиняється о десятій, — сказала вона. — Зараз пів на восьму. Дощ майже вщух. То куди підемо зараз?

— На Стометрівку, — підсумував Дмитро. — Там є кав'ярні, які відчиняються о восьмій. Там і поснідаємо. А потім... Ну, можна і в Палац.

Компанія полишила підвіконня і вийшла на вулицю. Перш, ніж пірнути у мокру зелень парку, Оленка озирнулася. Вокзал, площа, KFC... все на мить здалося дівчині нереальним, наче вирізаним з паперу і наклеєним на блідо-рожевий картон. Наче декорації у п'єсі, яка от-от повинна була розпочатися.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.