Лихе серце

Владислав швидко гнав коня, вправно оминаючи перепони на своєму шляху. Неймовірний галоп нагородив Темного воїна заповітним відчуттям вітру, що по-справжньому перехоплює подих. Кінь, ні на мить не збавляючи бігу, гайнувши через товстий стовбур поваленої сосни, вистрибнув на ґрунтову дорогу.

Вершник нісся вперед, й здається навіть краплі дощу не встигали за ним. Обабіч дороги проносилися дерева, які частково танули у погляді чорних очей, що пронизали майбутній шлях. З неба раптово посипав град, зацокотівши, й відбиваючись від сталевих обладунків Владислава. У підсвідомості воїна несподівано залунав гучний звук горну, отже вона як завжди безпомилково відчула наближення Темного, й віддала наказ опустити міст.

Він знав - відчуття не зраджують, і тому, не збавляючи галоп, знову пірнув до лісових тенет, й за кілька миттєвостей побачив навпроти себе обриси рову. Міст ще не встиг торкнутися протилежного берега, а Владислав усе нісся вперед. І коли переправа застигла на кілька дюймів над землею, вершник здійснив стрибок.

Чорний кінь воїна вдарив копитами по дерев'яній поверхні, й з іржанням вставши на диби врешті зупинився. Хмари над головою поновили свій неспішний хід в бік міста, а негода, що весь час здавалося неслася за вершником у марних спробах наздогнати його, врешті остаточно вщухла.

— Ти, як хлопчисько, — грайливо і водночас щиро усміхнулась Олена, коли Владислав тримаючи за вудила скакуна зупинився навпроти жінки.

— Бачу тебе не лишила байдужою моя пропозиція, — мовив Влад, поглянувши у вічі Олени.

Погляд Темного воїна був немиготливий, й водночас не скутий. Він ніколи не відводив очей. Ця звичка тягнулася ще з часів служби. Як розповіла Олена, у минулому Владислав був славетним полководцем, що загинув у нерівному бою проти численних ворогів. І сам Влад добре відчував - гострий меч та швидкий кінь це його покликання.

Загадковий блиск чорних очей Владислава, здавалося мав дивовижну здатність наводити страх та зачаровувати водночас. Проте, лише їй майстерний воїн, часом дозволяв перемогти у неоголошений дуелі поглядів. Сьогодні був той самий випадок, коли це змагання не мало особливого значення.

— Не лишила байдужою, — у долонях Олени, що до часу були приховані за спиною, вигулькнув краєчок жовтого конверта.

— Тоді не гаймо часу, — мовив Владислав, зачувши, як переправа врешті дісталася протилежного берега.

— Потрібно буде віддати наказ, аби вартові перевірили ланцюги, — зачекавши мовила Олена, поглянув у бік мосту. — Але не зараз.

Владислав мовчки простягнув долоню Олені, й забравши у неї лист, допоміг відьмі поставити ногу в стремена. Жінка обережно застрибнула на коня, всівшись у сідлі.

— Тримаєшся? — перепитав Влад, коли Олена вправним рухом накинула широкий каптур плаща та міцно стиснула упряж.

Відьма схвально хитнула головою, і Владислав узявши до правиці вудила неспішно повів коня у зворотному напрямку.

— Не шкодуєш тварину, — не полишаючи усмішки зауважила Олена, пригадавши нещодавній темп з яким Владислав застрибнув на міст.

Чоловік натомість, вільною рукою провів по густій кінській гриві.

— Я ніколи не попрошу у нього більше, ніж він ладен дати, — спробувавши посміхнутись мовив Владислав. — Навіть такий, як я за потреби може жити без відчуття швидкості. А він ні. Хтозна, коли їхатиме наступний диліжанс, аби дати йому розігнатись від душі.

Олена знизала плечима. Останнім часом видіння дещо сповільнили звичний темп, чому вона була відверто рада.

— Гаразд, а ще я дуже поспішав до тебе, — визнав Темний, висмикнувши Олену із задуму.

Міст залишився позаду, й десь вдалині почувся залізний скрегіт міцних ланцюгів. Переправа знову поверталася до свого звичного положення. Владислав майстерно застрибнув на коня, розмістившись за спиною Олени. На сьогодні час для галопу завершився і нині кінь рушив зі звичною для спокійної їзди швидкістю.

Тримаючи упряж, й оповивши, та майже не зачіпаючи Олену міцними руками, Владислав створив їй умовну огорожу, яка ні за яких обставин не дала б жінці випасти з сідла. Їхали мовчки, але для слів попереду чекав вечір та ніч, котрі ще не встигли перейняти свої закони права.

Чорний кінь зупинився навпроти дверей будинку, й Владислав зістрибнувши на землю, простягнув розкриту долоню Олені. За мить, відьма стояла навпроти воїна, і погляди їх знову зустрілися.

— Пробач, я трохи похазяйнував тут, — мовив Влад, простягнувши Олені ключ від будинку. — Це твій дім.

Олена задумливо взяла до рук ключ, й повільно провернула його у замковій щілині. Міцні двері легко прочинилися всередину, ніби запрошуючи пару увійти. Вона першою перетнула високий поріг, намагаючись, аби спогади не спромоглися накрити її з головою, виринувши з пам'яті одночасно.

— Я заведу Погоста до його скромної стайні, й одразу повернусь, — мовив Владислав поквапившись вийти на двір.

Він швидко підвів коня до навісу зробленого з соснового зрубу, прив'язавши скакуна до однієї з підпор. За дорученням Темного, Розембо достави до лісового будинку добрячий оберемок сіна та діжку з водою, якою Владислав поспіхом наповнив подовге дерев'яне корито. Завершивши з облаштуванням нехитрого стійла, воїн поквапився до Олени.

— Я повернувся, — мовив чоловік, зачинивши по собі двері на міцний засув.

Плащ Олени лежав на ліжку, замилувавши око Владислава грою свічок, світло яких надавало жовтій підкладці особливого шарму. Сама ж Олена, знайшовши кресало, заходилася запалювати свічки. Усі наїдки, які доставив Розембо, залишили кошик, що як виявилося був не один і тепер, розкладені по глиняних тарілках акуратно прикрашали собою круглий дубовий стіл. Допоки Влад зачаровано споглядав на Олену, вона підійшла до каміна, почавши закладати до нього дрова.

— Залиш це мені, — виринувши з думок мовив Владислав, підійшовши та присівши біля каміна поруч з Оленою.

Вони одночасно взялися за одне й те саме поліно, і вирішивши не сперечатись, разом поклали його всередину. Невдовзі усе було готово і яскраве помаранчеве полум'я заповнило кімнату своїм світлом, змусивши більшість предметів відкидати тіні.

— І не зчувся, як почало сутеніти, — мовив Владислав сідаючи разом з Оленою на краю ліжка. — Розембо підготував багато дров, вистачить на усю ніч ще й на ранок лишиться.

— Я відчувала, коли він від'їжджав до міста, але не могла знати, що все настільки серйозно. Навіть я не можу бачити все, — усміхнулась Олена поглянувши на чарівливу гру полум'я в каміні. — Тобі потрібно йому віддячити. У світі людей це зветься справжньою дружбою.

— Ніколи не сприймав Розембо за слугу, — Владислав наслідуючи приклад Олени, також перевів погляд до каміна. — Він рівня мені. Я знайду гідний спосіб йому подякувати.

Олена, не зводячи погляду з вогню, схвально захитала головою.

— Ти така гарна, — витримав момент стримано, втім щиро мовив Влад.

— Уже і ніч за вікном, — відповіла Олена, хоча безумовно почула слова Владислава.

Темний воїн поглянув на довгу синю сукню, прикрашену витонченими, вишитими золотавими нитками візерунками, яка підкреслювала стрункий жіночий стан. Хоча плаття не мало каркасу, аби цілковито походити на бальне, Владислав без зайвих роздумів поглянув на Олену, простягнувши їй долоню правиці.

Олена, не полишаючи споглядання каміна, поклала свою долоню до руки Влада.

— Музики бракує, — відказала жінка, розвернувшись до Владислава і нині, ніжно поклавши долоні йому на плечі.

— Виправмо, — коротко відповів Влад, — поглядом вказавши на віддалений кут з музичними інструментами.

— Ну добре, — усміхнулась Олена, й не полишаючи усмішки заплющила очі.

За мить, приміщенням розтікся звук струн, що одна за одною, ніби за доторком пальців невидимого музиканта почали обережний вступ. Несподівано до них доєдналися чарівливі за чистотою виконання сопілки, а десь із горища долинули стримані вкраплення, схожі на гру волинки.

Владислав на мить заплющив очі, і нині особливо добре відчував гру інструментів, що стояли у куті кімнати, бо ця мелодія лунала для двох, й чути її могли лише вони. Ноги самі підхопилися з місця, і Владислав закружляв з Оленою у швидкому вальсі.

Приміщення не могло похвалитися розмахом замкових стін, але Владислав впевнено вів танець, не даючи коханій перечепитись. На стінах, як і раніше грали тіні, лише зараз їх доповнили неповторні постаті нічних танцівників. Олена сильніше заплющила очі, а усмішка, що останнім часом не часто з'являлася на її обличчі, ще довго не сходила з вуст. Здається у ці миті вона ненадовго згадала, як то бути щасливою.