Лихе серце

Перші ранкові промені зазирнули до вікна. Алонсо все ж таки дочекався світанку. Спокусливі обійми сну, попри втому не спромоглися затягти мисливця у свої тенета. Він підвівся й неквапливо рушив до вікна, посунувши штору. Це був справжній ранок, що всупереч нічній негоді та здавалося, постійній сірості різнився від денної пори.

Після нічної пригоди, Алонсо швидко переодягнувся у звичний одяг, й не втрачаючи пильності чекав ранку. Нині, мисливець взяв стілець та сівши за стіл без зайвих церемоній заходився їсти нічну вечерю. Смажена курка, здавалося аж ніяк не втратила своїх смакових якостей і на тлі раптового відчуття голоду, разом із ще м'яким білим хлібом чудово зійшла за сніданок.

Покінчивши з їжею, Алонсо у кілька вправних рухів одягнув плащ, й прихопивши з собою один із заряджених пістолів залишив кімнату. Здавалося навколишній світ ще спав. Лише десь на першому поверсі з однієї із кімнат долинало ледь чутне шарудіння. Скоріш за все, господар трактиру був єдиним, хто також поволі виринав з обіймів сну о цій ранковій порі.

Намагаючись ступати так, щоб дерев'яні сходи не рипіли під ногами, мисливець нечутно для всіх залишив трактир і вийшов надвір. У повітрі витала ранкова прохолода, а вулиця наразі була геть порожня. Несподівано з заднього двору почулося коротке іржання одного із коней, й поклавши долоню на руків'я пістоля, що наразі перебував за поясом, Алонсо поквапився рушити до стайні.

Мисливець обійшов будівлю трактиру і невимушено прибрав руку від зброї зупинившись неподалік кінної огорожі.

— Не спиться? — змінивши хитру посмішку на привітну усмішку мовив Алонсо.

— Це ви у мене питаєте чи в нього? — намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя, стоячи в пів оберту перепитав кучер, продовжуючи вправно і водночас ласкаво розчісувати гриву одного з четвірки статних чорних коней.

— Вони дуже розумні тварини. Відчувають, хто про них насправді дбає, — мовив Алонсо виказуючи повагу до ставлення кучера щодо чорногривих красенів.

— З дитинства люблю їх. Часом коні розуміють мене куди більше ніж люди. А я розумію їх, — змінивши усмішку на задумливий вираз обличчя відповів кучер.

Алонсо схвально похитав головою, й неочікувано для себе помітив два чималих глиняних кухлі з яких у ранкове прохолодне повітря, заманливо тягнулася пара.

— Тільки не кажи, що спромігся роздобути гарячий чай?! Мені здається крім нас та коней о цій порі навіть білки ще сплять, — не приховуючи радості мовив мисливець.

— Також давилися вечірнім курчам? — з ледь помітною усмішкою відказав кучер. — Я лише припустив можливі сценарії. Їжа в таверні була ситна не те слово, втім з наближенням ранку запас її поживності добіг кінця.

Не полишаючи усмішки, кучер долонею вказав на глиняні кухлі, що стояли на дубовій колоді.

— Чорний міцний. Те що треба о цій порі, — образ кучера знову набув глибини мислителя і він по-дружньому простягнув один з кухлів Алонсо.

Мисливець вдячно хитнув головою, беручи до рук завбачливо заварений кучером чай. Алонсо неквапливо присів на нехитро зроблену лаву з соснового зрубу. Кучер своєю чергою поклав до кишені плаща дерев’яний гребінь, яким нещодавно розчісував коня, й оповивши долонями гарячий кухоль сів поруч.

— А ти ж легко міг залишити мене самого, там на дорозі, — зробивши обережний ковток і кинувши задумливий погляд у бік кучера мовив Алонсо. — Відстібнути упряж, й осідлавши коня відірватися від Тіней. Але не залишив…

Кучер також зробив ковток зі свого кухля, й витримавши момент поглянув на мисливця.

— Не у моїх правилах так чинити, — коротко відповів співрозмовник знову відвівши погляд, вдивляючись поперед себе.

Бувши відвертим, Алонсо не очікував такої відповіді. Мисливець чекав почути щось про відданість інквізиції, що найняла його, аби той доставив Алонсо до міста. Або платню, яку кучер взяв наперед і не міг залишити свого пасажира не діставшись місця призначення. Хоча, яка платня могла стояти вище за життя. Так, чи інакше, здивування мисливця було приємним.

— Гадаю після вчорашньої пригоди нам не гріх перейти на «ти»? — мовив до кучера Алонсо. — Як гадаєш?

— Гріхи - справа інквізиції, а я не проти, — продовжуючи вдивлятися у далину відповів кучер.

Алонсо усміхнувся, оцінивши почуту відповідь.

— Знаєш, мій замовник зарекомендував тебе з найкращого боку, — витримав паузу мовив Алонсо. — Що, мовляв доправиш мене вчасно, найкоротшим шляхом. А от імені твого мені не назвав.

Співрозмовник зробив ковток, і поставивши кухоль на лаву врешті розвернувся до Алонсо.

— Кучер, моє ім’я Кучер. Пишеться з великої літери, — мовив чоловік простягнувши мисливцеві долоню.

Алонсо схоже забув коли востаннє усмішка так часто торкалася його губ.

— Тобі пасує, — врешті мовив мисливець. — А я Александр, пишеться через «а».

Тепер напівусмішка вигулькнула на обличчі Кучера. Те, що Алонсо назвав своє справжнє ім'я свідчило про чималу довіру. Зазвичай мисливці носили подвійне імення. Для замовників та широкого загалу використовувалося друге з імен. Справжнє ж знали лише найближчі люди.

Робилося це не для забави. Вважалося, що знаючи справжнє ім'я мисливця на нього легше накласти чари, адже воно дане від народження й має тісний зв’язок зі своїм власником. І Кучереві чомусь здавалося, що назвавши себе Алонсо не збрехав.

— Отже, Александр Алонсо виходить, — підсумував Кучер. — Я чув, що майстри зазвичай тримають справжнє ім’я в таємниці, називають його вкрай рідко.

— Якщо не називати, так і самому забути недовго, — віджартувався Алонсо.

Подальша розмова зав'язалася сама собою. Як виявилося, Кучер був місцевим. Народився і виріс він у тутешніх краях, добре знав лісові шляхи та найкоротші дороги. Власне це і пояснювало чому інквізиція обрала саме його. У якусь мить, Алонсо спіймав себе на думці, що Кучер зважаючи на своє походження міг би знати не менше за корчмаря. А скоріш за все навіть більше.

— Ти давно працюєш на інквізиторів, якщо це не таємниця звісно? — поцікавився Алонсо.

Кучер замислився.

— Я не працює на них, — відповів співрозмовник й на мить замовк. — Тобто я виконую їхні доручення, як то перевезення вантажів, людей. Але це вимущена праця. Я не є послідовником їх ідей.

— Це як? — перепитав мисливець.

Кучер знову поглянув поперед себе, зробивши великий ковток вже достатньо охололого чаю.

— Колись ми з батьком мали спільну мрію, — розпочав Кучер. — У нас був родинний будинок. Великий, що переходив від батька до сина впродовж багатьох поколінь. Будинок старий, роботи для його відновлення залишалося безліч.

Алонсо уважно слухав співрозмовника, а Кучер продовжував далі:

— Ми мріяли, що це буде родинний будинок для всіх. Частина для батьків, а інша для моєї майбутньої сім’ї, коли така з'явиться. Втім мати раптово захворіла і її не стало, — Кучер на мить замовк. — Мені тоді було вже за тридцять, але від того не легше. Одним словом ми з батьком вирішили усе ж не полишати мрію і в пам'ять матері відбудувати родинний дім.

— Що ж було далі? — трохи зачекавши мовив Алонсо.

— Таких грошей у нас не було і батько вирішив звернутися по допомогу до місцевої когорти інквізиторів. Ми час від часу допомагали їм з перевезенням речей. Вони навіть хотіли взяти мене на постійну роботу, мовляв добре знаю ці місця. Але я відмовився. Виносити вироки щодо життя інших не моя філософія, — Кучер поставив кухоль на дерев’яну лаву. — Врешті вони згодилися позичити батькові гроші. Якось занадто легко без особливих боргових строків. Окрилений наближенням мрії він наступного ж ранку самотужки повіз їх лісовою дорогою, й натрапив на засідку. Його вбили, а все золото, що віз забрали.

Кучер в один ковток осушив кухоль, впевнено й сильно приземлившись його на лаву.

— Тепер я відпрацьовую борги. Ні батька, ні родини, ані цілого будинку. П’ять років з яких минуло трохи менш як три. Ось такі то справи, — мовив Кучер.

Алонсо чи не вперше за довгий час було важко добрати потрібних слів. Зазвичай він завжди знав, що й коли сказати, але зараз доречніше було трохи помовчати. Витримав паузу, Алонсо врешті мовив так, як відчував:

— Мені щиро шкода. Нехай твої батьки спочивають з миром, а мрія обов'язково здійсниться.

Кучер мовчки похитав головою, й врешті підвівшись, дістав із кишені гребінь рушаючи до коней.

— Це зробив Владислав? — запитав Алонсо, що й досі лишався сидіти на лаві.

Кучер не обертаючись струснув головою, даючи зрозуміти, що припущення майстра невірні.

— Ні, тоді ватага Владислава ще не була на слуху. Та й судячи з розповідей він має власну мораль. Темну, але все ж. Гадаю навіть якби його шляхи перетнулися з батьковими він не став би вбивати за гроші. З його можливостями можна легко збагатитися розбивши диліжанс, що везе податки, або золото призначене інквізиторам. Що було взяти з самотнього подорожнього, що їхав старою підводою? Це зробив хтось, хто напевно знав про гроші, — завершив Кучер.

Алонсо мовчав, додати йому було нічого.

— Я майже завершив з кіньми. Потрібно трохи підлатати карету, якщо не хочемо потрапити в дощ із пробитим дахом, — додав Кучер і отримавши від мисливця схвальну відповідь, взявся до роботи.