Лихе серце

У час коли Алонсо та Кучер намагалися оговтатись від недавніх подій і гадали, як бути далі - Розембо працював не покладаючи рук. Найперший політ видався вдалим. Чаклун спромігся здійнятися над верхівками дерев, і разом зі своїми нинішніми супутниками зробити кілька невеликих кіл неподалік заднього двору.

Летіти до протилежної частини фортеці було не можна, аби до часу не виказати майбутній задум Владислава раніше, ніж це потрібно. Врешті усе задумане вдалося. Розембо стало магічних сил, щоб здійняти кулю у повітря, й здібностей, аби безпечно приземлити її у потрібному місці.

Незвичний літальний апарат, Розембо залишав у змішаних відчуттях. З одного боку його долала невимовна втома, але бажання віддячити Темному воїну надавало наснаги та віри у власні сили. Залишалося сповістити Владислава щодо успіху, аби незабаром здійснити справжній політ.

За доброю звичкою, Темний завітав до потаємної кімнати Розембо саме тоді, коли чаклун планував рушити до Владислава. За короткий проміжок часу, що минув після ранкової повітряної мандрівки, чаклун спромігся трохи зібратися докупи, щоб своїм зовнішнім виглядом не виказати чималу втому.

— Маємо хороші новини, пане Владиславе. Куля полетить, — мовив Розембо, ледь помітно вклонившись.

На обличчі Влада промайнуло здивування. Не те, щоб він мав сумніви щодо здібностей чаклуна, проте навряд розрахував аж на такі короткі строки, що в них вклався Розенбо.

— Ти певен? — витримав паузу запитав Темний.

— Безсумнівно, — не забарився з відповіддю Розембо, несподівано відчувши, як втома усе ж дається в знаки. — Лише трохи відновлю сили і ближче до ночі можна вирушати у політ.

Владислав посміхнувся, вражений неочікувано приємними новинами, що їх сповістив чаклун.

— Щоправда без моєї участі в керуванні повітряною кулею не обійтися, — поквапився додати Розембо.

— У цьому немає нічого страшного, головне, щоб ми спромоглися здійнятися у небо, хоча б на трохи, — неочікувано легко погодився Владислав.

Цього дня Темний не полишав меж фортеці і ближче до вечора знову зустрівся із чаклуном, аби на власні очі поглянути на диво апарат. Владислав завітав до заднього двору саме тоді, коли Розембо наповнював кулю гарячим повітрям, яке дивним чином у вигляді клубів пару виходило з його долоней.

Спочатку поєднати усе в єдину картинку було важко. Темний воїн добре пам’ятав малюнок, що на ньому було зображено кулю, але наразі споглядав лише на великий кошик і тканину, яка тягнучись від нього тріпотіла на землі поволі наповнюючись парою.

Але потім трапилось те, що спромоглося вразити навіть стриманого у прояві своїх почуттів Владислава. Блідо-червона тканина швидко почала набувати форми і вже невдовзі малюнок, що його свого часу бачив Влад - ожив. Втім, картина реальна не могла стати у порівняння з кресленням на пожовклому від часу пергаменті.

Червоне сонця, що поволі сідало за обрій, ховаючись за верхівками лісових дерев, височіла повітряна куля. На тлі тканини зі старих корабельних вітрил, що її роздобув чаклун, майоріло чорне серце. Сама ж куля, здавалося ось-ось здійметься над землею, і лише воля Розембо наразі не дає їй гайнути вгору.

— Лихе серце, — посміхнувся Владислав не зводячи погляди з дивовижі. — Твоя робота насправді вражає, друже!

У словах Темного, Розембо відчув хоч і стримане, втім непідробне захоплення. Старання чаклуна не пройшли дарма. Нехай тканина не вражала блиском шовку, а радше навіювала похмурий антураж, та у поєднанні з вишитим малюнком і потемнілим від часу кошиком вона мало красиво-моторошний вигляд.

— Вирушаємо завтра перед світанком! — мовив Владислав, й розвернувшись, швидкими впевненими кроками рушив у бік фортеці.

Час промайнув швидко, і нині Розембо покірно стояв поруч свого витвору, оповитий сірим туманом. Ніч невдовзі мала залишити свої права, але до світла ранку було ще далеко. Десь вдалині почулося тріпотіння крил та голос пугача. Чаклун вдивлявся у бік фортеці і нарешті побачив перед собою пару, що тримаючись за руки пройшла крізь туман.

Владислав крокував у звичному для себе вбранні. Образ воїна, що миттю раніше виник з туману зумів справити враження на звиклого до свого господаря Розембо. Від Темного воїна завжди віяло силою, проте сьогодні це особливо гостро відчув навіть чаклун. Звичний акетон, шолом та обладунки з гравіюванням бісів довершував довгий чорний плащ з каптуром, що звисав за спиною.

Олена ж постала в очах Розембо у стриманій блідо-червоній сукні, колір якої на диво перегукувався з кольорами повітряної кулі. Своєю чергою витончені шкіряні туфлі, які обрала для себе пані Олена навряд підійшли для лісових прогулянок, втім чудово пасували до вбрання. Пасма довгого чорного волосся, лискучими хвилями спадали з-під широкого каптура плаща, який наразі захищав тіло жінки від ранкової прохолоди.

Власне звичне для людей відчуття холоду було не притаманне Олені з Владиславом. Зважаючи на магію, що в той чи інший спосіб свого часу доторкнулась до кожного з них, стійкість до погодних умов та хвороб в рази перевершувала людську. Проте, якщо Влад практично не відчував холод, як такий - Олена все ж таки зберігала у собі відлуння часів, коли ще не була відьмою.

— Інтуїція мене не підвела, — усміхнулася Олена, маючи на увазі колір сукні, який пасував чарівливій кулі. — Але тобі насправді вдалося мене здивувати.

Владислав дивився на Олену і розумів, що вона каже правду. Нині вона неначе дівча зачудовано вдивлялася вгору, й навіть Розембо відчув, як темрява, що зазвичай невід’ємно асоціювалася з образом пані Олени, на якусь мить відступила.

— Тоді не будемо гаяти часу! Світанок не за горами, — мовив Темний воїн, врешті відірвавши погляд від Олени.

Пара підійшла до повітряної кулі, і Владислав, швидким рухом підхопивши Олену на руки, обережно оминувши борт кощика поставив її на підлогу. За мить Владислав й сам опинився поруч відьми, очікуючи на Розембо.

Чаклун не змусив себе довго чекати і у вправному стрибку також опинився в кошику, здійнявши руки догори.

— Тримайтеся міцніше, бо ж ми вирушаємо! — мовив Розембо, не зводячи погляду з небес.

На якусь мить Владиславові здалося, що всередині кулі майорить помаранчеве полум'я, яке на відміну від справжнього не завдає шкоди тканині. Воїн не помилився. Вогонь, який здавалося вирує над головою був викликаний магією, але настільки походив на справжній, що створював дійсно чарівну атмосферу.

Куля повільно здійнялася в повітря, тьмяним червоним світлом відсвічуючи на тлі лісової темряви. Але з середини кошика все виглядало не менш захопливо. Помаранчеве полум'я розривало навколишню темряву, а силует Олени у дивовижному світлі виглядав особливо красиво.

Чаклун здавалося забув про втому, і спрямував кулю вбік, поступово минаючи нічну галявину. Тримаючись за краї кошика, Олена мимоволі поглянула вниз. Зараз місце де ще зовсім нещодавно стояли відьма з Владиславом віддалялося на очах даючи відчути подолану висоту.

Повітряна куля, неначе корабель, впевнено і неквапливо рухалася вперед залишаючи позаду башти фортеці. Тепер, пролітаючи над верхівками дерев, Олена змогла відчути те, що не вдавалося впродовж останніх років. Це було заповітне відчуття свободи. Думки і переймання відступили, а вітер особливо гостро обдував її обличчя.

Дерева внизу змінювали одне одного. Фортеця остаточно лишилась за спиною, а темрява потроху почала відступати. У підсвідомості зник лік часу, і Олена не могла збагнути скільки насправді триває цей дивовижний політ.

— Куди ми прямуємо?! — раптом озвалася жінка, швидко відвернувшись до Владислава.

— На зустріч світанку, — намагаючись відтворити на обличчі ледь помітну усмішку, коротко мовив Владислав.

Правиця Влада срямувалась вперед і Олена з Розембо одночасно поглянули у вказаному напрямку. Чаклун, що й сам замилувався нічною красою не зчувся, як на зміну ночі прийшла сірість ранку. Передранкова імла.

Олена знову поглянула вниз, побачивши між лісових дерев озеро над поверхнею якого тягнувся білий туман. На душі чомусь стало тепло, а можливо і сама прохолода ранку ненадовго відступила. Розембо почав обережно знижувати кулю й майстерно спинив її, утримуючи в кількох метрах над водою.

Тепер озерна гладь нагадувала безтурботне лісове дзеркало й разюче відрізнялося від місцевих лісових боліт. Десь в очереті кумкали жаби. На поверхні води час від часу з'являлися кола, що їх створювали риби, які з настанням ранку подекуди підіймалися впритул до поверхні. Легкий ранковий вітер гнав водою самотнє листя, яке спромігся зірвати з дерев. І врешті на спокійній поверхні з'явилися червоні промені. Спочатку тьмяні, а потім яскравіші. Вони наповнювали собою озеро, перетворюючись на велике коло, яке накривало собою воду.

— Світанок, — зачудовано, не зводячи погляду з води, мовила Олена. — Я дякую тобі за нього.

— Зазвичай щастя у простих речах. Хто зрозуміє це раніше за інших, спроможеться побачити більше. Прожити більше моментів, — стримано відповів Темний воїн, а Розембо поволі здіймав кулю у ранкове небо.