Лихе серце

Владислав сидів за довгим широким столом головної зали, спокійно розбираючи на великій тарілці нещодавно запечене курча.

— Отже, вони спробували нас ошукати, — задумливо мовила Олена крокуючи вздовж столу. — Що ж, частково їм це вдалося.

Темний воїн з непорушним виразом обличчя продовжував розпочату справу.

— Але відчуття мене не підвели. Той мисливець дійсно має певні навички з алхімії. Непогано придумано, — визнала відьма.

Владислав з хрускотом відламав частину від курчати й взявся за трапезу.

— Ну хоч тваринку погодували, — задумливо мовив Темний підтримавши розмову.

— Знаєш, можливо воно і на краще, що ти зберіг життя мисливцеві, — трохи помовчавши, ніби перебуваючи у роздумах мовила Олена. — Інтуїція мене ніколи не підводить. Щось підказує - він ще обов'язково зіграє свою роль. Хорошу, або погану, втім безперечно важливу.

У голосі відьми відчувалася загадковість.

— Не знаю, — відповів Владислав не полишаючи їжі. — Я попередив його. Якщо не залишить ці краї, зіграти зможе хібащо у ящик.

Олена ледь помітно усміхнулася, а до зали раптово влетів пугач, всівшись на плечі воїна.

— Знаєш, іноді я йому щиро заздрю, — поглянувши на птаха мовила Олена. — Часом так хочеться здійнятися у небо. Хоча б на годину відірватися від усього цього. Але, на жаль літати я не вмію.

Владислав на мить завмер, ніби замислившись над чимось. Потім зробив ще кілька укусів, Темний, поклав залишки курча назад до тарілки.

— Дякую, — мовив Влад, витираючи руки шматком чистої тканини, що слугувала за серветку. — Розенбо у себе?

— Має бути, — знизала плечима Олена.

— Піду зазирнув до нього, — мовив Влад підводячись зі стільця.

Темний воїн підійшов до відьми, поцілувавши жінку у щоку та рушив до виходу з зали. Невдовзі він дістався бібліотеки, а після і потаємної кімнати Розенбо. Чаклун за доброю звичкою сидів за столом в оточенні сувоїв та різного магічного краму.

— Маєш трохи часу? — запитав Темний зупинившись навпроти столу.

— Звичайно, пане Владиславе! — мовив Розембо поквапившись підвестись зі стільця.

Влад помахом долоні вказав чаклунові, аби той повернувся на місце, а сам натомість присів на вільний стілець.

— Ти виховав сміливого сина, Розембо, — мовив Владислав, взявши зі столу випадковий фоліант, вдивляючись у нього, й неквапливо прогортаючи сторінки.

На обличчі Розембо, котре приховувала маска каптура завмерло не розуміння.

— Він сьогодні вранці сидів у кареті поруч з мисливцем, — не відриваючи погляду від сторінок продовжив Владислав. — Я не рідко бачу твого сина на цій дорозі. Ніколи не чіпаю. Він час від часу возить речі на замовлення інквізиції, втім схоже не особливо поважає наших ворогів.

— Він винен їм гроші. Ми з ним вині, — витримав паузу мовив Розембо. — Кучер змушений працювати на них відведений термін.

Розембо ледь помітно опустив голову.

— Я можу легко сплатити його борг. Але ж інквізитори одразу кинуть ці гроші на чергового найманця, що ризикне прийти по мою голову, — посміхнувся Влад. — Більшу частину розкрадуть звісно, ну а на залишки наймуть чергового волоцюгу, що видаватиме себе за вправного головоріза.

Розембо мовчав, схоже ненадовго поринувши до задуму.

— Не переймайся, Розембо! — висмикнув чаклуна з роздумів голос Влада. — Я поважаю сміливість, а ще маю повагу до тебе. З твоїм малим усе гаразд.

Розембо, схоже трохи збадьорившись швидко схилив голову на знак вдячності.

— А от майстер на правду не схожий на тих, що були раніше. Він був на дюйм від смерті, але тримався гідно, — у пів голосу ніби сам до себе мовив Владислав.

Розембо допоки мовчав, не ризикуючи говорити першим.

— Ти не пробував зустрітися з сином? — раптово мовив Влад, перевівши погляд на чаклуна. Якщо не хочеш, не відповідай. Просто цікаво, як воно. У мене ніколи не було дітей, тому й питаю.

Чаклун знітився, але помітити цього очима було практично неможливо. Хіба що відчути.

— Я міркував над цим, пане Владиславе, — почав Розембо. — Але я вже не той. Він не зрозуміє нашої справи. Не хочу ламати йому життя.

Влад мовчки слухав чаклуна, намагаючись відчути розмову.

— Час від часу я також бачу його карету, що проїздить лісовою дорогою. Але показатися на очі не зважуюсь. І це важко, — на мить опустивши голову мовив Розембо. — До того ж він віддає наш спільний борг.

Владислав уважно дивився на Розембо і врешті мовив:

— Здається я тебе розумію, — відповів Владислав. — Але не журись. Ти їм також борг віддаєш. Тим, хто тоді перестрів тебе дорогою. Не хвилююся за сина. Він потрібен інквізиторам, тож як досі не чіпали, то залишиться цілим. А от панам з інквізиції я б не позаздрив. Небагато залишилося. І не довго.

Розембо схвально захитав головою, подумки ще раз подякувавши Владиславу.

— Ну а тепер скажи, будь ласкавий, ти пам’ятаєш той малюнок з кресленнями, що колись показував мені? Який ми перехопили в одному з диліжансів. Там де намальований величезний кошик, що може літати, — запитав Влад.

— Так, звичайно, — поквапився відповісти Розембо підводячись зі стільця. — Він зберігся. Цей кошик зветься повітряною кулею.

Чаклун поспіхом дістав з одного зі стелажів довгий сувій і поквапився розгорнути його на столі, притримуючи руками широкі краї. На кресленнях дійсно було зображено великий кошик й обриси кулі до якої тягнулися товсті мотузки.

— Задум цікавий, — мовив Розембо. — У примітках вказано, що вона мала б літати шляхом надходження до неї гарячого повітря, яке наповнить кулю та здійме її у небо. Але наскільки мені відомо реалізувати цей задум ще не вдалося. Якщо розвести багаття посеред кошика він просто згорить. До того ж я певен, що гарячого повітря знадобиться набагато більше.

Владислав замислився.

— У місті є хтось, хто ладен допрацювати цей винахід? — поцікавився Влад.

— Не думаю, — відрізав Розенбо. — У великому місті знаходиться головний осередок інквізиції. Навряд комусь дозволять впроваджувати у світ подібні речі. Принаймні на показ.

Влад знову поринув до роздумів. На цей винахід у нього були власні плани, але надія втілити їх у життя після розмови з Розенбо нині здавалася примарною.

— Отже, не полетить, кошичок, — задумливо протягнув Владислав.

— Хотіли зробити подарунок пані Олені? — витримавши паузу запитав Розембо.

Темний воїн мовчки захитав головою, схоже продовжуючи перебувати у власних думках.

— Теоретично кулю можна підняти у повітря на відносно нетривалий час, — раптово пролунав голос чаклуна. — Але потрібно випробовувати, дивитися.

— Ти ж казав, що знань недостатньо, аби змусити кулю літати? — дещо збадьорившись мовив Владислав.

Розембо посміхнувся, хоча сітчаста вуаль ще й досі приховувала вираз його обличчя.

— Технологій і правда бракує, — мовив чаклун. — Я так і не спромігся допрацювати розробку невідомих мені майстрів. Проте є магія…

Владислав повів бровою, із цікавістю продовживши слухати.

— Так от, — повернувся до розмови Розембо. — Коли ми лише роздобули креслення мені майже вдалося відтворити усі необхідні елементи. На моє замовлення виготовили кошик необхідного розміру. Пам'ятаю, що нам ледь вдалося завантажити його на підводу.

— Що було далі? — не залишаючи інтересу запитав Владислав.

— Я дивом довіз кошик неушкодженою. Він стоїть на задньому дворі фортеці, замкнений у прибудові. А от власне з кулею усе видалося куди складніше, — мовив Розембо. — Мені вдалося знайти матеріал, що найліпше підходив для створення кулі. Проте так, або інакше він все одно пропускав крізь себе повітря, а за задумом мав би утримувати.

Владислав не зводив погляду з Розембо, відчуваючи, що щось чаклунові таки вдалося.

— У якийсь момент я вирішив залишити спроби, так би мовити, до кращих часів. Але сама куля вже майже готова. Матеріал не ідеальний, й не підійде, якщо мова йде про наповнення самим лише гарячим повітрям. А от коли до нього додати магію, — задумливо протягнув Розембо. — Я гадаю нетривалий політ над верхівками дерев ми усе ж можемо забезпечити.

Владислав замислився. Сьогодні за пізнім сніданком він пригадав, як понад рік тому Розембо вовтузився на задньому дворі зі схожим приладдям. Тому й думки, щодо польоту невимушено привели його до стін кімнати чаклуна. Розембо ніколи не кидав слів на вітер, а тому задум Владислава мав шанси на успіх.

— Гаразд, Розембо, — мовив Владислав. — Якщо відчуваєш, що це можливо, гадаю варто спробувати.

Чаклун вкотре вклонився на знак згоди.

— І ні слова Олені, — зауважив Владислав підводячись зі стільця.