Між краплями злив

Холодна похмура осінь у вуалі темних хмар прогулювалась навколо села, гублячи на ходу пожовкле листя. Бліде сонце поблискувало, наче витертий часом медальйон. Під ногами незнайомця скрипнуло вологе від роси листя. Він крокував сам, ігноруючи усе навколо. Собаки перелякано ховалися навіть від тіні постаті, а нечисленні селяни поспішали перейти на інший бік вулиці. Мандрівник був у темному пальто, крислатий капелюх, опущений донизу закривав половину обличчя. Решту ховав смугастий шарф. Чоловік зупинився перед невеликим будинком на розі вулиці.

Старезний дім виглядав покинутим. Фарба на стінах облупилася цілими шматками, потріскану черепицю даху вкривав мох. З димаря підіймався тонкий струмінь диму. Незнайомець принюхався, дивний солодкавий аромат з відтінками протухлого врізався просто у мозок. Дім тхнув «алхіміками». Невелике подвір’я заросло травою до пояса. Бур’яни намертво вросли у паркан, сходи обрамляла зелень. Недалекі лісові хащі загрожували поглинути будівлю. Чоловік ступив крок на щербату сходину, яка хруснула під підошвою. Обережно зазирнув у вікно. Розбите скло вкрилося пилюкою, купа скалок поблискувала на сонці, по вцілілій шибці зміїлися тріщини. Дірку перекривало мереживо павутиння і просякла жовто-сірими плямами завіса.

Різким поштовхом гість відчинив дерев’яні двері з металевим дзвінком. Той вітально дзеленькнув крізь шар іржі. Чоловік зробив кілька кроків колись червоним килимком передпокою. Зсередини дому аромат зіпсутої есенції просто душив горло, навіть для гостя це було занадто. Притискаючи шарф до обличчя, він рушив до кухні попереду. На підлозі стояли ряди високих бутлів з густою жовтою мішаниною. Від них відходили вигнуті скляні трубки, занурені в банки. Збірні бочки та відра в куті утворили химерну гору. Стіл вкривав посуд, який давно не мили. Наліт випарів покривав стіни та стелю. Чоловік підійшов до закіптявілої дров’яної плити і оглянув списану нотатками стіну. Деякі записи були приколоті до шафки ножами. Нічого цікавого, тільки формули та рецепти есенції.

— Хто ж ти, Ансельме?– прошепотів прибулий,– Не просто «алхімік».

Вітальня також не побажала відкрити таємниць. Кілька портретів далеких родичів, що обросли пилом задовго до від’їзду. Масивні замкнені шафи, стіл з кількома стільцями, порожня пляшка і кілька чарок – усе охайно залишене. Ансельм не пішов поспіхом. Він зібрав усе необхідне, решту просто склав і замкнув, забувши назавжди. Акуратно застелене ліжко, розсортовані книги на полицях, якби не павутиння у кутках, здалося що господар зник нещодавно.

Нарешті остання кімната. Гість одним ударом зламав замок і увійшов досередини. У кабінеті не лишилося цілих вікон. Уся підлога була засипана битим склом. Та виглядало так, наче їх висадили зсередини. На столі валялася єдина колба «Трегладу». Стіни були завішені старими газетними вирізками, сторінками книг та розірваними браслетами. Чоловік з цікавістю вивчав заголовки. Там не було звичних для решти дому наукових фактів чи розрахунків. Не було формул чи описів Змін. За зачиненими дверима ховався новий Ансельм, можливо навіть більш справжній за того, котрий прибув у місто Спотворених.

«Феномен токсичного дощу» «Смерть з небес – 150 жертв» «Причини появи так званої Білої зливи досі невідомі» «Треглад» – порятунок чи нова загроза» « Перші мутанти»

Ці рядки не хвилювали прибулого. Під ногами тріщало скло, коли він обходив кімнату, вдивляючись у нові уривки.

«Природна аномалія чи небесна кара» «Містичні жнива» «Есенція - благословення для обраних» «Спотворені як нові святі»

Гість наблизився до стіни. Обведені маркером цитати з релігійних текстів, брошури різноманітних сект, пророцтва, згадки про окультні ритуали з есенцією – усе це він бачив у очах Ансельма. Тепер кожне його слово вигравало новими барвами.

Незнайомець більше не міг цього читати. Наука, вірування і просто маразм божевільного змішалися воєдино. І найгірше – він помічав у цьому моторошний сенс. Більше дивитися на статті про Спотворених на різних дозах есенції було неможливо. Він відвернувся, схопив зі столу папери, кинув під ноги, не розуміючи сенсу написаного. Перед очима промайнула шухляда з металевим замком. Виламати її було легко. Всередині лежав щоденник. Сторінку за сторінкою прикрашали химерно написані рядки, цифри, серед яких виділялося 25. Двадцять п’ять - ідеал. Біобожество і пророк нової ери. А далі кілька фото чоловіка і постійно єдине ім’я. Умберто.

Прибулий опустив шарф. Перед м’яким сонячним промінням виникло обличчя чоловіка середніх років, акуратно виголене. Шкіру вкривала попелясто-сіра пляма подібна до віртуозно намальованої маски. Єдине видиме свідчення величезної кількості вжитого «Трегладу», який не обернув його на тупого мутанта. У чорних очах з вінчиком білої каламуті навколо райдужок блиснув жах.

— Ось що ти приховуєш, Ансельме,– тихо прошепотів Умберто.

Двері за спиною скрипнули. Чоловік повільно озирнувся і зустрівся поглядами з власником записів. Учений не виглядав стривоженим, радше навпаки.

— Ти все побачив,– констатував Ансельм, знімаючи павутиння з поли жилета.

— Вважаєш мене…,– Умберто вперше затнувся.

— Ходімо, нас чекають справи.

«Алхімік» поспіхом кинувся геть зі старого дому. Схоже, кожна мить перебування серед власного минулого діяла йому на нерви. Пішов і його гість. Тепер, коли він зазирнув у глибини душі найдивнішого зі своїх слуг, страх перед них зникав. Все таки легше керувати тим, кого повністю розумієш.