«Коли говорять гармати…»

Коли залізо розриває небо

І грім гармат вкриває горизонт, —

Здається, музам більшого не треба:

Вони пішли за тишею на фронт.

Завмерла скрипка, ліра заніміла,

В кутку, припавши пилом, спить мольберт.

Там, де війна малює чорним й білим,

Мистецтво втратило свій тихий нерв і сенс.

Слова сховались глибше, ніж окопи,

І рими в’януть, наче листя восени,

Бо серед гуркоту, і диму, і тривоги

Не чути вже поезії струни.

І тільки ніч, розтягнута, як вічність,

Стає єдиним слухачем думок,

Де мовчки гине крихітна ліричність

Під важкістю залізних цих епох.

Та крізь руїни, попіл і тривоги

Прокинеться забутий тихий звук,

Бо там, де біль ламає всі дороги,

Стає мистецтво голосом за всіх.

І вже не можна музам заховатись,

У темряві перечекати час,

Бо слово мусить з правдою з’єднатись

І бити в серце, наче грім у нас.

Нехай тремтить рука — та пише далі,

Нехай здригається від вибухів рядок,

Бо в кожній ноті, в кожному металі

Живе незламний, впертий голос строк.

Хай скрипка плаче, та не замовкає,

Хай пензель світлом розтинає дим,

Бо навіть там, де темрява безкрая,

Мистецтво має стати бойовим.

---

Чомусь сьогодні згадався один епізод. І, загалом, цей вірш — про це.

Початок березня 2022 року. Ми тільки-тільки приїхали у військову частину й отримували обмундирування. Неподалік уже була лінія фронту — це відчувалося навіть без слів, за звуками вибухів. Тоді вкотре оголосили повітряну тривогу.

Я теж спустився в підвал. Там уже було повно хлопців: хтось сидів, хтось лежав, хтось курив, хтось втикав в телефон. Звичайна картина — трохи напружена, трохи мовчазна.

І раптом — голос. У напівтемряві ніби хтось щось розповідає. Прислухаєшся — вірші.

Один із хлопців читав уголос. Схоже, свої. Не для виступу, не для показухи — просто декламував. Спокійно, ніби сам собі, але так, що чули всі.

Ніхто не заперечував. Ніхто не перебивав. Усі слухали.

А мені тоді стало якось дивно. Навіть не по собі. Ми ж сюди приїхали на війну, не в бірюльки грати… а він — вірші читає. Хм. От дивак.

Але я теж слухав.

І чомусь ця картина залишилась в пам’яті. Можливо, просто з часом краще почав розуміти такі моменти.

Так. Такі люди, романтики, тоді йшли добровольцями на війну.

Сподіваюся, він залишився живий.