Електронні книги / #yurgood (57)

Закохалась війна у солдата —

Не спитала ні звань, ні причин.

Просто впала, як тінь, біля хати,

Де він спав серед тихих годин.

Закохалась — безжально і дико,

Як уміє лиш буря і грім,

І ходила за ним тихо-тихо,

Між окопів, під небом глухим.

Закохалась війна у солдата —

Та хіба це любов? Це — біда.

Вона йшла за ним, вперто і клято,

Як за правдою ходить нужда.

Їй би ніжність — та вчилась вбивати,

Їй би шепіт — гриміла, як дзвін,

Закохалась війна у солдата,

Та любов не живе поміж мін.

І дивилась, як він не здається,

Молитви береже у грудях,

Як у серці весна ще сміється,

Попри темряву в його путях.

Їй хотілось його обійняти

Крізь метал, крізь вогонь і дими,

Та лиш вчилась вона відпускати,

Бо любов не живе між війни.

І вона, спопеліла, безсила,

Не навчилась не нищить — чекать,

Бо любов — це не вибух і сила,

А уміння когось відпускать.

Він дивився у небо високе,

Де лелека вертався у дім,

І в очах його — світлі потоки

Перемоги над мороком злим.

А вона — наче ніч без упину,

Все тяглася до кроку його,

Та не вміла любити людину —

Лиш ламати і нищить всього.

Закохалась війна у солдата —

Та програла у чеснім бою:

Бо душа, що жива і крилата,

Не належить ніколи вогню.

І коли він вернувся додому —

Відступила вона, мов вина,

Бо любов не підвладна нікому,

Де вона — там зникає війна.

Більше на сайті —>> https://korop.gt.tc/

Росте бузок, цвіте і пахне,

І день травневий молодий

По теплих вулицях поважно

Несе свій настрій золотий.

У небі сонце, наче човен,

Пливе повільно в вишині,

А вітер ніжний і казковий

Гойдає квіти запашні.

Бджола над квітами кружляє,

Немов малий веселий джаз,

І світ навколо ніби знає,

Що щастя поруч, тут і счас.

Росте бузок, цвіте і пахне,

Весна сміється у дворі,

І серце тихо завмирає

В зеленій сонячній порі. 🌿☀️

Коли залізо розриває небо

І грім гармат вкриває горизонт, —

Здається, музам більшого не треба:

Вони пішли за тишею на фронт.

Завмерла скрипка, ліра заніміла,

В кутку, припавши пилом, спить мольберт.

Там, де війна малює чорним й білим,

Мистецтво втратило свій тихий нерв і сенс.

Слова сховались глибше, ніж окопи,

І рими в’януть, наче листя восени,

Бо серед гуркоту, і диму, і тривоги

Не чути вже поезії струни.

І тільки ніч, розтягнута, як вічність,

Стає єдиним слухачем думок,

Де мовчки гине крихітна ліричність

Під важкістю залізних цих епох.

Та крізь руїни, попіл і тривоги

Прокинеться забутий тихий звук,

Бо там, де біль ламає всі дороги,

Стає мистецтво голосом за всіх.

І вже не можна музам заховатись,

У темряві перечекати час,

Бо слово мусить з правдою з’єднатись

І бити в серце, наче грім у нас.

Нехай тремтить рука — та пише далі,

Нехай здригається від вибухів рядок,

Бо в кожній ноті, в кожному металі

Живе незламний, впертий голос строк.

Хай скрипка плаче, та не замовкає,

Хай пензель світлом розтинає дим,

Бо навіть там, де темрява безкрая,

Мистецтво має стати бойовим.

---

Чомусь сьогодні згадався один епізод. І, загалом, цей вірш — про це.

Початок березня 2022 року. Ми тільки-тільки приїхали у військову частину й отримували обмундирування. Неподалік уже була лінія фронту — це відчувалося навіть без слів, за звуками вибухів. Тоді вкотре оголосили повітряну тривогу.

Я теж спустився в підвал. Там уже було повно хлопців: хтось сидів, хтось лежав, хтось курив, хтось втикав в телефон. Звичайна картина — трохи напружена, трохи мовчазна.

І раптом — голос. У напівтемряві ніби хтось щось розповідає. Прислухаєшся — вірші.

Один із хлопців читав уголос. Схоже, свої. Не для виступу, не для показухи — просто декламував. Спокійно, ніби сам собі, але так, що чули всі.

Ніхто не заперечував. Ніхто не перебивав. Усі слухали.

А мені тоді стало якось дивно. Навіть не по собі. Ми ж сюди приїхали на війну, не в бірюльки грати… а він — вірші читає. Хм. От дивак.

Але я теж слухав.

І чомусь ця картина залишилась в пам’яті. Можливо, просто з часом краще почав розуміти такі моменти.

Так. Такі люди, романтики, тоді йшли добровольцями на війну.

Сподіваюся, він залишився живий.

Щось вихопилось і летить —

Як птах, як лист, як дим із хати.

Немов стріла, що хоче жить,

Та не навчилась ще мовчати.

Щось вихопилось — і гайда

За обрій, в небо, понад хмари.

Можливо, це моя біда,

А може, мрія без примари.

Його не клич і не тримай,

Не все повинно повертатись.

Бо іноді, щоб знати край,

Потрібно просто відірватись.

Нехай летить. Йому — свій шлях,

Своя незвідана дорога.

А я стою. В моїх руках

Лиш вітер... і надії трохи.

https://ibb.co/fzpp5Wh9

(мій малюнок простим олівцем)

Білі мухи налетіли —

Все подвір’я стало біле.

Чорні мухи налетіли —

Все подвір’я почорніло.

Сині мухи налетіли —

Все подвір’я посиніло.

Жовті мухи налетіли —

Все подвір’я пожовтіло....

Піду нап’юсь води,

Бо вже давно не пив.

Пив молоко недавно

І компот.

А от води давно не пив.

Піду нап’юсь води,

Бо вже давно, давно не пив.

Коли настає зневіра і темрява тихо сідає на плечі,

Коли мовчить телефон, і не світять знайомі обличчя,

Коли навіть вітер здається холоднішим, ніж завжди —

Не здавайся. Просто постій ще трохи.

І просто йди.

Коли безнадія повільно вповзає в думки, як тінь,

І кожен новий день — наче вчорашній біль без змін,

Коли хочеться все залишити і мовчки піти у ніч —

Не здавайся. Це не кінець. Це лише перерва між світлом і ніччю.

Бо навіть у найгустішій темряві є щось живе,

Ледь помітне, крихітне — але воно тебе зве.

Іскра, що дихає тихо, але не згасає в тобі —

Не здавайся. Вона ще стане вогнем у твоїй боротьбі.

Ти не один у цих хвилях, що б’ють і ламають човни,

Не один, хто стоїть серед шторму, не бачачи дна і весни.

Кожен сильний колись теж стояв на краю, де “все” —

Не здавайся. Саме там починається щось нове.

І навіть якщо сьогодні ти ледве тримаєшся сам,

І здається, що світ розсипається просто у хлам —

Пам’ятай: ти сильніший, ніж думки, що тиснуть вночі.

Не здавайся. Ти витримаєш. Просто мовчи і йди.

Більше на сайті —>> https://korop.gt.tc/

В поле тесно,

В комнате темно..

Не то.

В хлібі тісто,

В небо вікно..

Не то.

Жагубившя вечіл у шелі,

шпочивати шонечко шідає.

Хмалки полягали в бул'яні —

і... нікого...

Швітло вже в хатах голить,

під штовпом шобака шпить,

жа жаболом жілка шяє.

Шало на вогні шичить

і шквалинками штліляє.

Спочатку не було нічого —

вчора.

А сьогодні —

ще не народився,

ще сплю.

Небо плює на траву —

я її хапанув

і скоро прокинувся мертвим.

Цей сон назавжди,

як ці невідчепні думки:

іноді я живу, віддаляючись від народження,

а іноді — наближаючись до смерті.

Потім не було нікого.

Я лягаю на траву,

випускаю слово «зима»

і продовження не пишу.

Але всі чомусь

у лісі шукають галявину,

а в пустелі — оазис.

---

1996р.

День проходить, мов пісня стара,

Тихо з неба — до самого згасу.

На вулицях — світла і тіней гра,

Земля застелилася — як в окрасу.

Все затихає, і вітру нема,

Навіть годинник ледь чутно співає.

Місто в тумані, ніч — як зима,

Зірка над дахом тремтить і згасає.

Думки розчиняються в тиші нічній,

Слова не народжуються вуста́ми.

Усі клопоти — десь у пітьмі,

І серце не хоче бути між снами.

Десять, одинадцять… і вже — дванадцять,

Північ пробила — день вмів прощатися.

І знову — тиша. І знов — темнота.

День минув, мов пісня… стара.

2011р.

Здивуй цей світ… Та чим його узять?

Він бачив все — і більше, ніж здається.

Тут кожен крок вже встигли описать,

і новизна давно не продається.

Тут хтось писав — і вічністю звучить,

хтось малював — і час завмер на фарбах,

хтось клав мелодії, що й досі вчать

душі тремтіти в тиші вібруванням.

Другий Пікассо — зайвий цьому дню,

й новий Шекспір не викличе потреби,

світ не чекає копію ясну —

йому не треба,

вдруге вже не треба.

І ти стоїш: «А може, стати ним?

Повторю шлях, що вже пройшов той геній?»

Та світ втомився бути запасним

для копій тих, хто був уже натхненний.

Не треба бути тінню чужих слів,

не треба шити маску із чужого,

бо другий раз ніхто б не захотів

побачити відбиток вже знайомий.

Здивуй цей світ — незручно, навмання,

кумедним, дивним, наглим і недбалим.

Бо рівні всі — мов лінія одна,

і саме це нікого не вражає.

Тож будь собою — дивним і живим,

неідеальним, гострим, випадковим.

Світ не чека повторень між людьми —

він жде того, хто стане справжнім,

новим.

Висять хмари над землею, гойдаються.

Висять.

Сто — це коли п’ятдесят плюс п’ятдесят.

Вечір. Захлопнулось сонце.

Вже. Виходять на полювання ями — це ніч.

Ти не бійся, якщо я тебе укушу,

Все розкрито — говори мені про трагічне.

Навічно.

Я твій труп розчешу у соломі місяця —

Явно, це не смерть, це життя клінічне.

Висять. Так-сяк, без місця.

Всяк: сто — це коли п’ятдесят плюс п’ятдесят.

Плюс ніч ця.

---

1996р.

В тихому болоті чорти нудні,

Сидять по шию в зеленій воді,

Жують латаття, мов старі діди,

І згадують, як були молоді.

— Ех, пам’ятаєш, як лякали людей?

— Та де там, брате, вже сили не тей.

Тепер максимум — квакнеш гучніш,

І жаба скаже: «Та тихше, нудіст!»

В тихому болоті тиша густа,

Навіть відьма сюди не літа,

Бо тут замість жахів — рутина одна:

Буль-буль — і знову нудьга страшна.

Один чорт дістав старий телефон:

— Може, влаштуєм онлайн-марафон?

Сигнал не ловить, вайфаю нема —

Лише комарі і трясовина.

— Може, гайнемо в місто на час?

— Та ні, там люди страшніші за нас…

І знову мовчать, і знову сидять,

І мріють когось хоч раз налякать.

В тихому болоті чорти нудні,

Не ті вже часи, не ті вже вони…

І тільки місяць сміється з висот:

«От вам і пекло — болото без пригод!»

— Може, книжку напишем про страх?

— Та хто її купить у наших краях?

— Назвемо: «Жахіття болотяних днів»…

— Там жах лише в тому, що дуже нуднів.

І кожен із них — ніби трошки живий,

Але без вогню, без іскри, пустий.

Бо страшно не чорт, що в пітьмі регоче,

А той, що нічого уже не хоче.

А десь поза тишею — світ кольоровий,

Де ризик і радість, і шлях випадковий,

Та чорти нудні не підуть туди —

Бо звикли до власної тихої води.

І люди бувають — як ті болотяні:

Без мрій, без ідей, без жару. В пітьмі.

Живуть собі тихо, не роблять біди —

Та інколи хочеться дать їм 3.14зди.

P. S..

Та інколи думаю, дивлячись в тінь:

А раптом і я — серед тих тихих пнів?

Сиджу у болоті своїх власних днів,

І мрію про рух, та лишаюсь без змін.

Більше на —>> https://korop.gt.tc/

Після білих подій

байдикую я.

Зрозумів —

вірш мене не мине,

буду белькотіти…

---

Прийшла, вколола —

сна нема.

Весна — терратараaква.

Сонце — світла пульверизатор.

За зиму вимерзло все лихе,

піддане санітаризації.

Пів забрано, пів дано.

Два морозу, три тепла —

одночасно.

Знов

нестануче наростає початком.

Настав час відкласти сумне.

Подальше — непередбачене.

Прийшла

з бажаннями,

налетіла блакитним тілом,

витріщилась ромашкою,

очікуючи на здійснення.

Весна — вільна багата раба,

сюр-архі-мультинова.

Без закінчення.

ПОВНИЙ МІСЯЦЬ (повнолуння)

ЕндплЮ кандУю еф карАєр

СтрагЕ буфа мінеосо

І сум в драже

дра ін вафаже

Оргерг пандредпон колєсОн

ФлягЕ грамплюю на фієрю

С перга мпрезі рбілда строга —

Дредра флянц бенуаугірОга

Травон із бегандіулон

І фаурбест

сегрОу

гроусЕ.

---

ЄМА' (Безсоння#111)

ЗавЕнчу де ще в вен

Кори індержелАк

Одзю перпендил у лягА

Єемв що террасеще

Єма.

Ппая почУ окамийбач

Відсот кассов авдона

В Нат так свист повою занемА

Ойу

Бо я не ю

А нею

А пайа нЕма

інсхорисоеррак.

---

ПУСТОТА #8

ПлякЕнто в фую прапранОм

РекЕ пріборте зага магалєц

Анкортаменхо фвую лєрпорро

Лінц скомалан гма

Влєно рпіарбаліпт

зігага флаган єль.

Пеллель.

Галєоную ліглємонормуо

РепО завА клєопационтозбео

Дрінтрап рінті ніот аянт

роантгра ламраус

Барлетті раугоза без "А"

суютую

БоуоаУт.

---

1995р.

(малюнок теж мій)

Більше на сайті —>> https://korop.gt.tc/

Хмари,

хмари...

На ліво,

на право —

розбігаються.

Люди-кенгуру,

люди-страуси.

Я знаю,

знаю — так, дощ починається.

Починається —

пейзаж наполягає.

Накрапає,

лягає на поля,

Барабанить

по буйках дахів

краплями-байстрюками.

Заглядаю...

Між пальцями

протікає.

Час протікає.

Спина шосе —

бульками

до тями.

Підбираю ключі.

Чекаю...

Автобус-залізний боягуз

тікає,

тікає в кущі

імені 31-го травня.

Так і так —

завтра літо,

на увазі маю.

Ти — тепла, наче хліб із печі,

мов пісок пляжний.

Засипаю

за пазуху квіти —

тобі.

Я — кращий,

тому що останній.

Тому що завтра — літо.