Покликані: Уламки світанку. Книга 3. Частина ІI

Коли Вікторія увірвалась в будинок, вона зі швидкістю світла помчала у свою кімнату. Як тільки за собою зачинила двері, одразу почала знімати одяг і кулею забігла в душ.

Дівчина намилила себе з ніг до голови. Вона безпощадно терла шкіру мочалкою, з такою силою, що та аж почервоніла від болю й тертя. Вікторія прагнула змити з себе сліди цього покидька. Вкотре вона наносила гель для душу, знову й знову, намагаючись позбутись його смороду, ніби разом із водою могла стерти й сам спогад.

Вийшовши з душу, вона зняла з себе мокрий рушник, відкинувши його в сторону, і підбігла до шафи з білизною. Нервово рилась в шухлядах, шукаючи щось особливе, дуже відповідне. Нарешті її очі засвітились від радості: вона зупинила свій вибір на відвертому комплекті яскраво-червоного кольору. Вікторія пригадала день, коли купила його — їй сподобалась його сміливість, хоча сама не розуміла, чому вирішила його придбати. Вона ніколи не одягала цей комплект… але сьогодні був саме той день.

Дівчина посміхнулась сама собі. А коли повернулась… одразу затремтіла. Навпроти неї раптово виникла постать, нерухома і мовчазна. Серце стиснулось від страху, руки непомітно здригнулись. Інстинктивно вона прикрила свої оголені груди. Крок назад, який вона зробила, здався важким, а хвилина затримки тягнулась вічністю.

— Твою ж мати… — видихнула вона, полегшено зітхнувши, коли постать нарешті стала зрозумілою. — Ти мене до смерті налякала.

Навпроти стояла Янголіна, розгублено дивлячись на неї.

Вікторія ще раз видихнула і підійшла до дзеркала. Янголіна не зводила з неї погляду. З легкою посмішкою на обличчі Вікторія одягла відвертий комплект білизни та задоволено почала обертатись перед дзеркалом, милуючись собою.

Янголіна невпевнено почала:

— Я знаю, тобі зараз дуже погано… — на мить вона замовкла. — Але я не могла втрутитись, бо знала: ти сама впораєшся з Матвієм.

— Так, я добре сама впоралась, — спокійно промовила Вікторія. — Тому могла не слідкувати за мною.

— Я не слідкувала, — заперечила Янголіна. — Я лише приглядала.

— Передай Віктору, що ти чудово впоралась з завданням, — посміхнулась Вікторія, підіймаючи на неї свої карі очі.

Янголіна нічого не відповіла, лише уважно продовжувала спостерігати за нею.

В цей час Вікторія сіла на ліжко й почала одягати чорні сітчасті панчохи. Вони були нові і явно призначені для особливого випадку. Знову підійшовши до дзеркала, вона стала на носочки та уважно оглянула себе.

Задоволено перевівши погляд на Янголіну, вона посміхнулася:

— Ну як тобі? Що скажеш?

— Скажу, що виглядаєш дуже відверто, — покачала головою Янголіна.

— Все правильно, — засміялась Вікторія. — Так й потрібно.

Вікторія відкрила шафу і почала щось шукати серед одягу. Нарешті її погляд зупинився на бардовій короткій сукні. Коли вона одягла її, очі Янголіни помітно розширились.

Сукня була дуже коротка — ледве прикривала білизну, але водночас підкреслювала резинку на її панчохах. Декольте було відверте, вигідно підкреслюючи груди, а прозора тканина на талії плавно переходила у візерунки, що підкреслювали вигини її фігури.

Вікторія задоволено оглядала себе і швидко почала фарбуватись. Вона нанесла на очі яскраві тіні, рум’яна, що гарно переливались і обрала дуже яскраву помаду, яка гармонувала з кольором її сукні. Знову перевівши погляд на Янголіну, вона посміхнулась:

— Як я виглядаю? — з цікавістю запитала Вікторія.

— Виглядаєш як представниця найдавнішої професії, — осудливо відповіла Янголіна.

— Так й планувалось, — зраділа Вікторія. — Я зараз хочу поїхати до свого хлопця і зайнятись з ним диким сексом, тому одяг монашки мені зараз не підійде.

Вікторія знову підійшла до шафи, дістала з неї дорожню сумку і почала швидко складати туди рушник, гребінець, змінну білизну та ще кілька практичних і теплих речей.

Янголіна не зводила з неї погляду.

— Ти їдеш у Замок Вогняного Крила на кілька днів? — запитала вона.

— На всі вихідні, — спокійно відповіла Вікторія, перевіряючи сумку, щоб нічого не забути. — У понеділок зранку одразу поїду в університет на лекції.

Вікторія різко підняла на неї погляд і посміхнулась:

— Тому можеш передати Віктору, щоб не хвилювався.

— В цьому я не впевнена, — спокійно промовила Янголіна. — Він просто оскаженіє, коли дізнається, що тебе не буде всі вихідні.

— Та годі тобі, — засміялась Вікторія. — Ти ж усе одно будеш за мною стежити, тож нехай не хвилюється.

Коли Вікторія підійшла до дверей, вона різко зупинилась, обернулась до Янголіни та суворо промовила:

— Тільки ти раптово не з’являйся, коли я буду кохатись, — пожартувала вона. — Це мене буде бентежити.

Вона засміялась й гучно побігла вниз по сходах, а Янголіна лише сердито покачала головою.