Покликані: Уламки світанку. Книга 3. Частина ІI

Святослав вже залишав місто, прислухаючись до тихих кроків позаду. Він посміхався і впевнено прямував до лісу. Раптом він зупинився і підвів очі до неба. Зорі яскраво сяяли, заворожуючи його своєю магією.

— Чому ти не випив його кров? — пролунав задумливий голос Еленсії. — Я впевнена, що Матвій був смачний.

— Я не збираюсь змішувати свою кров із цим негідником, — спокійно промовив він.

— Яке благородство, — засміялась дівчина.

Святослав повільно повернувся до неї. Вона заливалась сміхом, а її білі очі холодно виблискували в темряві. Раптом сміх урвався.

— Дуже рада тебе бачити, — тихо промовила вона. — Скільки віків ми не бачились?

— Еленсіє, до чого ці етикети? — усміхнувся він.

— Ти досі на мене злишся? — з ледь помітною насмішкою додала вона. — Через те, що я покинула тебе майже одразу після твого Перевтілення?

Він окинув її поглядом і ледь посміхнувся.

— Ти зовсім не змінилась. Залишилась такою ж красунею.

— А ти змінився, — лагідно відповіла вона. — Став мужнішим, брутальнішим… ще привабливішим. Роки пішли тобі на користь.

Хлопець мовчав, загадково вдивляючись у її білі очі.

Вона підійшла зовсім близько й ніжно обняла його за плечі.

— Пам’ятаєш, як нам було добре разом? — її голос звучав м’яко, мов весняний спів пташки. — Мені було так затишно у твоїх обіймах. Я й досі пам’ятаю, яким чудовим ти був коханцем.

Її руки ковзнули під його куртку, але він різко відвів їх убік та зробив крок назад. Розгубленість дівчини швидко змінилась сміхом — різким, відверто награним.

— Ти що, вирішив берегти їй вірність? — крізь сміх запитала вона.

Святослав мовчав. Лише погляд, сповнений презирства, був спрямований на неї.

— А ти впевнений, що вона вірна тобі? — вже суворо кинула вона. — За останні дні її цілували четверо різних чоловіків. Я бачила це на власні очі.

— Але близькість у неї була лише з одним з них, — посміхнувся хлопець, не вірячи їй. — Ти ж бачила, з ким саме?

Еленсія невдоволено зиркнула на нього.

— Чим ця дівчинка так тебе підкорила? — роздратовано вигукнула вона. — Що в ній є такого, що ти шаленієш від неї?

— Тобі цього не зрозуміти, — все ще посміхаючись, відповів Святослав.

Дівчина знову наблизилась до нього й тихо прошепотіла на вухо:

— Скажи… ти сумував за мною всі ці роки?

Вона ніжно провела язиком по його шиї й усміхнулась.

— Я дуже сумувала за тобою. Мені тебе не вистачало. Щоразу, прокидаючись, я засмучувалась через те, що не була у твоїх обіймах.

Дівчина почала цілувати його шию й притискатись до нього всім тілом. Уже чекала, що він ось-ось зірве з неї сукню, грубо кине на землю — вона була готова віддатись йому тут і зараз. Та Святослав стояв нерухомо.

— Прибери від мене свої руки, — раптово й наказово промовив він. — Я вже обрав для себе жінку й присягнув у вірності лише їй.

Еленсія відсахнулась від нього, мов ошпарена. З образою на обличчі вона подивилась в його блакитні очі — і не побачила в них тієї пристрасті, з якою він колись дивився на неї.

Вона чітко усвідомила: ті часи, коли вони були коханцями, залишились в минулому. Тепер його серце належало іншій. І це її люто злило. Адже саме вона зробила його вампіром. Він мав боготворити її. А натомість дивився зараз холодно й зневажливо, ніби на щось нікчемне. Це виводило її з себе.

— Та що з тобою?! Як ти можеш, так зі мною говорити?! — закричала дівчина. — Ти забув, що це я подарувала тобі вічне життя? Ти зобов’язаний поважати мене!

Святослав лише посміхнувся, розвернувся й пішов у протилежний бік. Та вже за мить вона, зі швидкістю вампіра, обігнала його і стала просто на його шляху.

— Я так просто тебе не відпущу, — твердо сказала вона. — Ти мені потрібен, — вже лагідніше додала, беручи його за руку.

Раптом її очі спалахнули білим сяйвом. Хлопець завмер, повністю віддаючись гіпнозу.

— Святославе… я кохаю тебе, — м’яко промовила вона.

Вона ковзнула руками під його куртку, підняла на ньому футболку й уважно оглянула його тіло. Дівчина милувалась рельєфним пресом і підтягнутою, звабливою фігурою. Ще коли він був людиною, Святослав мав чудову спортивну форму — і тепер, ставши вампіром, назавжди залишився таким досконалим.

— Я хочу, щоб ти мені допоміг, — прошепотіла вона йому на вухо. — Допоможеш мені, коханий?

— Так, — тихо відповів він.

— Я хочу вбити Вікторію, — суворо промовила Еленсія. — Вікторія — Покликана, а отже, вона нам заважає.

— Так, Вікторія заважає, — знову безбарвно повторив хлопець.

— Ти найближчий до Вікторії, а значить, знаєш її секрети краще за всіх, — дівчина повільно обійняла його за торс і всміхнулась. — Ти розповідатимеш мені про всі її плани, про всі її ідеї. Зрозуміло?

— Так, — промовив Святослав.

— Подивись на мене, — наказала вона.

Хлопець покірно підвів погляд і зустрівся з її білими очима, що й далі переливались холодним сяйвом.

Він був цілковито підвладний їй, і це неймовірно тішило її. Вона повільно відпустила його й уважно оглянула тіло, повністю сковане гіпнозом.

— Ти забудеш, що дав мені обіцянку, — спокійно промовила вона. — Ти неконтрольовано виконуватимеш мої накази й приходитимеш до мене щоразу, коли дізнаєшся нові плани Покликаних.

Хлопець просто стояв, мовчки дивлячись у її білі очі.

Еленсія повільно підійшла до нього й ніжно торкнулась його губ. Поцілунок був тихим і лагідним. Коли вона відірвалась, тихо прошепотіла:

— Мені завжди було приємно мати з тобою справу. Це правда, і я гордо її визнаю.

Ці слова вона промовила більше для себе, ніж для нього, адже їй справді було з ним добре, і приховувати це було б неправильно.

Чорний кажан уже перелітав річку і летів зовсім у протилежний бік. У цей момент розум Святослава потроху прояснювався, а його тіло поступово брало себе під контроль.