На межі

На покуті свічка сльозою стікає,

В порожній кімнаті — німий супокій.

А мати все кроки його виглядає,

Та не повернути синочка вже їй.

В молитві шепоче: «Пречиста Маріє,

Ти ж бачила сина Свого на хресті…

Чому ж моє серце від болю чорніє?

Чому зачиняються двері святі?»

А потім зривається крик у прокляття,

Що палить вуста, як вогонь ворогів:

«Бодай би вам, вбивці, пізнати багаття,

Що вічно горітиме в вашій душі!..

Нехай ваші ниви полином зростають,

Нехай ваші діти не знають тепла!

За кожну сльозину, що з нашого краю,

Вас доля прокляла і в пекло вела!»

Вона б’є поклони об холод підлоги,

У чорній хустині — мов згусток пітьми.

Між «Боже, помилуй» і «кари для нього»

Згорають останні надії псалми.

А зболені очі — мов висохлі ріки,

Лиш вітер у полі колише траву...

Син спить під хрестом — молодий і навіки,

А матері нести ще долю тяжку…

10 травня 2026 р.