Електронні книги / #спокій (91)

спокій душі,

спокій думок

внутрішня тиша

гармонія

любов без початку

любов без крапок

мрійлива,

одвічна

мелодія

(с) Мія Море

А, ти думала — я упаду,

з головою — в півлітру схилюся,

що жалітиму втрату свою

і жалітиму нас з тобою.

Що я битимусь, п’яний, вночі

у речах, у піснях, у світанках.

Що ховатиму біль у вині,

у дешевих нічних ресторанах.

Що кричатиму небу щасливий,

коли сниться, що поруч ти?

Що нап’юся — і в кожній зливі

буду бачить твої сліди?

Ти ж не знала, кого кохала —

я не з тих, хто по шву тріщить.

Моє серце — як та «підвала»:

темно, сиро… але мовчить.

Так, бувало — не спав до ранку,

так, тремтіла рука «написати»…

Але з кожним наступним разом

я вчився себе тримати.

Не по жінках тепер ночі сушу —

по думках. По вогню. По весні.

І тепер моє серце без болю —

тільки спокій в собі несе.

Я пішов — не від тебе. Від себе…

Від того, що вчора горів.

не знаю, в чому сенс

жити знов звичайний день.

краще б я в 13 десь убився,

бо в 17 став невдахою, що втомився.

піду десь у ліс, повішусь тихо

усіх дістало, що завжди зітхаю.

можна десь летіти в мріях далі,

щоб не чути тієї печалі,

що кипить з усіх боків.

знаю, що гублю себе без тями,

але ж там така забава,

що дає надію й радість.

Кров’ю без страху пишу заповіт -

Прості, але справжні слова у цій хурі:

Не сила тримає цей світ,

А серце, що не зламалось у бурі.

Гей, знайди спокій у винних гронах -

За тих, хто не згорає в гніві.

Бо слава - не в монетах і коронах,

А в серці, що вірне і сміливе.

Чи здолаєш долю цю криваву

Без тронів і без золотавих веж?

Не дарунки й мечі несуть славу,

А дух благородний, що не знає меж.

Сховаю меч і до дружини рушу,

Вип’ю келих - і відступить втома.

Не безкраї землі заспокоять душу,

А добрі справи й повний стіл удома.

Гей-гей, налий по вінця, брате,

І шторми й бурі лишаться позаду!

Не в лезі вся наша відвага,

А в серці, що плекає дім і правду.

(4 травня 2025)

Новорічна ніч спускається на місто,

Світло ялинки сяє в домі.

Та в серці пам'ять про героїв чиста,

Що захищали нас у тяжкому бої.

Вони встали на захист рідної землі,

Вогонь у серцях, незламні, як дуби.

Сніг тихо падає,губляться сліди,

Але їхні подвиги в пам’яті живі.

Ми святкуємо, та не забуваємо,

Про тих, хто за нас до кінця стояв.

Нехай у новому році мир настає,

А героїв пам'ять в серцях завжди є.

За тих, хто боронив наші мрії,

Піднімемо стяг, дякуючи їх силі.

Нехай у серцях їх слава не згасає,

І новий рік нам мир благословляє.

Молоко із глечика, теплий чай з шипшини,

Аромат перепічки, гомінливий шинок.

Хмарочоси й башенки, опівнічне місто,

Ліхтарів незгашених зоряне намисто.

Срібними браслетами дощ сплітає мрії,

Листям бересклетовим жовтень червоніє.

Хмар вершковий надлишок, місяць жовтим сиром.

Серце хоче в затишок, серце прагне миру.

Лишіть мене крізь трав осінніх, залиште спокій і красу...

Я у долонях цих нетлінних свій сум тихесенько несу.

Не треба слів, не треба туги, нехай кружляє жовтий лист,

Бо в осені — старій подруги — є свій святий, чаклунський зміст.

У тиші, що спадає з листя, я знов у морок побіжу,

Втечу до лісу я густого, за дику й зоряну межу.

До кронів тих старих легенд, де тіні мовчки п'ють туман,

Де спить у мхах прадавній мент, ховаючи нічний обман.

Розкину листя я барвисті, сховаю в корінь давній щем,

Залишу сум, залишу дні ці, що змиті проливним дощем.

І у старому тихім лісі, де сплять віки і далина,

Лишуся я... і знов засну під тихий шепіт чар і сна.

Мовчати просто мовчати.

Тихо мовчанням кричати.

Мовчати спокійно мовчати.

Мовчанням блідно сіяти.

Скромно мовчати правдою.

Платити мовчанням, а не картою.

Мовчати без фальші.

Мовчанням писати вірші.

Мовчати у глибині душі.

Мовчанням точити ножі.

Мовчання розіб’є скло.

Мовчання зламає крило.

Мовчання совість шкребе.

І крик уже не бере.

Мовчати переживанням.

Мовчати щирим зізнанням.

Мовчати повільно мовчати.

Мовчанням помилки пробачати.

Мовчання має могутню силу.

Мовчанням можна визвати зливу.

Мовчання це мій храм.

Я свій спокій знайду тільки там.

Колодязь прадавній, пречистий, глибокий

Нап'юся хмільної води,

Холодне повітря, згасаюче світло,

В утомлене тіло омріяний спокій,

У тіло моє увійди.

Під зоряним небом на ложе із глиці

Приляж відпочити на мить,

Під шатами лісу у ладані сосен

Розітнене серце, скривавлене серце

Хай більше тебе не болить.

Вуста заніміють і сльози замерзнуть,

І серце зупинить свій біг,

Під місячним сяйвом загублене тіло

Сріблястим морозяним зоряним пилом

Укриє найперший сніг...

А потім, як сонце пробудить всю землю

З полону твердої води,

І знову відтане оновлене серце,

Й зі сну ти повстанеш, то дихати, жити

Ти сили в собі віднайди.

07.11.2023

Дихай з вітрами, вслухайся у шепіт хвиль.

Сяй із зірками, тягнись із корінням вглиб.

Пий рівновагу, як море в південний штиль,

Зрій у думках, як зростає і стигне хліб.

З місячним сяйвом пролийся із берегів

Вийди приливом за межі і повернись,

З хмарами піднімись до старих снігів,

З краплями дощовими зривайся вниз.

Черпай з джерел чистоту запашних лісів,

Сонця чекай, колискові співай пісні,

Мову пташину на тисячу голосів

Слово за словом вкладай у книгарню снів.

Мені було 15, коли я зрозуміла, чому море, річки, океани сині.

Мені було лиш 15, коли побачила хвилі своїми очима.

Мені було тоді ще 15, коли бурхливі води потягли мене далі.

Тонути було мені вкрай приємно,

Побачити те, що можуть тільки риби,

Відчути той тиск наче від твердих обіймів.

Як же спокійно!

На дні океану, де видно лиш світло,

Всі кольори змішалися в єдине.

Те світло створило трішки ілюзій.

Ілюзія перша нагадала про друзів,

Про те, що вони напевно зараз дуркують та чекають на мене біля тих халабудок.

Ілюзія друга показала родину,

Мати, сестру, батька і кішку.

Здавалося, що зараз час все зупинить,

Залишуся лиш я і холоднії хвилі,

Які розкажуть де краще спочити.

Понесуть мене вони далі чи залишать на місці?

Чи справді, то дно чи може, то хвиля?

Чи дійсність це все чи дивна уява?

На жаль, ніхто це не знає...

не вмію рахувати пухнастих ягнят

перед сном, що видіння кружляють

для довговічного життя вовченят,

які в подушці спільній розмовляють.

ягнята – безсонні, місяцем примруженим

шкандибають, бемекають колискову.

може ми не будемо завжди контужені,

бо в теплій бесіді сідаємо за столом.

мої брати – це повіки зіркових небес,

я знаю значення протилежне їх митця,

там, де зубами вкрав білосніжний пес,

який не знав милим веселощам кінця.

білі паростки кружляють над головою.

я закриваю очі в спорідненості тиші.

мої сподівання танцюють над польовою

хмарою, роздробленим мечем, криші.

Я на краю... я на межі...

Стою на кам'янім обриві

Позаду скелі і пустеля

Внизу пісок і море

Неспокійне море...

Море реве, море шумить...

Піною хвиль холодних наступає й відступає.

І вітер завиває. Холодний вітер

Б'є і дре лице і плечі...

Те, що іще залишилось всередині живе,

Поволі замерзає.

Все сіре, монохромне:

Сіре каміння, сірий пісок.

І небо сіре, і сірі хвилі моря,

Які зливаються десь там на горизонті...

І сіро білі клуби хмар вгорі. Нависли.

Я знаю там за ними десь є сонце.

Так кажуть,

І сам якось я бачив...

Та зараз там лиш хмари.

Колись я сам руками

Докупи зганяв ті хмари

Ховаючись від сонця...

Боявся сонця...

А зараз би і глянути на нього...

Але його не видно. Його нема.

Лиш сірі хмари є, які плечима підпираю.

І скелі, і пісок, і море сіре.

Сірий і я, а ще пустий...

Як те каміння під ногами...

Чи не каміння, а просто мої ноги

Вже також скам'янілі...

Пустий, усе всередині завмерло...

Ну, майже все.

Бо щось там ще скрегоче, пускає іскри

З надією, що викреше вогонь.

Але лиш іскри є,

І попелу пісок,

І ноги каміння що в камінні,

І неспокійне море завивань,

Що напливає й відпливає...

І хмари сірі на плечах...

І я...

Я, що на краю... що на межі... на зламі...

Світів..? Віків..? Себе самого..?

Пробудження..? Прозріння..? Сну-скам'яніння..?

Я не знаю... Я вдихаю... я видихаю...

І стою... десь на межі... десь на краю...

6.12.2020

Настрій: O + S - Lonely Ghost

Вирости свій власний сад,

Хай там буде тиша,

Спокоєм рости ті квіти,

Будь ти сонцем, дивом.

Посади ти там надію,

І полий натхненням,

Хай цвіте ота черешня,

І душа безмежна.

Ти залиш вже там усмішку,

І дивися повсякчас,

Серце бʼється без упину,

Ти радій, бери життя..

Поклади ти в сад всі мрії,

Хай ростуть вже вище гір,

Заплітають всім зеленим,

І дають вже силу слів..

Опусти туди ту працю,

Що тобі дає життя,

Ти залиш вже там турботу,

І тримай так майбуття.

Посади скоріш свій сад,

Цвіт турботи, цвіт душі,

Й листя тепле, золотисте,

Й сонця промені залиш ти..

Це твій спокій, це твій рай,

Лиш своїх туди пускай,

Там вже мир і там вже казка,

Буде там тобі прекрасно..

Вечір пахне мʼятою,

Листям, чаєм, ласкою,

Обіймами і кольором,

Коли життя - чудове.

Тиша пахне спокоєм,

А спокій той - світанками,

Світанками до ранками,

І віє сонце радістю.

Надія пахне листям,

Коли все немов зависло,

І стало на мить живим,

Коли озирнувся на колір душі.

Посмішка пахне квітами,

За сміхом ягоди збираються,

А солодощі так несуть комфорт,

І та душа так пахне - мʼятою..

Небо пахне зорями,

Світанки і дібровами,

Надіями і ласками,

І згадкою прекрасною.

А вірші пахнуть яблуком,

А вірші пахнуть мрією,

І пісні ті, над зливами,

Хмари відганяють так назад..

А ти так пахнеш спокоєм,

Тим спокоєм, любовʼю,

Натхненням і усмішкою,

І просто цим життям..

В кав’ярні

За столиком

Запашна кава

Погляд коханої

Чарівна омана

Смачні круасани

Французькі такі

Нагадують щастя

Минулії дні

Як атмосферно

І як приємно

Мелодія лине

Наповнює все

Наповнює серце

Наповнює душу

І в далечінь

Думки несе

Про те про що мрію

Що маю надію

Що казка із кавою

Та з круасанами

Поряд з коханою

Буде зі мною

Завжди!!!

30.05.2023

Приблизно два дні тому

Я зрозумів, що бажаю від цього життя -

Я обрав для себе мету.

І зараз літак везе мене у невідомі місця.

Мій шлях був довгим.

Серце хотіло тиші, душа - змін.

Я відчув цей поклик,

Вийшов за межі "звичного", приборкав сплін.

Ось вже поряд - самотність моя,

То царство душі, спокій моїм відчуттям.

Нарешті опинився я сам.

Більше жодних людей, і ніяких соціальних ран...

Все пронизано тишею.

Незвіданий острів дарує спокій.

Віднайшов себе справжнього,

Зцілив свою душу від полум'яних мрій.

Я сиджу на пірсі, вже сам,

Навіть птахи ті чудові, тропічні

Не відривають мене від загоєння давніх травм.

І тільки хвиля тихенько шепоче мені:

- Поринь у глибини себе, віднайди

Музику серця свого в цій тиші.

Вийди за рамки минулого, залиш сни.

Не зупиняйся ніколи - то смерть для душі.

~3•серпня•2023~

Де ти, коли ти заплющуєш очі?

Що ти там бачиш за межами ночі?

Які там панують зоряні втечі,

Коли на повіки заходить вже вечір?

Куди тебе кличуть космічні припливи,

Коли за межею лишається світ?

Там серце стає невимовно щасливим,

Уперше відчувши свободу і зліт.

Линеш у небо, де плачуть комети,

І ти поміж ними — легка, мов ефір...

Чи бачиш світи, що злітають повільно,

Лишаючи в серці омріяний мир?

КОЛИ ПІДУ

Коли піду,

То не згадає

Ніхто. І в спину не харкне.

І я іду.

Пітьма сховає

Мої сліди та проковтне.

І я пішов.

Не було згадок,

Ніхто у спину не харкнув.

Усе залишилось позаду.

Нарешті спокій огорнув

мене.

[16.07.2002, вересень 2026]

Намалюй мені тишу звичайними барвами буднів,

Щоб хотілось зануритись знову у згущену безвість мовчань

Щоб зривалися маски. Нещирі й облудні

Й не залишилось навіть найменших вагань

Намалюй мені душу, збентежену порухом вітру

І просякнуту наскрізь в’язкою безмежністю мрій

Можна навіть банально – на фоні старого пюпітру

Головне - зобрази всю сукупність тендітних надій

Намалюй іще щастя. Таке непомірно велике,

Щоб удосталь для всіх, хто існує на нашій землі

Щоб було воно справжнє й таке різнолике,

Що наповняться зрештою душі. Великі й малі

піснею сховані у морі

долі перевернуті у скроні

мрій — дитячих почуттів

тепло накрило стіл

мʼякість тіла. плин душі

ми стоїмо за руку слів

щастям вкрились вдвох

більше не вдарити на сполох