РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ „РОЗПЛАТА”
Що було далі, вже й не пам’ятала.
Яке це має значення тепер?
Лиш, що любила, що кохала знала,
Але вогонь любові вмить завмер.
І от, в кав’ярні, взявши чашку кави,
За столик сіла, що біля вікна.
Надворі травень розквітав ласкавий,
Вона ж сиділа в спогадах одна.
Згадала все… В реальність повернулась
Зі спогадів й таких наївних мрій.
Поглянула довкола, й відсахнулась –
Вуста прошепотіли лиш: «Андрій…»
Та враз змінилась, наче скеля стала
Холодна, неприступна і німа.
«Можливо, я колись його кохала,
Але любові в серці більш нема!»
- Дозволь присісти. – в неї попрохав.
- Сідай. – сказала і замовкла знов.
- Пробач, що гравсь тобою, не кохав.
Не знав тоді я, що таке любов.
- Не знав тоді. Не знав, бо не любив.
Із багатьма ось так безжально грався.
О, скільки душ невинних погубив!
Аж поки сам безтями закохався.
- Тебе люблю й тобою лиш живу.
І день, і ніч про тебе пам’ятаю.
Боявся, що тебе я не знайду.
Коли знайшов, казати що – не знаю.
- То не кажи, навіщо ці слова?
Невже тобі повірити я маю?
Про все сказали вже твої діла.
І я тебе давно вже не кохаю!
- Так, знаю, що завдав тобі я болю,
Ненавидіти можеш ти мене.
Та всі ці дні я жив лише тобою.
Я справді щиро покохав тебе.
Розмова важко їм обом давалась
Бо біль образи знов тривожив душу.
І серце в грудях кров’ю обливалось
- Пробач, Андрій, але іти я мушу!
- Прошу, не йди. –за руку взяв її.
- Пусти! – підвелась й руку вмить забрала
- Повір, будь-лака, у слова мої.
Що їй робити, дівчина не знала.
Відвела погляд, й слова не сказавши,
З кав’ярні вийшла бистрою ходою.
Біля дверей спинилася, не знавши,
Що через мить зустрінеться з бідою.
Постояла із мить. По східцях збігла.
За нею вибіг. Наздогнать її хотів.
Неначе лань по тротуару перебігла.
Від того, що побачив – онімів…
Спинивсь на мить, застигла в жилах кров.
І подих йому враз перехопило…
Від нього утіка його любов,
Та біг її машина зупинила!
Якби ж то знать, що буде – схаменулась.
Підбіг до неї і на руки взяв її.
Вона лиш важко, кволо посміхнулась.
Вуста завмерли ніжні і бліді.
- Пробач мені, Наталочко, прости,
Скажи хоч щось. Молю тебе, благаю.
Не покидай, прошу, мене, не йди,
Тебе кохатиму повік я. Обіцяю…
Нічого в відповідь. Ні слова не зронила.
Що говорив, не чула і не знала.
Не ворухнулися повіки, не відкрились.
Лише сльоза з очей її упала.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!